ПРЕМУДРИЙ ІДАЛЬГО ДОН КІХОТ З ЛАМАНЧІ – Мігель де Сервантес Сааведра (1547-1616)

(окремі розділи)

ЧАСТИНА ПЕРША

РОЗДІЛ 1,

Де оповідається, хто такий був преславний ідальго Дон Кіхот з Ламанчі та як він жив

В однім селі у Ламанчі1 – а в якому саме, не скажу – жив собі не так давно ідальго, з тих, що то мають лише фамільного списа, старосвітського щита, худу шкапину та хорта-бігуна2. Була у нього в домі ключниця років за сорок і небога, що й двадцяти ще не мала, та ще хлопець-челядинець для польової та надвірної роботи – чи коня сідлати, чи ножицями садівницькими орудувати. Літ нашому ідальго до п’ятдесяти

добиралося, статури був міцної, із себе худий, з лиця сухорлявий, зорі не засипляв і дуже кохався в полюванні. Прізвище його було, кажуть, Кіхада чи Кесада3 (про це, бачите, одні автори пишуть так, а другі інак), хоча в нас є певні підстави гадати, що насправді він звався Кіхана. Проте для нашої повісті воно байдуже.

1 Перший рядок популярного іспанського романсу.

2 Мисливська порода собак.

3 Кіхада в перекладі з іспанської означає щелепа, а Кесада – пиріг із сиром.

Так от, щоб ви знали, ідальго той весь вільний час – тобто замалим не цілий рік – читав рицарські романи з таким запалом і захватом, що майже

зовсім занедбав не лише своє полювання, а й усяке господарювання. І так він до того діла прилюбився та присмоктався, що не одне поле орної землі продав для купівлі рицарських книжок: де, було, яку побачить, так зразу й тягне додому.

І так наш ідальго у те читання кинувся, що знай читав, як день, так ніч, од рання до смеркання, а од смеркання знов до рання, і з того недосипу та з того перечиту мозок його до решти висох – і зсунувся бідака з глузду. Його уява переповнилася різними химерами, вичитаними з тих книжок: чарами та чварами, битвами та боями, викликами та ранами, зітханнями та коханнями, розлуками та муками і всякими такими штуками. Всі ті несусвітні вигадки так вбились йому в голову, що він мав їх за щирісіньку правду. Казав, що Сід Руй Діас1 завзятий був рицар, але не вийшов проти рицаря Полум’яного Меча, бо той одним махом двох страшних і потворних велетнів міг навпіл розрубати. Похваляв наш ідальго і велетня Морганта2, що з усього пихатого и нечемного великанського кодла єдиний був люб’язний і гречний. А за те, щоб дати прочухана зрадникові Ганелону3, наш кавальєро4 віддав би радо свою ключницю – та вже й небогу заодно.

Збожеволів він так остаточно, і вроїлася йому в голову дивна думка, яка жодному шаленцеві доти в голову не приходила, що йому випадає собі на славу, а рідному краєві на пожиток, стати мандрівним рицарем, блукати світами кінно і оружно, шукати пригод і робити все те, що робили, як він читав, мандрівні рицарі,- тобто поборювати всілякого роду кривди, наражатися на різні біди й небезпеки, щоб, подолавши їх, вкрити ймення своє безсмертною славою. Бідолаха бачив уже в думці, як за правицю потужну вінчають його, щонайменше, короною Трапезонтського царства. І віддаючись цим принадним мріям, заходився він мерщій наміри свої до діла доводити.

1 Сід Руй Діас (1043-1099) – герой іспанського героїчного епосу (“Пісня про мого Сіда”).

2 Моргант – велетень-язичник, якого Роланд навернув у християнство.

3 Ганелон – зрадник, персонаж французького героїчного епосу “Пісня про Роланда”.

4 Назва осіб, що належали до дворянського стану.

Поперед усього вичистив прапрадідів рицарський обладунок, що вже бо-зна відколи занедбаний в кутку валявся і добре іржею та цвіллю взявся. Вичистив, полагодив, як міг, аж бачить – недолік у ньому великий: забрала бракує, є самий-но шишак1. Однак хитро зумів тому лихові зарадити: вирізав з картону такий ніби напівшолом із забралом, примостив до шишака – от тобі й шолом повний. Щоправда, як добув меча, щоб перевірити, чи міцний той шолом, чи витримає в разі чого удар, та рубонув раз і вдруге, то одним махом знівечив усе, над чим цілий тиждень морочився. А що легкість, з якою шолом на шмаття обернувся, була йому не до смаку, він вирішив забезпечити себе перед таким випадком і переробив його, вправивши всередину кілька залізних обручів. Він залишився задоволений його міцністю, хоч і не захотів її більше перевіряти, і вважав, що має тепер доброго шолома.

Тоді огледів свою шкапу і, хоч була вона в нього сама шкура та кості, визнав, що ні Олександрів Буцефал, ані Сідів Баб’єка2 його коневі не рівня. Чотири дні над тим думав, як його назвати – бо де ж видано, щоб кінь такого славного рицаря, та ще такий сам собою добрий, не мав якогось голосного імені? Отож і старався знайти йому таке ймення, що ясно показувало б, чим був той кінь, поки не служив мандрівному рицареві, і чим тепер став – гадав, бачите, що як у господаря стан змінився, то й кінь відповідно мав змінити ім’я на якесь нове, славне та гучне, гідне нового звання і нового покликання його господаря. Крутив туди й сюди, перебирав сотні імен, вигадував і відкладував, подовжував і скорочував, перевертав на всі боки – і назвав нарешті Росинантом3. Це ім’я здалося йому благородним і милозвучним, а до того ще й промовистим: бувши перед цим шкапою, перетворився його кінь у найпершого верхового коня на світі.

