Ліричний герой у поезії Ліни Костенко
Чомусь найбільше нас цікавить інтимна лірика поетів. Мабуть, тому, що такі поезії дозволяють зазирнути у внутрішній світ іншої людини – ліричного героя, приміряти його до себе, вибрати те, що хвилює, що схоже на наше життя. До речі, слід уточнити для тих, цю проминув увагою уроки літератури, що інтимна лірика – це не тільки вічне кохання, зітхання і страждання, це все, що стосується внутрішнього світу людини, її думок про вічне, наболіле, і, звичайно, кохання. Також захоплює філософська лірика, але тільки якщо читач уже здатний осягнути вагомість
Особисто мене вразила філософська й інтимна лірика видатної української поетеси Ліни Василівни Костенко. Кращі поезії знайти важко, напевно, тому що автор – людина щира й відверта з читачем, вона не підстроюється під нього, а підштовхує, підносить до розуміння вічних цінностей, ростить душі. її ліричний герой – подібний до письменниці; він такий само мудрий, терплячий митець і учитель, що проповідує і доносить до нашої свідомості відомі, але чомусь забуті істини, а саме: необхідно жити в гармонії із собою і природою; треба цінувати кожну хвилину й мить життя й пам’ятати про
Попри всю трагічність свого світовідчуття, ліричний герой Ліни Костенко не мученик і не жертва, неприйнятними для нього є безсилість, відверта слабкість, але й безпідставну радісну балаканину він відкидає:
Що доля нелегка, – в цім користь і своя є.
Блаженний сон душі мистецтву не сприяє.
Ліричний герой – сильна особистість, яка сама обирає свою долю, чесну й сувору, щоб потім сказати: “У мене жодних претензій нема до Долі – моєї обраниці”. Він віддає всі сили на те, щоб “зробити щось, лишити по собі”, аби “слова не вичахли, як руди”. Він турбується про душі інших, які не можна зраджувати, “бо в цьому схибиш – то уже навіки”, несе читачеві глибоку думку про те, що треба берегти джерела духовного життя, щоб воно не зникло, “як ріка Почайна”.
Звичайно, така сильна особистість здатна глибоко й серйозно кохати, та тільки духовно рівну собі людину. І нехай це кохання починається зі сліз від невзаємності, та “це ще не сльози – це квітуча вишенька, що на світанку струшує росу”. Загартований ліричний герой, сильна жінка, може сказати:
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Та ніколи не стане вона “слухняною рабою” сліпого кохання, яке ошукує й обтинає крила, її кохання таке, що дарує “важкого сонця древню булаву” і гордість за свого обранця, який “на сьогодні, на завтра, назавжди” (бо гідний цього) залишиться в її серці.
Читаючи твори Ліни Василівни Костенко, ми віримо беззастережно цій талановитій письменниці і дивуємося її високому рівню думання, постійному доланню висоти, шляхетному служінню поезії, силі характеру. Вона вся – у своєму ліричному героєві, здатному називатися гордо – Людина, здатному вірити, любити і вчити читача кохати так сильно, щоб яскравіше сяяли зорі, думати про величне й високе, щоб провістити новий день – кращий, сонячніший, тепліший.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)