Лірика Володимира Сосюри
Володимир Сосюра увійшов в українську поезію як співець ніжності й любові. “Такий я ніжний, такий тривожний”, – говорив він про себе. V віршах поета натрапляємо на справжню стихію почуттів, яку можна порівняти хіба що з раптовою літньою зливою. Кохання – то теж злива почуттів. Отож і виявив себе Сосюра в темі кохання чи не найповніше, заживши слави неперевершеного лірика. Поет володів дивовижним природним даром глибокого поетичного саморозкриття, самовираження, даром не лише відчувати, а й передавати словом найтонші відтінки, найніжніший
Ø “В день такий розцвітає весна на землі, і земля убирається зрання”.
Юнак обіцяє зірвати для кохано’і Оріон золотий. А може, це й не перебільшення, а втілення мрії про духовно окрилену особистість, утвердження
У вірші “Катрусі на спомин” створено образ жінки з привітним усміхом на радісних устах. Про почуття поет лише натякає, воно асоціюється з музикою, з виконанням жінкою творів і Гріга, і Шопена. Зустріч розбудила в душі героя спомини. він хоче створити про неї і для неї сонет, як вечір золотий. І все. Але мікрообрази вірша такі місткі, так насичені настроєм, що дають змогу перейнятися переживаннями людини. А для лірики це найголовніше. Наскрізний образом в інтимній ліриці Сосюри є образ Марії. В однойменному вірші початку 30-х років ім’я коханої проходить через усі п’ять строф, причому ним – а це логічний акцент – закінчується кожна з них. Герой іде вулицями міста, сповнений почуттям до жінки, йому хочеться в небо злетіти, його кличе зоря у простори щасливі, її ім’я – за спогадом – нашіптують хвилі південного моря:
І пісня в душі наростає і спіє, Мов вирватись хоче нестримно на волю. Весна вже прийшла, та дерева ще голі, И гілля наді мною шепоче: “Маріє!”
Інтимна лірика Сосюри у формальному плані традиційна: ритми й образи не нові, знані вже і в літературі, і в народній творчості (розцвітає весна, земля дише тихо і легко, в’яне серце, щасливі очі, ясні зорі, тихий місяць); розповідь плине тихо, спокійно, розмірено. Але душа переповнюється таким незбагненним почуттям, що аж захоплює подих. Ніжність і задушевність, щирість людського почуття полонять читача й довго не полишають його. У цьому загадка нев’янучої краси лірики Сосюри.
ВОЛОДИМИР СОСЮРА “ТАК НІХТО НЕ КОХАВ…”
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання. В день такий розцвітає весна на землі і земля убирається зрання… Дише тихо і легко в синяву вона, простягає до зір свої руки… В день такий на землі розцвітає весна І тремтить од солодкої Муки… В’яне серце моє од щасливих очей. Що горять в тумані наді мною… Розливається кров і по жилах тече, ніби пахне вона лободою… Гей ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій! Де ви бачили більше кохання?.. Я для неї зірву Оріон золотий, я – поет робітничої рані… Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання. В день такий розцвітає весна на землі і земля убирається зрання… Дише тихо і легко в синяву вона, простягає до зір свої руки… В день такий на землі розцвітає весна і тремтить од солодкої муки…