Назвавши так собі до вподоби вірного свого коня, став наш ідальго думати-гадати, яке б уже самому собі ймення прибрати, і те думання зайняло вже не чотири дні, а цілих вісім. Кінець кінцем він нарік себе Дон Кіхотом4. Проте, згадавши, що одважний Амадіс не задовольнявся своїм голим йменням, а долучив до нього назву рідного королівства, щоб його прославити, і йменувався Амадісом Гальським, наш завзятий рицар поклав теж додати до свого імені назву вітчизни своєї і величатися Дон Кіхотом з Ламанчі: так усякому буде зрозуміло, звідки він родом, так, гадалося йому, уславить він свою батьківщину.

1 Шишак – вид шолома, який не передбачав забрала.

2 Буцефал – кінь Олександра Македонського, Баб’єка – кінь Сіда Руя Діаса.

3 Росинант – в іспанській мові складне слово, перша його частина “росин” означає “шкапа”, друга частина “анте” означає “перед цим” і “попереду”. Тобто назву Росинант можна перекласти як “те, що перед цим було шкапою” або “шкапа, яка йде попереду інших”.

4 Іспанською мовою “кіхоте” – це частина рицарського обладунку, яка прикриває стегно.

Підрихтувавши отак обладунок, спорудивши як слід шолома, прибравши ймення коневі своєму і нарешті собі самому, вважав наш рицар, що тепер лише за одним діло стало – знайти собі даму до закохання, бо мандрівний рицар без любові – то все одно, що дерево без листя і плодів або тіло без душі.

– Коли за гріхи мої,- мовив собі на думці – або на моє щастя, випаде мені зустрітися з якимсь велетнем, що зазвичай трапляється мандрівним рицарям, і я переможу його в двобої, чи розпанахаю навпіл, чи ще яким чином поборю його, то хіба не гоже буде мати якусь даму, щоб послати його до неї на поклін? Нехай увійде, впаде навколішки перед любою моєю сеньйорою і скаже смирно та покірно: “Я – велетень Каракульямбро, володар острова Маліндранії, мене переміг на герці ще не оцінений по заслузі рицар Дон Кіхот з Ламанчі і велів мені стати перед очі вашої милості, щоб ваша вельможність розпоряджалася мною по своїй вольній волі”.

О, як же радів наш добрий кавальєро, виголосивши в думці таку промову, а надто, знайшовши нарешті ту, кого мав назвати своєю дамою! То була, як гадають, проста собі дівчина із сусіднього села, хороша на вроду, в яку він був деякий час закоханий, хоч вона, здається, про те не знала й не дбала. Звали її Альдонса Лоренсо. Вона ж то і видалась йому гідною носити титул володарки його думок. Вишукуючи таке ім’я, щоб і на її власне було схоже, і личило принцесі чи якійсь сеньйорі високого роду, він назвав її Дульсінеєю1 Тобоською (бо родом була із Тобоса). Це ім’я здавалось йому доброзвучним і значним, до пари тим, що він приклав уже собі й коневі своєму.

РОЗДІЛ 2,

Де оповідається про перший виїзд завзятого Дон Кіхота із своїх володінь

Скоро отак зібравшись, не хотів наш ідальго марно часу гаяти і здійснення своїх намірів надовго відкладати, бо від того світові неабияка могла вчинитися шкода; скільки ще в ньому зла треба знищити, скільки беззаконня скасувати, скільки сваволі припинити, скільки помилок виправити, скільки обов’язків виконати. Отож, ні слова нікому про задум свій не сказавши, встав він раз якось перед світом (а діло було в місяці липні, як саме гарячі дні стояли) і так, щоб ніхто не бачив, одяг на себе повний обладунок, сів на Росинанта, приладив на голові свого латаного шолома, настромив на руку щит, схопив списа і виїхав задвірками в чисте поле, радий та веселий, як щасливо складаються з самого початку його справи. Та ледве опинився в полі, як вдарила йому в голову страшна думка – така страшна, що він готовий був уже і назад повернутися. Пригадав собі, що його ж іще не посвячено у рицарі, тож за рицарськими законами він не має жодного права ставати до бою з будь-яким рицарем. А якби вже й посвячено, то як рицар-біляк1 він може носити лише білий обладунок, без девізу на щиті, поки своєю хоробрістю його не заслужить. ЦІ міркування похитнули були його намір, та шаленство взяло гору над тими сумнівами, і він вирішив, що звернеться з проханням про посвячення до першого, хто в мандрах йому зустрінеться, бо й інших багато так чинило – це він вичитав у книжках, які довели його до такого стану. Що ж до білого обладунку, то він вирішив так свої лати на дозвіллі вичистити, щоб вони за самого горностая біліше ясніли. Заспокоївшись, він рушив далі, даючи на волю коневі куди-хотя правити: у тому ж, гадав він, і була вся сила пригодництва.

