ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОЦЕС 60-90-х років ХХ століття

60-ті pp. XX століття в СРСР були роками так званої хрущовської “відлиги”. Це був період засудження “культу особи” Сталіна й деякої лібералізації радянського суспільства в 1956-1964 pp.
Постійними репресіями, що відбувалися до Великої Вітчизняної війни, а після неї – у1947р., 1949р., 1951 p., було забезпечено цілковиту покору радянського народу владі. Арешт Берії в 1953 р. паралізував роботу КДБ. Викриття “культу особи” Сталіна в 1956 р. не змінило ситуації і не пробудило заляканого народу, як і не змінило тих, хто стояв при владі.
“Відлига”

була ретельно спланована. Але на першій її хвилі раптом прокинулися молоді літературні сили. їх породила особлива атмосфера змін: розчарування, болю, радості і свободи. Це були роки великих збурень і духовних пошуків, спричинених лібералізацією, що вилилось у нестримне оновлення мистецтва (авангардизм у літературі, живописі, скульптурі, зародження рок – і поп-музики).
Хрущовська “відлига” і спроби демократизації суспільства породжували в душах людей сподівання на українське відродження зразка 1920-х pp., коли в національному письменстві бурхливо створювалися мистецькі школи, напрями, угрупування,

а на сторінках періодичних видань не вщухали пристрасні літературні дискусії. Саме в 1960-х pp. було реабілітовано групу знищених комуністичним режимом письменників (Є. Плужник, О. Близько, І. Кириленко та ін.), вийшли друком їхні твори; переважна більшість відзначалась естетичною повноцінністю з тим, що писали тодішні найвідоміші автори, проймаючись компартійною ідеологією.
Молоде покоління письменників почало орієнтуватися не на сучасних їм класиків соціалістичного реалізму, а на кращі взірці реабілітованої літератури й на письменників початку XX ст. їх було названо поколінням шістдесятників.
На формування їхнього світогляду вплинули соціальні катаклізми, які і лягли в основу творчості (війна, відбудова, репресії), сприяли масштабності мислення, відчуттям причетності до історії та відповідальності за долю свого народу.

ЦЕ ЦІКАВО
Шістдесятники – назва нової генерації (покоління) радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла в культуру та політику в СРСР у другій половині 1950-х – у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської”відлиги” (десталінізації та деякої лібералізації) – і найповніше себе творчо виявила на початку та всередині 1960-х років (звідси й назва).
У політиці 60-70-х років XX століття “шістедесятники” являли собою внутрішню моральну опозицію до радянського тоталітарного державного режиму (політичні в’язні та “в? язні совісті”, дисиденти).
З початком політики “Перебудови” та “Гласності” (друга половина 80-х – початок 90-х pp.) “шістдесятниками” стали називати також представників нової генерації комуністичної еліти, що прийшла до влади і чий світогляд формувався наприкінці 50-х – початку 60-х pp.
Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості. Основу руху шістдесятників склали письменники І. Драч, М. Вінграновський, В. Симоненко, Л. Костенко, В. Шевчук, Є. Гуцало, художники А. Горська, В. Зарецький, літературні критики І. Дзюба, Є. Сверстюк, режисер Л. Танюк, кінорежисери С. Параджанов, Ю. Іллєнко, перекладачі Г. Кочур, М. Лукаш та ін.
Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції “розстріляного відродження” та здобутки української культури кінця XIX – початку XX століття.
Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам’яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п’єси, складали петиції на захист української культури.
Організовані у 1960 р. Клуб творчої молоді в Києві та в 1962 р. клуб “Пролісок” у Львові стали справжніми осередками альтернативної національної культури. Шістдесятники відновили традиції класичної дореволюційної інтелігенції, якій були притаманні прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість, ідеали громадянського суспільства та служіння народові.
Першими речниками шістдесятників в Україні були Ліна Костенко й автор гостропубліцистичних поезій, спрямованих проти русифікації й національного поневолення України, Василь Симоненко.
За долею кожного з молодих письменників стояла велика потреба нашого народу у духовному відродженні. Це і був ключ до розгадки появи шістдесятників.
На початку 1960-х pp. відбувається нестримний виплеск енергії творення (особливо художнього) – настає час творчого самовияву.
Шістдесятники прийшли в літературу, щоб заповнити вакуум, який з’явився в ній в епоху тоталітаризму.
Поезія безплідна, як толока,
Усе завмерло, мов пройшла чума…

