Кутузов і Наполеон. Їхня роль в історії
Немає величі там, де немає простоти, добра й правди. Л. Н. Толстой Події приватного й історичного життя люди оцінюють за допомогою критерію моральності: добра, безкорисливості, щиросердечної ясності й простоти, духовного зв’язку з людьми, із суспільством, народом. Кутузов і Наполеон є виразниками історичних тенденцій часу. У романі яскраво видна крайня протилежність цих двох особистостей. Мудрий Кутузов, вільний від пристрасті марнославства й честолюбства, легко підкоряв свою волю “провидінню”, прозрівали “вищі закони”, що керують
Те народне почуття, що носив у собі Кутузов, повідомило його моральну волю, що з’явилася в прозрінні “вищих законів”. Це прозріння Кутузова було результатом духовного злиття з народом: “Джерело цієї незвичайної сили прозріння в змісті явищ, що відбуваються, лежав у тім народному почутті, що він носив у собі у всій чистоті й силі його”. Гостре народне моральне почуття керувало Кутузовим і вселяло йому відраза до насильства й жорстокості, до нещадного й марного пролиття людської крові. Це ж почуття об’єднало Кутузова
Наполеон, за словами Толстого, призначений був “провидінням на сумну, невільну роль ката народів”, виконував “ту жорстоку, сумну й важку нелюдську роль, що йому була призначена”. Таким чином, Кутузов і Наполеон незалежно від своїх намірів і разумений виконують завдання сверхличную. При цьому один уявляє себе героєм, володарем народів, від волі якого залежать їхньої долі, іншої не думає про себе, не має ніякого значення, а лише мудро керує духом довіреного йому війська
Толстой розбиває життя на висхідний плин і спадне, відцентрове й доцентрове. Кутузов, якому відкритий закономірний хід світових подій у його національно-історичних межах і який завдяки народному моральному почуттю прозріває волю “провидіння”, є класичним втіленням доцентрових, висхідних сил історії. Відцентрові, спадні сили історії втілив у собі Наполеон, цей “надлюдина”.
Він не почуває внутрішньої необхідності в духовних явищах життя, вірить у силу своєї одиничної волі, уявляє себе творцем історії, вождем і володарем народів, але в дійсності є лише “игрушкою долі”, “ничтожнейшим знаряддям історії”. Він очолює історичні сили, спрямовані помилковим шляхом, і тому приречено. Товстої побачив внутрішню несвободу індивідуальної свідомості, вираженого в особистості Наполеона, тому що справжня воля пов’язана з виконанням закону, з добровільним підпорядкуванням своєї волі “вищої мети”. Товстої викриває той ідеал безмежної волі, що приводив до культу сильної й гордої особистості. Велика людина в зображенні Толстого одержує свою силу від народу, носить у своєму серці почуття, близьке народу
Заслуга Толстого в тім, що він зображує особистість великої людини як народного героя, що домігся самостійності й волі тільки в сполучнику з народом і націями в цілому. Він міцно пов’язаний з масою “звичайних людей” загальнонародними спільними цілями й діями, любов’ю до Росії. Товстої підкреслює моральну висоту Кутузова
“И тільки це почуття поставило його на ту вищу людську висоту, з якої він, головнокомандуючий, направив всі свої сили не на те, щоб винищувати людей і вбивати, а на те, щоб рятувати й жалувати їх. Проста, скромна й тому істинно велична фігура ця не могла влягтися в ту брехливу форму європейського героя, мнимо керуючими людьми, що придумала історія”. Товстої підкреслює достоїнства Кутузова як полководця, діяльність якого незмінно була спрямована до однієї мети, що мала загальнонаціональне значення. “Важко уявити собі мета більше гідну й більше співпадаючу з волею всього народу”. Товстої не раз у романі підкреслює цілеспрямованість всіх дій Кутузова, зосередженість всіх сил на завданні, що встало перед всім російським народом у ході історії
Виразник народно-патріотичного почуття, Кутузов стає й напрямною силою народного опору, керує й піднімає дух військ. Наполеона Толстої не визнає великим, тому що Наполеон не розуміє значення подій, що відбуваються, у всіх його діях проявляються лише честолюбні претензії й самолюбство. Незначність Наполеона полягає в тому, що він, уявляючи себе правителем миру, позбавлений тої внутрішньої духовної волі, що виражається у визнанні необхідності. Він “ніколи, до кінця життя своєї, не міг розуміти…
Ні добра, ні краси, ні істини, ні значення своїх учинків, які були занадто протилежні добру й правді, занадто далекі від усього людського, для того, щоб він міг розуміти їхнє значення. Він не міг відректися від своїх учинків, що вихваляються половиною світла, і тому повинен був відректися від правди, добра й усього людського”. Значення великої особистості Толстой бачить у прозрінні народного змісту подій, у відчутті історії, що відбувається, як волі провидіння. Великі люди, вожді людства, подібно Кутузову, що носять у груди своєї народне моральне почуття, своїм досвідом, розумом і свідомістю вгадують вимоги історичної необхідності. “Для нас, – завершує свої міркування Л. Н. Толстой, – з даної нам Христом мірою гарного й дурного, немає невимірного
И немає величі там, де немає простоти, добра й правди”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)