1 Ім’я Дульсінея утворене від слова “dulce” – солодка.

Іде ото наш новоявлений рицар та й промовляє сам до себе такими словами:

– Немає найменшого сумніву, що в прийдешні часи, коли об’явиться світові правдива історія моїх голосних подвигів, мудрець, котрий їх опише, розпочне оповідь про цей мій перший ранковий виїзд саме так: “Заледве рожеволиций Аполлон почав розпускати по широкому й просторому виду земному золотаві сувої свого пишного волосся, заледве дрібні різнопері пташки, мов у арфи дзвонячи, ніжнотонною і медоплинною гармонією привітали рум’яну Аврору, що саме покинула м’яке ложе ревнивого свого мужа і з’явилася смертним очам поміж брам і вікон ламанчського обрію, як преславний рицар Дон Кіхот з Ламанчі, занехаявши розкішні пуховиці, скочив на свого славетного коня Росинанта і рушив в дорогу вікодавньою і людославною рівниною Монтьєльською”.

Майже цілий той день їхав він дарма – не траплялося йому по дорозі нічого, вартого згадки, що його аж розпач брав, бо не терпілося йому зустріти кого-небудь і спробувати одразу міць своєї правиці. Надвечір і сам він, і кінь його страшенно стомились і охляли з голоду. Розглядаючись на всі боки, чи нема де якого замку або хоч куреня пастушого, де б прихиститися та відпочити після труду великого, побачив наш рицар неподалік від шляху корчму, і здалось йому, що то він зірку побачив, яка приведе його як не в самий рай, то хоч до воріт спасіння. Наддавши ходу, добрався він до неї так уже смеркома.

1 Рицар-новачок, який ще не відзначився в бою.

Нашому шукай-біді здавалося, ніби все, що йому думалося, бачилося чи уявлялося, має неодмінно з тим збігатися, що він у книгах вичитав, тож йому зразу й примарилося, що це не корчма, а пишний замок о чотирьох вежах та шпилях щиросрібних, що коло замку того і міст звідний, і рів кругойдучий є, і все інше, до нього належне. Не доїхавши трохи до корчми (чи то пак до замку), він натягнув коневі поводи й зупинився, сподіваючись, що між зубцями муру відразу з’явиться якийсь карлик і задме в ріг, повідомляючи про прибуття рицаря. Сталося випадком, що саме в ту хвилину свинопас, зганяючи зі стерниська черідку свиней, засурмив у ріжок, бо на той звук вони звикли збігатися. Тут уже Дон Кіхотові здалося, що сподівання його справдилась, що то карлик попереджає про його приїзд.

Підоспів в ту саму пору корчмар – чоловік із себе повнотелесий і через те, може, на вдачу добродушний. Правда, як побачив він те одоробло в обладунку, то мало не засміявся. Проте риштунок той грізний все-таки й перелякав його немало, і він вирішив прийняти гостя поштиво.

– Сеньйоре рицарю,- озвався він до нього,- якщо ваше добродійство хоче в нас підночувати, то ваша милість знайде тут усе, що треба – от тільки ліжка немає, а то всього повно.

Дон Кіхот, побачивши шанобливість кастеляна,- він бо мав корчмаря за управителя замку,- одказав:

– А мені, пане кастеляне, і того стане.

Корчмар подумав, що гість назвав його кастеляном, щоб натякнути, ніби він “кастілець, на всі руки умілець”,- хоч насправді був родом з Андалузії і такий злодіяка, що заломив би самого Кака1, а шахрай незгірший од якогось Жака. Він відповів рицареві:

– То виходить, ваше добродійство, що

Ваше ложе – твердий камінь,

Вартування – то ваш сон…2

Коли так, то сміливо можете завернути до нашої хати: таке в нас тут діється, що не то одну ніч, а й цілий рік можна буде очей не стуляти!

Це сказавши, притримав стремено Дон Кіхотові, і той зсів із коня – з тяжкою, правда, бідою, бо ж цілісінький день і ріски в роті не мав, та попрохав господаря як слід попорати коня, бо, мовляв, другого такого вівсяника і в світі не знайдеш.

1 Как – в античній міфології велетень із трьома головами, вбитий Гераклом.

2 Рядки з іспанського народного романсу.

Корчмареві кінь не здався і в половину таким добрим, як хвалився Дон Кіхот, проте він завів його до стайні і зразу повернувся, чи не треба ще чого гостеві.

– Я поїв би дечого,- одказав Дон Кіхот,- гадаю, що се було б до речі.

З гостя саме стягали обладунок. Нагрудника й наплічника вже зняли, а от нашийника ніяк не могли відстебнути та того вражого шолома стягнути, що до нього стрічками зеленими був міцно прикручений. Треба було б ті стрічки розрізати, бо вузлики так позатягалися, що не розплутаєш, але Дон Кіхот не хотів ніяк із тим погодитись.

Стола поставили тут же надворі, коло воріт, і господар приніс Дон Кіхотові порцію тріски. Риба була погано вимочена і ще гірше зготована, а хліб до неї чорніший і цвіліший за рицарів обладунок. Ото була сміхота дивитись, як він вечеряє! На голові у нього шолом, забрало підняте, а до рота сам рукою не дістане – мав хтось інший їжу в рота класти. Ще важче було з питтям, але корчмар придумав, як тій біді зарадити: вибрав з тростинки серединку, один кінець тої трубочки в рота йому вставив, а в другий вино наливав. Рицар же, щоб тільки стьожок не розрізати, всі ті недогоди терпляче зносив.