Саме про такий стан української літератури напередодні “відлиги” розпачливо констатував двадцятирічний Василь Симоненко (“Толока”, І955 p.).
Мистецтво нового часу запрагнуло правди і свободи. У пролозі до поеми “Смерть Шевченка” І. Драч проголосив:
Художнику – немає скутих норм.
Він – норма сам.
Він сам в своєму стилі.

Естетична незалежність шістдесятників виростала з потужних національних світових традицій. У цей період в Україну ринули два духовно-інформаційні потоки.
Перший – потужна течія зарубіжної культури, яка до цього часу надходила в національний інформаційний простір “дозовано”. Тому шістдесятники стали чи не першим після неокласиків поколінням митців-інтелектуалів, грунтовно обізнаних зі скарбами світового мистецтва, у тому числі модерністичного. В Україну дійшла поезія В. Вітмена, Г. Аполлінера, Шелюара, Ф. Г. Лорки, П. Неруди, емоційно напружена проза Дж. Джойса, Е. Хемінгуея, Е.-М. Ремарка, Г. Белля та ін. Це була духовна атмосфера шістдесятників, повітря, яким вони дихали.
Другий культурний потік – твори реабілітованих українських письменників, переважно представників “розстріляного відродження” (В. Чумак, Є. Плужник, М. Зеров, М. Драй-Хмара, О. Слісаренко, Г. Косинка й ін.).
Третім культурним джерелом шістдесятництва була народна творчість, що теж надихала молодих письменників на естетичні пошуки.
Переплавивши у своїй уяві найрізноманітніші художні явища, вони зважилися на протистояння “найпередовішому методу” – соціалістичному реалізму – і дали українській літературі нове, оригінальне, напрочуд розмаїте мистецтво.
Найголовнішою відзнакою літературного шістдесятництва стала творча індивідуальність, неповторність, взаємна несхожість.
Усі шістдесятники були в опозиції до Влади. Риси їхньої творчості мали деякі спільні ознаки:
– гуманістичний пафос і посилення особистого начала як головні ознаки письменництва 1960-х pp.;
– “юний ідеалізм”, який просвітлює, підносить і єднає;
– шукання правди й чесної позиції. Поетів того часу називали формалістами саме за шукання своєї творчої індивідуальності (насправді ж за шукання істини – замість ідеї, спущеної зверху для оспівування);
– протистояння офіційній літературі й усьому апаратові. Протистояння було передусім морального характеру – в публічних виступах або у своїх творах;
– “честь імені”. Саме чесні твори стали виразом моральної позиції шістдесятників. Звичайно не кожен твір був бездоганним, не однаково утримувалися на висоті нонконформізму і письменники, але всі вони були затаєним голосом громадської думки, вони явно вирізнялися й одразу ж упізнавались і редакторами, і читачами.

