Криштопа Олег Невдала прогулянка Кобилянськом

ОЛЕГ КРИШТОПА
НЕВДАЛА ПРОГУЛЯНКА КОБИЛЯНСЬКОМ
– есе-
Sehenswurdigkeitens, чи, як це звучить у не найвдалішому перекладі, місць, вартих уваги, тут катма.
І я з розпачем гадаю, що би робив, якби моя кохана не жила зі мною у Станіславо-Франківську.
Нас би розділяли сотні, або й тисячі кілометрів. Ми би писали один одному по кілька листів щодень, не виключено, що різними мовами. Пристрасть, розпалена відстанню, підігріта словами. Відсутність тіл. Все фізичне сконцетроване у запахах, якими просякнуті пожовклі сторінки. Вона навіть спеціально

скроплюватиме нижній кутик останнього аркушика своїми улюбленими парфумами, якими користується лише двічі-тричі на рік, в дні найбільших свят. Але – і тут знову жахлива фікція! – уявивши собі, що наші виключні і унікальні листи місяцями товклися у мішках, вагонах, контейнерах “Укрпочьти”, придушені тисячами інших, безособових, з бридкими запахами поту натовпу, чужих сигарет, брудних пальців, язиків, що слинять кутики конвертів, ми би гидливо відсахнули носа від зім’ятого при перечитуванні аркушика.
Каракулі втрачають звичний сенс слів і листування перетворюється у натяки, у жахливу тугу за нездійсненним, у чуттєвість, сплавлену з ілюзорними почуттями. Бажання чогось неясного каламутить погляди, ми мліємо, ми мусимо побачитись, торкнутися один одного… Що далі – невідомо, але вже вирішено – вона їде до мене.
Серце вистрибує з грудей, як пташок, що упіймався в сильце. Бідне горобченятко, яке ще не відає, що приречене. І винити у цьому нікого, крім себе самого. Надмірна довірливість ще ніколи не оберталася добром.
Безсоння останньої перед зустріччю ночі, перечитування старих листів, які за інерцією все ще продовжують надходити двічі-тричі на день, хоча в довжелезному повільному потязі, який вже везе її до мене, не працює “Укрпочьта”. Я притискаю до грудей клаптики паперу, на яких залишилися стерті сліди недогризка олівця, що його стискали її пальці, і думаю, що мої останні листи вже не застануть її вдома, що вони наштовхнуться на порожнечу, і в цьому приреченість та жахлива сповільненість життя у листах. Беру до рук її фотокартку: знімок поганої якості, на якому – затінене і якесь аж розпливчасте обличчя. Рук не видно. Я намагаюся уявити собі її пальці за почерком: ось вона сідає за ледь освітлений абажурною лампою стіл, бере до трохи пухких рук олівець, лівою витягає зі стосу аркушик паперу, чомусь найнижчий, і купка розсипається, розлазиться перед нею як карткова хатка, розлягається, як опале листя. Вона писатиме на всіх цих аркушах водночас, але я безпомилково визначатиму на непронумерованих сторінках послідовність її думок. Вона підпирає лівою рукою схилену набік голову, і, час від часу, відхиляючи волосся, – щоб не лізло в очі – швидко-швидко пише. Спочатку літери лягають рівно-рівно, вони маленькі і гарні, наче дітлахи, потім думка швидшає, рука вже не встигає за нею, конвульсивно стискаючись і розтягуючи букви (нижню губу вона старанно прикушує, як першокласниця), акселеруючи слова у цибатих підлітків…
Я ще не встигну задрімати, як мене вирве з солодкавого напівсну оглушливе дзеленчання будильника, якого я виставив напередодні з унікальною завбачливістю: до приходу її потяга ще добрих 3 години. Ледь-ледь сіріє, але я знаю, що і вона не спить у цей досвітній час на своїй жорсткій верхній полиці плацкарту, а задумливо дивиться крізь вікно, яке розхитується на фоні монотонних дротів ліній електропередач. У вагоні, певно, смердить блювотиною: чи не в кожному купе далеко за північ пиячили червонолиці заробітчани, які гучно лаялися, смітили грубо вкавалкованим хлібом, розливали на підлогу бридку дешеву горілку; молодший, із затуманеними макітрою та очима, поліз чіплятися до неї: прищаве спітніле лице, звиклі до маструбації великі квадратні руки, гидотний проріз уст: самовдоволена масна усмішка в передчутті задоволення. Решта – старші дядьки – під’юджують шмаркача кпинами; той уже розчервонівся, і її підкреслена відстороненість будить у хлопцеві звіра, він кидається на неї, і вона змушена рятуватися втечею… Тепер це одоробло спить за два купе від неї, але його хропіння чутно, здається, навіть у сусідніх вагонах, вранці воно вирячить свої баньки на світ Божий і майже нічого не пам’ятатиме: ні того, як блював під стіл, ні того, як, похитуючись, біг за нею коридором. Не пам’ятатиме нічого і так само вдрузки п’яна провідниця, яка відрубалася у своєму купе кільканадцять хвилин тому, але яка все ж, певно, з почуття жіночої солідарності (яке виявилося сильнішим за почуття п’яничої солідарності) дозволила їй змінити полицю. Цей світ потребує забуття, безперервного забуття. Болото безпам’ятства. По їхніх тілах снують у пошуках поживи таргани, товсті вгодовані прусаки з якимись неприродно довгими і рухливими вусиками. Але там уже нічим поживитися. А вона попри втому знаходить у собі сили струшувати з себе ці огидні створіння і думати про мене.