В цей саме час до корчми зайшов коновал, щоб холостити поросят, і, увійшовши, писнув кілька разів у свою дудочку. Тут вже Дон Кіхот остаточно впевнився, що прибув до пишного замку, де його зустрічають з музикою, що тріска – то форель, черствий хліб – пшенична булка, а корчмар – кастелян. Отже, недарма вирішив він у світ рушити, недарма виїхав зі своїх володінь. Одне тільки його муляло, що він досі не посвячений у рицарі, тому не має ще повного права шукати якоїсь пригоди.

РОЗДІЛ 3,

Де оповідається, яким потішним способом висвятився Дон Кіхот на рицаря

Мучений тією думкою, Дон Кіхот відбув швиденько вечерю свою вбогу корчемну, гукнув господаря, пішов з ним до стайні, а там впав перед ним навколішки і сказав:

– Доблесний рицарю, я не встану з місця, поки добродійство ваше не вчинить мені однієї ласки; вчинивши ж її, ваша милість і себе славою великою вкриє, і роду людському немало прислужиться.

Корчмар, побачивши гостя в ногах своїх і такі слова його почувши, витріщив очі з великого дива і не знав, що робити. Він намагався підняти Дон Кіхота, але той аж тоді встав, коли корчмар пообіцяв уволити його волю.

– Меншого я й не сподівався від вашої незрівнянної великодушності,- промовив тоді Дон Кіхот,- бо ласка, про яку вас просив і яку ваша милість прирекла мені зробити, полягає в тому, щоб завтра вранці ви мене у рицарі посвятили. Цю ніч у каплиці замку я вартуватиму при зброї, а вранці, кажу, нехай справдиться жадання моє заповітне, щоб міг я за велінням обов’язку мого об’їжджати всі чотири сторони світу, шукаючи пригод та допомагаючи всім скривдженим, що належить чинити всякому рицарству, а надто таким як я мандрівним рицарям, схильним до звершення подібних подвигів.

Корчмар був, як ми вже казали, битий жак; він і зразу був подумав, що його гість несповна розуму, а тепер і зовсім в тому пересвідчився. Хотівши добре порозважатися цієї ночі, він надумав потурати всім його примхам, тож і сказав Дон Кіхотові, що схвалює його намір, цілком притаманний і властивий таким славним рицарям, на якого він подобою своєю бадьористою виглядає. До цього він ще додав, що при замку немає каплиці, де можна було б відбути нічне вартування, бо стару розвалили, а нової ще не збудували. Але йому, напевно, відомо, що в разі потреби вартувати при зброї можна в будь – якому місці, отже, нехай його гість перебуде цю ніч на замковому подвір’ї, а вранці, як Бог поможе, відправляться всі приписані церемонії, і він стане справдешнім рицарем, і то таким, що не знайдеш у всьому світі хрещеному.

Потім корчмар спитався в Дон Кіхота, чи має він гроші; той відповів, що не має, бо ніде в книгах не читав, щоб мандрівні рицарі носили їх при собі. Корчмар йому заперечив: хоч у романах про те й не пишеться, бо автори не вважають за потрібне згадувати про такі прості й потрібні в дорозі речі, як гроші або чисті сорочки, однак це зовсім не значить, що в рицарів їх не було. Давні рицарі про те дбали, щоб у зброєносців їхніх були гроші й інші всілякі потрібні речі, як то корпія чи мазі лікувальні. А як траплялося, що рицар не мав зброєносця (хоч таке й не часто випадало), то й сам приторочував, бувало, саковки маленькі скакунові до спини, нібито не знати яка дорога річ. Правда, возитися із саквами не вельми-то мандрівному рицареві пристало, тим і радить він Дон Кіхотові (хоч міг би й наказати, яко хрещеникові своєму), хай ніколи більше не рушає в дорогу без грошей та інших таких потрібних речей: той припас зовсім несподівано може стати у великій пригоді.

Дон Кіхот пообіцяв так усе точно вчинити, як радив йому кастелян, а сам заходився лаштуватися до цілонічної варти коло зброї на просторому подвір’ї. Позбирав увесь свій обладунок, склав на жолоб напувальний коло колодязя, сам же, нахопивши на одну руку щита, а в другу списа взявши, почав перед жолобом поважно й ніби спогорда туди-сюди походжати. Як заступив він на варту, то й ніч якраз запала.

Корчмар же тим часом розповів усім, хто в його корчмі був, про божевілля свого нового нічліжника, про вартування над зброєю та про обряд посвяти у рицарі, що мав після того відбутися. Всі дуже дивувалися й вийшли, щоб на Дон Кіхота здалеку поглянути, а він ходив собі велично назад і вперед або спинявся раптом і, спершись на списа, пильно дивився на свій бойовий обладунок. Ніч була вже пізня, але місяць так розсвітився, ніби в сонця все проміння забрав, і всі добре бачили, що витворяв новонасталий рицар.