Теорія літератури
Нонконформізм (від англ. Non-conformism – незгода) – незгода, неприйняття норм, цінностей, цілей, домінуючих у конкретній групі в конкретному суспільстві.
В Україні нонконформістським мистецтвом було традиційне мистецтво, що не вписувалось у рамки соцреалізму. Воно не стільки пропонувало нові естетичні та світоглядні цінності, скільки поверталося до них. Митці60-х років наче заново відкривали значення таких категорій, як творча особистість, цінність власного погляду на життя, індивідуального досвіду, не затьмареного ані ідеологічними догмами, ані естетичними нормативами.
Нонконформістське українське мистецтво – це мистецтво, не заангажоване соцреалістичною проблематикою.
Форми української нонконформістської культури: “неофіційне мистецтво”, “дисидентський модернізмі”, “шістдесятництво”, “інше мистецтво”. Причому характерні риси нонконформізму пронизують усі сфери культури: музику, літературу, кінематограф, науку, філософію, образотворче мистецтво, театр.
Специфіка українського нонконформізму полягає в зосередженості на професійних задачах.
Інакомислення українського нонконформізму було в довірливому, інтимному зверненні до людини. Нонконформізм існував у підпіллі.
Розквіт вільнодумства в шістдесяті роки майже всі дослідники цього часу пов’язують із хрущовською “відлигою” (термін І. Еренбурга), моментом, коли можна прокинутися з усвідомленням людської гідності, моментом свободи.
До українського нонконформізму можна віднести в мистецтві: в Києві – художників А. Суммар, В. Ламах, Г. Гавриленко, А. Лимарєва, А. Левич, І. Марчук, Ф. Гуменюк, О. Дубовик, А. Горську; у Львові – Р. Сельського, К. Звіринського зі своїми школами; “неформальну академію” Ф. Манайла з Ужгорода, B. Макаренко з Дніпропетровська; художників-нонконформістів Одеси – О. Ануфрієва, В. Стрельникова, Л. Ястреб, В. Маринюк, В. Басанець, В. Хрущ, C. Сичова, О. Соколова; новаторські ідеї в літературі спостерігаються у творчості Г. Тютюнника, Є. Сверстюка; в поезії – у творчості І. Драча, Б. Нечерди, Л. Костенко, В. Стуса; в театрі – в роботах Д. Лідера, М. Івницького; в музиці – у В. Годзяцького, Л. Грабовського, В. Губи, Ю. Іщенко, В. Сільвестрова, Є. Станковича; в кінематографії – у С. Параджанова, К. Муратової, Ю. Іллєнко; в хореографічному мистецтві – у С. Лифаря.
Творча нонконформістська інтелігенція загострила головне протиріччя для всієї радянської епохи – протистояння тоталітарного “ми” та традиційної культурної потреби зберегти духовне “я”, що так багато значить в усі століття й епохи.
В літературу прийшла “жива людина”, яка розкуто мислила та високо цінувала красу, не соромилася плакати й уміла сміятися, гніватися, любити – по-справжньому, а не на словах, спроможна була відбити свої переживання в слові, насамперед поетичному. Адже поезія, за висловленням Д. Павличка, – “це мова молодих”, глибоко особиста, суб’єктивна й разом із тим рухливо-змінна. Поезія стала виразником ідей, настроїв, почуттів цілого покоління. Вона проголосила своїм кредо правду, своїм героєм – людину, заговорила про складні “парадокси доби”, болі народу, спричинені кривдою, несправедливістю, приниженням національної і людської гідності.
Нові імена сприймалися читачем і закріплювалися в його пам’яті, саме за це молоді літератори потрапляли під обстріл партійної критики. Але викриття не супроводжувалося арештом, і ця нова обставина загострювала інтерес до ризикового автора, який не цікавиться думкою всемогутньої влади.
Поезія І. Драча, В. Симоненка, Б. Олійника – то був справді ліричний епос доби. Трохи згодом у процес оновлення проблематики й поетики письменства включилася проза, у якій також поглиблювалося особистісне начало: відбувалась ліризація “малих” жанрів (оповідання та новели Є. Гуцала, Г. Тютюнника); крізь призму особистості зображувалася епоха й у великих історичних романах Р. Іванчука, Р. Федорова, В. Шевчука, котрі набули особливого розвитку у 60-ті pp. у зв’язку з пожвавленим інтересу до проблем історичної пам’яті. Збагатилася жанрова палітра літератури.
Молоді письменники відмовились від виробничої тематики у своїй творчості. Вони не збиралися прославляти голів колгоспів, бригадирів, доярок, свинарок; вони писали про людей. Це вже було прихованим викликом, замаскованою полемікою з партійними настановами літератури. “Люди серед людей” – назва дебютної книжки Є. Гуцала. “Серед тижня” – перша збірка В. Шевчука. Цим підкреслювалося, що авторів цікавить звичайне щоденне життя людей. Шістдесятники активно друкувалися й не відали, що попереду кожного з них чекає випробування.
