Літературний аналіз поезії “Низький будинок із блакитними ставнями”
Сергій Єсенін провів все своє дитинство і юність у рязанському селі Константинове. Сільські враження сформували світорозуміння поета. Сільські образи назавжди стали частиною його душі, ніколи не притупляючись, не слабшаючи в нього свідомості
Низький будинок із блакитними ставнями,
Не забути мені тебе ніколи, –
Занадто були такими недавніми
Роки, ЩоВідзвучали в сутінок,
Ніколи не змінював він своєї вічної релігії – любові до російської природи. Часто в його віршах зустрічаються фрази, подібні цієї:
Як би я й хотів
Однаково не можу навчитися…
Або в іншому вірші
Але не любити тебе, не вірити
Я навчитися не можу
Єсенін – бранець своєї любові. В основному він пише про Село радісно, світло, але не забуває й про прикрості, які бачив сам. Так, у розглянутому вірші, говорячи про журавлів, Єсенін передає бідність села, свавілля розбійників:
…Тому що в просторах полів
Вони ситних хлібів не видали.
Тільки бачили березь так цветь,
Так рокитник, кривій і безлистий…
Поезія Єсеніна насичена споконвіку російськими словами, такими, якими користувалися ще його прабаби. Постійно
Є в цьому вірші й відтінок міського розуміння життя:
Захоплюватися вуж я не вмію
И пропасти не хотів би в глухомані..
Є й дивний образ, у якому й ніжність, і прожиті в сільському побуті роки, і біднота, і святість у цій бідноті:
До сьогодні ще мені сниться
Наше поле, луги й ліс,
Принакритие сіреньким ситцем
Цих північних бедних небес
Відразу бачиш літню жінку з натрудженими, але добрими долонями – може бути, мати поета, що у бідноті своєї чистіше будь-якого багатія. В одній фразі стільки щемливого, далекого… Взагалі фрази Єсеніна завжди дихають красою Русі, розливаються немов ріки так безкрайні небеса, охоплюють простори полів, наповнюють читача голу-бо-прозорим почуттям. Так, Єсенін настільки злився з російською природою, що він немов би її продовження, частина її. І сам, угадуючи це, він пише у своєму вірші:
…І під цим дешевеньким ситцем
Ти мила мені, рідна вити
Тому так і днями недавніми
Уж не юні віють року…
Низький будинок із блакитними ставнями,
Не забути мені тебе ніколи.
М. Горчкий, зустрівшись із Єсеніним в 1922 році, написав про своє враження: “…Сергій Єсенін не стільки людина, скільки орган, створена природою винятково для поезії, для вираження невичерпної “суму полів”, любові до всього живого у світі й милосердя, що – найбільше іншого – заслужено людиною”.