Одному погоничеві, що в корчмі зупинився, прийшла саме охота напоїти своїх мулів, а для цього треба було зняти з жолоба Дон Кіхотів обладунок. Як побачив наш рицар того напасника, закричав відразу дужим голосом:

– Хто б ти не був, о зухвалий рицарю, якщо хочеш доторкнутися до зброї найславетнішого з усіх мандрівних рицарів, які будь-коли підперезувалися мечем,- подумай, що робиш, не рухай її, бо головою за своє зухвальство поплатишся!

Погонич не зважав на ті погрози (а краще б йому було зважити, ніж здоров’ям своїм так необачно важити), схопив обладунок за реміняччя і кинув його якомога далі. Як побачив те Дон Кіхот, звів очі до неба, а думки звернув, зрозуміла річ, до володарки своєї Дульсінеї і промовив:

– Допоможи мені, сеньйоро моя, в цьому першому випробуванні, хай я помщуся за зневагу, вчинену серцю моєму, що належить тобі на віки вічні, не забудь мене ласкою своєю і захистом своїм в цьому першому випробуванні!

Проказавши таку промову і ще багато дечого, відкинув геть щита, підняв обіруч списа і так ним по голові погонича торохнув, що той зразу як мертвий простягся; ще б один такий удар, то вже ніякий лікар його не привів би до тями. А Дон Кіхот позбирав обладунок свій і знов почав походжати собі любісінько, як і перше. По малій часині встав другий погонич, не знаючи, що сталося з його товаришем, і теж хотів своїх мулів напоїти. Підійшов до жолоба і давай обладунок скидати, щоб місце звільнити, аж тут Дон Кіхот, не кажучи ні слова й не кличучи більш нікого на допомогу, знов кинув щита, знов махнув списом і так нахабу по голові вдарив, що спис хоч і цілий залишився, так у того ж череп не натроє, а мабуть, начетверо розколовся.

Гостеві витівки остобісіли корчмареві, і він вирішив покласти їм край – дай, думає, відбуду вже зразу той триклятий обряд, посвячу його у рицарі, поки іншої якоїсь халепи не сталося. Підійшовши до Дон Кіхота, він перепросив його за тих гультяїв, котрі без відома так нечемно з гостем повелися, за що вже слушної здобулися кари. Потім нагадав йому знов, що при замкові немає каплиці, але для довершення обряду воно не дуже й потрібно: для посвяти, згідно із заведеним церемоніалом (це вже він, напевне, знає), найголовніше – по шиї дати та голим мечем по плечах вдарити, а це хоч і в чистому полі зробити можна. А вартувати йому годі вже, бо досить було б і двох годин, а він цілих чотири провартував. Дон Кіхот йому повірив і сказав, що на все пристає, щоб тільки швидше обряд відбути.

Мудрий по шкоді господар метнувся швидше по книгу, де записував розхід сіна та ячменю, що на мулів видавав, і знов повернувся до Дон Кіхота в супроводі двох молодиць та хлопчика, який тримав недогарок свічки. Велівши нашому ідальго стати навколішки, зробив вигляд, ніби читає з видаткової книги якусь урочисту молитву, і серед того молитвування вліпив рицареві доброго потиличника, а потім взяв у нього меча і плазом по спині вдарив та все мимрив щось собі під ніс. Це зробивши, велів одній молодиці підперезати його мечем. Вона вчинила те з великою спритністю та делікатністю: хоч і регітно їй було з усієї тієї церемонії, та, бачивши подвиги новонареченого рицаря, душила в собі сміх.

– Пошли вам, Боже, щасливого рицарювання і дай вам, Господи, у всякому бою потуги,- примовляла чемненько, меча йому прив’язуючи.

Відбувши швиденько ці нечувані й небачені церемонії, Дон Кіхот, не гаючись, осідлав Росинанта, скочив на нього, обійняв господаря і подякував йому за ласку, наплівши силу-силенну високохмарних слів, що годі й переказати. Корчмар, щоб такого гостя швидше здихатися, відповів йому так само закрутисто, хоча й коротшими словами, і, не спитавши навіть плати за нічліг, відпустив його з миром.

РОЗДІЛ 7

Про другий виїзд нашого доброго рицаря Дон Кіхота з Ламанчі

Повернувшись додому, Дон Кіхот почав вести переговори з одним селянином, близьким своїм сусідом. Був то чоловік добрий, хоч добра мав, сердега, не гурт, але був, як то кажуть, без олії в голові. Так він уже його вмовляв, так нудив, такого йому наобіцяв, що бідний селюк згодився нарешті стати йому за зброєносця і з ним в мандри піти. Дон Кіхот радив йому, між іншим, не дуже огинатися, бо дуже можливо, що їм вдасться одним махом завоювати острів який-небудь, тоді він його відразу зробить губернатором. Знадившись на ці обіцянки, Санчо Панса1 (так звали того селянина) покинув жінку і дітей і став до сусіда свого за зброєносця.