За своєю суттю шістдесятники були новаторами, які прагнули підняти вітчизняну літературу до рівня світової культури. Вони по-новому підходили до творення художніх образів, поетизуючи здобутки нової доби: науково-технічної революції, космонавтики, атомної енергетики, різних галузей науки, виступали за етично й естетично “чисте” мистецтво – тобто чесне та високопрофесійне. Вони шукали нові форми, нові образи, прагнули поєднати непоєднуване, та саме в цьому й полягає цінність їх поетичних пошуків. Вони сміливо експериментували з поетичною мовою, розширювали свою словесну палітру за рахунок лексики, що привнесла науково-технічна революція.
Художні знахідки не завжди були вдалими, не всі були однакової цінності, але сам напрям модерністичних експериментів шістдесятників суттєво визначив естетичне обличчя доби.
Це було мистецтво українське, пов’язане з національною й етичною традицією, і водночас глибоко новаторське, по-справжньому модерне, а відтак – європейське, здатне підкоряти світові обшири.
Рух шістдесятників ледве протримався одне десятиліття. Культурницька діяльність, яка не вписувалась у межі дозволеного, викликала незадоволення влади. Вже 17-го грудня 1962 р. на спеціально скликаній нараді-зустрічі творчої інтелігенції з керівництвом держави їх гостро розкритикували.
Шістдесятників не вдалося втримати в офіційних ідейно-естетичних межах, і з кінця 1962р. почався масований тиск на нонконформістську інтелігенцію. Перед шістдесятниками закрилися сторінки журналів, посипалися звинувачення у “формалізмі”, “безідейності”, “буржуазному націоналізмі”. У відповідь шістдесятницькі ідеї стали поширюватися у самвидаві.
Наштовхнувшись на жорсткий опір партійного апарату, частина шістдесятників пішла на компроміс із владою, інші піднялись до політичного дисидентства, правозахисного руху та відкритого протистояння режимові.
Після внутрішнього перевороту в КПРС та відставки Хрущова восени 1964 р. тиск державної цензури на інтелігенцію різко посилився. Після постанови ЦК КПРС “Про цензуру” (весна 1965 p.), а особливо після введення військ СРСР у Чехословаччину (кінець “Празької весни”) влітку 1968 р. КПРС взяла курс на реставрацію тоталітаризму. З “відлигою” було покінчено. КПРС небезпідставно бачила в творчій, ліберальній та демократичній інтелігенції головну загрозу своїй диктатурі, монополії на владу.
Рух “шістдесятників” було розгромлено або загнано у внутрішнє “духовне підпілля” арештами 1965-1972 pp. У цьому процесі частина їх без особливого опору перейшла на офіційні позиції (В. Коротич, І. Драч, В. Дрозд, Є. Гуцало та ін.), декого на довгий час перестали друкувати (Л. Костенко), а інших взагалі перестали друкувати (Б. Мамайсур, В. Голобородько, Я. Ступак), тому їх подальша доля зовсім не відома.
Тих, що не припиняли опору національній дискримінації й русифікації, заарештовано й покарано довголітнім ув’язненням (І. Світличний, Є. Сверстюк, В. Стус, І. Калинець, В. Марченко та ін.), в якому вони або загинули (В. Стус, В. Марченко), або після звільнення їм цілковито заборонена участь у літературному процесі. З цих останніх, що були заарештовані, єдиний Іван Дзюба офіційно капітулював і був звільнений з ув’язнення та допущений до літературної праці (соцреалізму).
На початку 1970-х літературний рух шістдесятників цілковито зник, лише в творчості кількох поетів і прозаїків (Ліна Костенко, Валерій Шевчук) збереглися прикмети літературного оновлення, ними започаткованого.
Із середини 1960-х шістдесятники розпочали формування політичної опозиції комуністичному режиму і незабаром стали активними учасниками дисидентського руху в Україні, зокрема як члени Української гельсінської групи.
Рух шістдесятників відіграв значну роль у поширенні самовидавної літератури і головне – в посиленні в Україні руху опору проти російського великодержавного шовінізму й русифікації
На рубежі 60-70-х pp. Радянський Союз, а разом з ним і УРСР, яка входила до його складу, вступили у період, названий в історії “застоєм”, що тривав до середини 80-х pp.
Брежнєвський неосталінізм супроводжувався в Україні окремими репресіями проти інакомислячих, перш за все поборників національної свідомості, суверенності.
Широкомасштабні заяви про досягнення розвинутого соціалізму багато в чому не узгоджувалися з реальним життям. Командно-адміністративна система управління гальмувала прогресивний розвиток суспільства, негативно впливала на всі сфери соціально-економічного, політичного і культурного життя.
В умовах панування командно-адміністративної системи негативні явища давались взнаки і в соціальній сфері. Низький життєвий рівень людей, відсутність ефективних стимулів до праці викликали процеси фізичної та соціальної деградації, наростання таких негативних явищ, як спекуляція, корупція, алкоголізм, наркоманія та ін. СРСР, а разом з ним і Україна, впритул наблизилися до кризи соціально-економічної системи.
