Про жодну поетесу світу стільки і так не сказано й не написано, як про Л. Українку. Рідкими контрастами наповнена її творчість. Фізичний біль і душевна краса, сила, ніжність і криця любов і ненависть – ці антитези стали постійними для характеристики образу української поетеси.
Одним із найкращих творів Лесі українки є драма-феєрія “Лісова пісня”. Разом з поемами “Камінний господар” та “Оргія” вона за словами М. Рильського, творить “діамантовий вінець Л. Українки”. Цей твір був давньою мрією поетеси, і здійснила вона
її 1911 року далеко від України, в Кутаїсі, будучи тяжко хворою.
“Лісову пісню” породила туга Лесі за Волинню. Леся писала: “Україно! Красо моя, туго моя нерозрадна, де ти? А хочеш – пісню складу в твою честь, ясну, голосну та барвисту. І назву… Лісовою… піснею милих наших поліських гаїв. Я так скучаю за ними…” Вона тужила, за тими істотами, що ними заселяла ті ліси, уява старих і молодих волиняків-поліщуків, Лесиних приятелів дитячих і юнацьких років. Кожний образ сповнений великої мудрості, моралі і поезії. Так, в образі маленьких озлоблених на людей істот з наганчинами-потерчат народ втілив
свій гнівний осуд аморальності тих матерів і батьків, які умертвляли своїх маленьких, часто ще ненародженних діток. Лісовик, Водяник втілюють у собі порядок, гармонію у природі, утверджують її закони, за порушення яких природа жорстоко карає. Є в природі і стихійні, руйнівні сили (“Той, що греблі рве”.Перелесник), але їх менше. І живуть всі вони у таємничому, казковому, прекрасному лісі: “Старезний, густий предковічний ліс на Волині. Посеред ліса Простора галявина з плакучою березою і великим престарим дубок. Галява скраю переходить в кур”я та очерети, а в одному місці, в яро-зелену луговину – то береги лісового озера, що утворилося з лісового струмка. Струмок той вибігає з гущавини лісу, впадає в озеро, потім по другім боці озера, знов витікає і губиться в хащах. Само озеро тихо-водне, вкрите ряскою та лататтям, але з чистим плесом посередині. Місцина вся дика, таємнича, але не понура – повна ніжної, задумливої поліської краси”. Так майстерно і яскраво описала Леся Українка дивну поліську красу. Але Мавки, Лісовик, Перелесник і русалки тут не просто уособлюють природу, взаємовідносини людей, з якими складаються непросто, а іноді і драматично. В цьому лісі, де здається, що людина звеличується, де ми не можемо уявити собі людину з недоброю совістю, навіть тут зустрічаємо недобрих людей, для яких багатство важливіше за прекрасне, що може мати людина, важливіше за кохання, красу людських взаємин. Але рано чи пізно совість вчинить суд над життям, як це сталося з Лукашем. Тільки людина з чистою совістю, з почуттям без розрахунків і компромісів, яке облагороджує душу, розуміння всього прекрасного, вміння чути розмову квітів, дерев, всього живого, що оточує нас. Цвіт душі треба розвивати і оберігати. Мудрість народу, його пісня, поезія є невичерпною крицею справжньої краси. Природа прекрасна треба тільки, щоб людина була мудра і благородна у своїх стосунках з нею.
Якщо зважити, у якому фізичному і психологічному стані писала поетеса свою лебедину пісню, то створення цього шедевру слід вважати подвигом.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)