Потім Дон Кіхот заходився грошей збирати: дещо продав, дещо позаставляв (і все ж то за безцінь) і збив таки чималеньку суму. Потім повідомив зброєносця свого Санчо, якого дня і якої години мають вони в дорогу рушати, щоб той встиг найпотрібнішим припасом запастися та не забув сакви взяти. Санчо запевнив, що не забуде, а ще сказав, що не дуже-то звик пішо ходити та думає осла свого взяти, а осел у нього добрячий. Щодо осла Дон Кіхот мав деякі сумніви: він почав пригадувати собі, чи були в яких-небудь мандрівних рицарів зброєносці-ослоїзди, та так і не зміг пригадати і врешті дозволив своєму зброєносцю взяти осла, сподіваючись, що невдовзі зможе дати йому благороднішу тварину, відбивши коня в першого-ліпшого нечемного рицаря, що зустрінеться їм по дорозі. Згадавши корчмареві поради, Дон Кіхот призапасив також сорочок та ще дечого. Наготувавши все як слід, Дон Кіхот і Санчо Панса виїхали однієї ночі з села, так що ніхто й не бачив, не попрощались навіть зі своїми – цей із жінкою та дітьми, а той з небогою та ключницею.

1 Панса в перекладі з іспанської мови означає “черево”.

Санчо Панса їхав на своєму ослі, немов патріарх який; не забув він і сакви взяти, і бурдюка на вино. Йому не терпілося швидше стати губернатором того острова, що господар обіцяв. Отак їдучи, мовив Санчо Панса:

– Глядіть же, сеньйоре мандрівний рицарю, не забудьте того острова, що з ласки вашої мені обіцяли. Хай хоч який великий буде, а я ним подужаю керувати, от побачите.

На те одказав йому Дон Кіхот:

– Треба тобі знати, друже мій Санчо Панса, що в давнину мандрівні рицарі мали звичай призначати зброєносців своїх губернаторами та намісниками тих островів чи королівств, які вони завоювали, і я твердо вирішив того схвального звичаю дотримуватися; мало того, я хочу його вдосконалити. Бачиш, вони іноді (а правду кажучи, то таки частенько) чекали, поки зброєносці їхні постаріють, що вже несила їм і служити по стількох гірких днях і ночах, і аж тоді робили їх графами чи там маркізами і давали їм у володіння якусь округу, а як ми з тобою живі будемо, то, може, ще й на цьому тижні я завоюю яке-небудь королівство, якому ще кілька держав підлягають – котра тобі подобається, в ту й настановлю тебе королем. І не думай, що я перебільшую: рицарям раз у раз трапляються небачені пригоди й нечувані нагоди. Можливо, я дам тобі навіть більше, ніж пообіцяв.

– То себто виходить,- сказав Санчо Панса,- коли я якимось чудом став би, як ви кажете, королем, то Хуана Гутьєррес, моя стара, буде вжекоролицею, а дітки мої короленятами?

– А хто ж у цьому може сумніватися? – відповів Дон Кіхот.

– Та хоч би й я,- сказав Санчо Панса,- Коли б навіть Бог з неба королівські корони дощем сіяв, то й тоді на голову Марії Гутьеррес жодна, мабуть, не прийшлася б, Ні, сеньйоре, не вийде з неї королиці, хіба від сили грапиня, та й то ще невідомо,

– Уповай на Бога, Санчо,- втішав його Дон Кіхот,- він пошле їй те, що годиться, а сам теж не прибіднюйся: бути тобі губернатором, а щоб нижче, то і не думай.

– А й не думаю,- одказав Санчо Панса,- Ви ж у мене сеньйор важнющий, то й дасте мені щось таке гарне, щоб воно й до шмиги було й до снаги.

РОЗДІЛ 8

Про велику перемогу, здобуту премудрим Дон Кіхотом у страшенному

Й нечуваному бою з вітряками, та про інші вікопомні події

Тут перед ними заманячило тридцять чи сорок вітряків, що серед поля стояли, Як побачив їх Дон Кіхот, то сказав своєму зброєносцю:

– Фортуна сприяє нашим намірам понад усяке сподівання, Поглянь, друже мій Санчо, що там попереду бовваніє: то тридцять, якщо не більше, потворних велетнів, що з ними я наважився воювати і всіх до ноги перебити, Трофеї, що нам дістануться, покладуть початок нашому багатству, А війна така справедлива, бо змітати з лиця землі лихе насіння – то річ спасенна і Богові мила,

– Та де ж ті велетні? – спитав Санчо Панса.

– Он там, хіба не бачиш? – одказав Дон Кіхот,- Глянь, які в них довжелезні руки: у деяких будуть, мабуть, на дві милі завдовжки.

– Що то ви, сеньйоре, кажете? – заперечив Санчо,- То ж зовсім не велетні, то вітряки, і не руки то в них, а крила: вони від вітру крутяться і жорна млинові крутять.

– Зразу видно, що ти ще в рицарських пригодах недосвідчений,- сказав Дон Кіхот,- бо то таки велетні1, Як боїшся, то краще стань осторонь і помолись, а я тим часом зітнуся з ними в запеклому й нерівному бою.

Після цих слів стиснув коня острогами, не слухаючи криків свого зброєносця, який все остерігав його, щоб не кидався битися, бо то не велетні, а вітряки, Та рицареві нашому так ті велетні в голові засіли, що він не зважав на Санчове гукання й не придивлявся до вітряків, хоч був уже від них недалеко, а летів вперед і кричав дужим голосом:

– Не тікайте, боягузи, стійте, підлі тварюки! Адже на вас нападає один тільки рицар!