Так, за Конституцією СРСР 1977 p., складовими елементами політичної системи радянського суспільства виступали КПРС, Радянська держава, профспілки, комсомол, кооперативно-колгоспні об’єднання, громадські організації. Згідно зі ст. 6 Конституції СРСР КПРС проголошувалась “керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства”.
Культ Брежнєва вимагав підтримання певних якостей особистості, відсутність яких відшкодувалась насадженням суто зовнішніх аксесуарів: чотири рази Герой Радянського Союзу, Герой Соціалістичної праці, маршал Радянського Союзу, лауреат Ленінської премії в галузі літератури, золота медаль ім. Карла Маркса, орден Перемоги тощо.
Після початку проведення політики перебудови, гласності і демократизації в Україні відбувається широке національно-демократичне піднесення. З середини 80-х pp. в умовах піднесення національної самосвідомості, становлення демократії багато українських літераторів активно включилися у громадсько-політичне життя.
Процес оновлення української літератури набув значної сили лише у кінці 80-х – на початку 90-х pp. XX століття. У 1989 р. було засноване Товариство української мови імені Т. Шевченка, метою якого стало утвердження української мови в усіх сферах суспільного життя, її всебічного розвитку, охорона чистоти і самобутності мови. Відбувається справжній газетно-журнальний бум.
Народ наново відкриває свою історію, проходять широкі дискусії про гетьмана І. Мазепу, про діяльність Центральної Ради, радянсько-німецький договір 1939 p., уперше публікуються матеріали про голод 1932-1933 pp. Друкуються раніше заборонені книги, виходять на екрани фільми. Встановлюються перші контакти з діаспорою. Творча інтелігенція взяла активну участь у створенні Народного Руху України.
Після здобуття Україною незалежності в 1991 р. почався новий етап розвитку українського суспільства. Україна стала суверенною демократичною державою, почалися радикальні реформи. У той же час серйозно впливає на всі сфери суспільного життя економічна криза, яку переживає наша Україна в кінці XX ст.
Одним із найважливіших для розвитку літератури є питання про національну мову. У1989 р. Верховною Радою був ухвалений “Закон про мови в Українській РСР”. Статус української мови як державної закріпила Конституція України. З прийняттям нового законодавства почався процес переходу на українську мову державних органів, засобів масової інформації, установ культури, освіти. (За переписом 1989 р. українці становили 72% населення республіки, серед них рідною українську мову назвали 67 %, російська мова переважає на сході України, в Криму.)
Проте фінансові проблеми перешкоджають збільшенню накладів українських книг, комерційна література в основному завозиться з Росії. Оптимальним показником вважається, коли надушу населення друкується 12-14 книг на рік. Якщо в 1991 р. в Україні цей показник становив 3,6, то в кінці 90-х – 0,99. Населення значною мірою позбавлене можливості читати періодику (зараз в Україні тільки близько 8 % сімей передплачують газети або журнали).
Позитивним явищем років незалежності є розширення культурних контактів з різними країнами. Це сталося завдяки роботі різних міжнародних фондів, можливості поїздок, спільним проектам. Були видані твори письменників, які працювали в еміграції, з’явилася перекладна література провідних закордонних істориків-українознавців (у 1993 р. українознавство викладалося у 28 університетах і коледжах США і в 12 університетах Канади).
З’явилося розділення культури на елітарну і масову. Для багатьох людей відвідування театрів, музеїв, бібліотек, тим паче поїздки за кордон стали недоступними (у зв’язку зі значним скороченням життєвого рівня. За рівнем життя Україна посідає 95-те місце у світі, а понад половини населення живе нижче межі бідності).
Україна зіткнулася з таким явищем, як американізація культури, що особливо відчувається в кінематографі, оскільки виробництво власних фільмів значно скорочене.
Зміни в суспільному житті країни відбились і в розвитку літератури. На відміну від літераторів вісімдесятих років, покоління письменників 90-х років (“дев’яностиків”) формувалися в умовах національної депресії, що настала після проголошення в Біловезькій Пущі СНД. В основу їхньої естетики лягли розчарування національною ідеєю, суспільством, самою людиною. Для молодих обдарованих літераторів лишився єдиний порятунок – сховатись у слові.
Нове покоління письменників і поетів прагнуло подивитись на навколишню дійсність по-новому. У літературі почали з’являтись нові теми, зрештою змінився і підхід до творчості. Отже, говорячи про українську літературу кінця XX століття, традиційно наголошують на світоглядно-мистецькому напрямі, що в останні десятиліття прийшов на зміну модернізмові, – постмодернізму як основному художньому напряму літератури 90-х років XX століття.