1 Перші вітряки з’явилися в Іспанії лише після 1575 року і були явищем рідкісним, Саме тому Дон Кіхот, який очікує несподіваних пригод, так легко приймає їх за велетнів.

Тут саме звіявся легкий вітрець, і здоровенні крила вітрякові почали обертатись. Як побачив те Дон Кіхот, закричав:

– Махайте, махайте руками! Хай їх у вас буде більше, ніж у гіганта Бріарея1, і тоді не втечете кари!

Це сказавши, припоручив душу свою володарці Дульсінеї, просячи її допомогти йому в такому випробуванні, затулився добре щитом і, пустившиРосинанта учвал, вгородив списа крайньому вітрякові в крило. Тут вітер шарпонув крило так рвучко, що спис миттю на друзки розлетівся, а крило підняло коня й вершника, а потім скинуло їх із розгону додолу. Санчо Панса прибіг на всю ослячу рись рятувати свого господаря; наблизившись, він побачив, що той і поворухнутися не може – так тяжко грьопнувся з Росинанта.

– Ах, Боже ж ти мій, Господи! – бідкався Санчо.- Чи не казав я вам, сеньйоре, щоб стереглися, бо то вітряки, воно ж усякому видно, хіба тому ні, в кого вітер у голові ганяє.

– Мовчи, друже Санчо,- одказав Дон Кіхот,- бойове щастя швидко змінюється. Я оце думаю, та так воно і є, що то мудрий Фрестон2 навмисне перетворив велетнів на вітряки, щоб не дати мені слави перемоги, бо зі мною ворогує. Але кінець кінцем мій доблесний меч розіб’є ті зловорожі чари.

– Та дай Боже,- сказав Санчо Панса.

Він допоміг Дон Кіхотові встати й посадив його на Росинанта, що теж був ледве живий та теплий. Міркуючи так і сяк про недавню пригоду, вони рушили далі. Одне тільки засмучувало нашого рицаря, що не було вже в нього списа. Розповівши про те горе зброєносцю своєму, він сказав:

– Раз якось читав я, що один іспанський рицар на ймення Дієго Перес де Варгас, поламавши в бою меча, одчахнув від дуба здоровенну гілляку і того дня стільки подвигів учинив, стільки маврів нею перетовк, що йому дали прізвище Гілляка, а нащадки його й досі мають прізвище Варгас-Гілляка. Я до того веду, що й сам думаю собі дубця виламати з першого дуба, що ми по дорозі побачимо. І буде той дубець не гірший, ніж уВаргаса був, і доконаю я з ним таких подвигів, що ти можеш себе за щасливця вважати: рідко кому доводиться бути свідком і очевидцем майже неймовірних подій.

1 Бріарей – у давньогрецькій міфології один із сторуких велетнів (гекатонхейрів), які допомагали титанам у боротьбі з олімпійськими богами.

2 Фрестон – чарівник, персонаж одного з рицарських романів.

– То все в Божих руках,- відповів йому Санчо,- я вірю всьому, що ваша милість мені каже. Тільки сядьте-бо рівніше, а то ви якось аж перехняби – лись у сідлі – мабуть, таки добре забились, як упали.

– Правда твоя,- промовив Дон Кіхот,- але, як бачиш, я не жаліюся, що те й те мені болить, бо мандрівним рицарям не гоже на рани скаржитися, хоч би з них і тельбухи вилазили.

– Коли так, то хай буде й так,- одказав Санчо,- але я був би радий, якби ви жалілися мені, коли вам що болітиме. А вже як у мене що заболить, хоч трішечки, то так стогнатиму, що ну! Чи, може, і зброєносцям мандрівних рицарів не вільно на біль нарікати?

Дон Кіхот посміявся з простоти свого зброєносця і сказав, що він може собі стогнати й жалітися скільки влізе, бо в рицарських законах про те нічого не написано. Тоді Санчо нагадав господарю, що час би їм чогось і попоїсти. Дон Кіхот відповів, що йому поки що не хочеться, а Санчо нехай їсть, коли заманеться. Одержавши такий дозвіл, Санчо розташувався якнайзручніше на ослі, вийняв із саков харч і заходився підживлятися, трюхикаючи позаду. Час від часу він потягав винце з бурдюка, та так смачно, що йому позаздрив би найзавзятіший не-минай-корчма з Малаги. Отак їдучи та частуючись потроху, він зовсім забув про господареві обіцянки, а пошуки пригод, хоч би й небезпечних, здавалися йому вже не тяжким трудом, а приємною розвагою.

Обночувались вони на якомусь узліссі. Дон Кіхот виламав собі з дерева суху гілляку і насадив на неї залізного наконечника, що від старого списа залишився,- от тобі вже й новий спис готовий.

За перекладом з іспанської Миколи Лукаша та Анатоля Перепаді

ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ. ВІЧНИЙ ОБРАЗ

Вічними образами називають образи літературних і міфологічних героїв, які переросли свою епоху і набули загальнолюдського значення. Вічні образи сприймаються як символи певних якостей людської вдачі, унаслідок чого вони отримали особливу естетичну цінність. Таким є, наприклад, образ героя давньогрецької міфології непохитного титана Прометея, образ вірного васала Роланда, образ юних закоханих із трагедії Вільяма Шекспіра “Ромео і Джульєтта” та інші.

Готуємося до роботи з твором

1. Які історичні події зумовили занепад Іспанії кінця XVI – початку XVII століть?

2. Чому цей період характеризується розчаруванням в ідеалах Відродження, невпевненістю в майбутньому?

3. Що вам відомо про життя видатного іспанського письменника Мігеля де Сервантеса? Як історичні події позначилися на долі Сервантеса та долі його родини?

4. Складіть та запишіть у зошитах хронологічну таблицю життя та творчості Мігеля де Сервантеса.

5. Яка культурна епоха та творчість яких митців вплинули на формування світогляду письменника?

6. Поясніть, у чому полягала пародійність роману “Дон Кіхот”?

Працюємо над змістом твору

7. Які наслідки для героя роману мало захоплення рицарськими романами? З якою метою 50-річний ідальго Кіхана вирішив стати мандрівним рицарем?

8. Розкажіть про те, як ідальго збирався в дорогу. Що свідчить про бурхливу уяву та невибагливість майбутнього рицаря щодо власного обладунку та бойового коня?

9. Перекажіть епізод з обрядом посвячення Дон Кіхота в рицарі (розділ 3). Як ставляться до подій учасники цього урочистого дійства?

10. Доведіть, що ідеальний світ книжок протиставляється реальному життю. Як у свідомості Дон Кіхота поєднуються вигадане і реальне?

11. Поясніть, як автор використовує прийом контрасту. Складіть до розділу 2 у зошитах таблицю “В уяві Дон Кіхота – насправді”: ріжок свинопаса – …; корчма – …; корчмар – …; погоничі – …; дудочка коновала – …; тріска – …; цвілий хліб – …

12. Як Дон Кіхот умовив свого сусіда стати його зброєносцем? Які якості Санчо Панси не відповідають вашим уявленням про середньовічного зброєносця?

13. У чому полягає контраст між образами Дон Кіхота і Санчо Панси? Доведіть, що колоритний образ селянина-зброєносця доповнює образ Дон Кіхота.

14. У розділі 8 рицар проголосив: “Змітати з лиця землі лихе насіння – то річ спасенна і Богові мила”. Яким чином Дон Кіхот втілює цю ідею у життя? У чому полягає відмінність між бажаним і дійсним результатом благородних поривань Дон Кіхота?

15. На вашу думку, Дон Кіхот під час розмови із Санчо Пансою про їхні майбутні пригоди виступає підступним брехуном чи наївним мрійником? У чому відмінність між обманом і мрією?

Узагальнюємо і підсумовуємо

16. Доведіть, що образ Дон Кіхота в частині I твору є пародійним.

17. Якими рисами має бути наділений герой справжнього рицарського роману?

18. Чи притаманні Дон Кіхоту якості шляхетного середньовічного рицаря? Поміркуйте, чому в образі Дон Кіхота ці риси набувають комічності.

19. Перечитайте підзаголовки до розділів першої частини. Якщо брати до уваги лише зміст підзаголовків, як можна було б сприймати роман Сервантеса? На прикладі розділу 8 доведіть, що зміст підзаголовка не завжди відповідає змісту розділу.

20. Доведіть, що Дон Кіхот є внутрішньо вільною людиною доби Відродження, яка не боїться виглядати смішною в очах довколишніх та сміливо втілює свої заповітні мрії.

21. Яким було життєве гасло Дон Кіхота? Чому мандрівного рицаря можна назвати справжнім гуманістом доби Відродження?

22. Кого у наш час називають “дон кіхотами”?

Застосовуємо теоретичні поняття

23. Чому образ Дон Кіхота можна назвати вічним образом?

24. Символом чого, на вашу думку, може бути цей образ у світовій літературі?

25. Згадайте з вивченого у 6 класі, що ми називаємо гумором, а що іронією. У чому відмінність між ними?

26. Наведіть приклади використання гумору та іронії в романі “Дон Кіхот”.

Пов’язуємо новий матеріал із вивченим раніше

27. Видатний іспанський драматург XVII століття Лопе де Вега вважав, що у п’єсі, як і в реальному житті, трагічне має поєднуватися з комічним (смішним, веселим). Доведіть, що цей принцип використав його співвітчизник Мігель де Сервантес у своєму романі.

28. Доведіть, що твір Сервантеса “Дон Кіхот” належить до епічного роду літератури та жанру роману.

29. Порівняйте образ Дульсінеї Тобоської з образами Прекрасних Дам у творах Данте та Петрарки. Зробіть висновок, у чому пародійність образу коханої Дон Кіхота?

30. У чому полягає трагічність постаті Дон Кіхота? Доведіть на прикладі цього образу, що ідеям гуманізму важко було прижитися на грунті реальної Іспанії.

Виконуємо творчі завдання

31. Уявіть, що Дон Кіхот став героєм справжнього середньовічного рицарського роману. Спробуйте пофантазувати, які пригоди могли б трапитися на його шляху.

32. У робочому зошиті напишіть невеликий твір на тему “Які риси вдачі Дон Кіхота гідні поваги?”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


ПРЕМУДРИЙ ІДАЛЬГО ДОН КІХОТ З ЛАМАНЧІ – Мігель де Сервантес Сааведра (1547-1616)

Categories: Твори з зарубіжної літератури

Links