Теорія літератури
Постмодернізм – світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття XX століття приходить на зміну модернізмові. Цей напрям – продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем – світоглядно-філософських, економічних, політичних.
До визначальних рис постмодернізму слід віднести поєднання різних стильових тенденцій, часткову опозиційність до традиції, універсальність проблематики, позачасовість і позапросторовість зображення, епатажність, зміну функцій автора та героя, культ незалежної особистості, потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого, прагнення поєднати істини різних націй, культур, релігій, філософій, іронічність, пародійність тощо.
І хоча стосовно постмодернізму і досі не припиняються дискусії, зупинимось на тому, що більшість дослідників вважає, що український постмодернізм виник у 1980-х pp. і пов’язаний з іменами Ю. Андруховича, О. Ірванця, В. Неборака (літературне угрупування “Бу-Ба-Бу”), а пізніше і з представниками таких груп, як “Пропала грамота”: Ю. Позаяк, В. Недоступ; “Лу-Го-Сад”: І. Лучук, Н. Гончар; “Нова дегенерація”: І. Андрусяк, І. Ципердюк та інші.
Вперше термін “постмодернізм” згадується у 1917 p., але поширився він лише наприкінці 1960-х pp. спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а невдовзі – у літературі та образотворчому мистецтві (поп-арт, оп-арт, “новий реалізм”, гепенінг та ін.).
Постмодернізм у сучасній українській літературі виявляється в творчості Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, О. Ульяненка, С. Процюка, В. Медведя, О. Забужко та інших. ?


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОЦЕС 60-90-х років ХХ століття

Categories: Твори до ЗНО

Links