Хвилин за 40 до прибуття потягу я уже на пероні; а вона у цей же час перебазовується разом із наплечником, в який спакувала свій нехитрий багаж, до тамбуру. Хтось переходить із вагону в вагон, і тоді ріже вухо стукотіння коліс. Її самотність розривають своєю “інтелктуальною” говіркою, ламаним суржиком вчорашні дядьки, сьогодні пожовані. Вони витягують з надірваних по швах кишень штанів дешеві смердючі сигарети, чи то папіроси і наповнюють своєю їдкою присутністю її легені і вуха. Вони говорять про футбол і плани на майбутнє: що треба купити, добудувати, відремонтувати; косо позираючи на неї, обговорюють своїх дружин, наввипередки скаржачись. Вона, зціпивши бліді знекровлені уста, крізь цей реставраційний фон думає про мене. Нарешті її залишають у спокої, потяг наближається до міста, заспана, запухла провідниця зачиняє туалет і свариться з цього приводу з тим самим шмаркачем: “Як ви не понімаєте?! Це ж санітарна зона!”.
Я видихаю в холодне повітря пару, горнуся в плаща, і напружено чекаю: яка ж вона? Вранці поштарка, якій я даю щедрі чайові, вручила мені чергового листа від неї: він ще не розпечатаний, прикладений до серця, як бальзам чи талісман. Рука раз-по-раз тягнеться у внутрішню кишеню, я мимоволі намацую конверт – для певності, інколи в останню мить перед цим лякаючись, що міг його втратити, так і не прочитавши. Сонний металічний голос з гучномовця сповіщає, що її потяг запізнюється на 10 хвилин. Я майже не зводжу очей з годинника, міряючи кроками перон і намагаючись визначити, де ж спиниться її вагон.
Нарешті на горизонті з’являється локомотив, що швидко більшає. Сталева міць, що затягує під свої колеса неврівноважену слабку плоть. Стукіт коліс до стиків рейок, скрегіт гальм. Натовп, хаос, в якому я на мить втрачаю орієнтацію. Біжу в оточенні якихось жіночок, що також когось зустрічають.
З відчинених вагонів уже визирнули провідниці, з’явилися перші обличчя. Я стрімголов мчу до неї. Але мене випередили таксисти, і одного з них, найнастирливішого, вона ледь не сплутала зі мною. Але я вчасно впізнаю її і після короткої боротьби вихоплююю з рук того недоумка наплечника. Ми якусь мить стоїмо у цьому армагедоні, оточені величезними клунками, смугастими валізами, смородом зустрічей і вчорашнього алкоголю. Нічого не встигаємо сказати один одному, бо нас тиснуть, штовхають у спину і бік, захоплюють у течію визначеності, і пхають до виходу. Обидвоє вагаємося: чи правильно ми впізналися? Чи я – це я, а вона – вона?
Перша фраза може стати вирішальною і обидвом хочеться втиснути у неї максимум того, що виросло досьогодні на узліссі наших душ; натомість у горлі застрягають запитаннячка типу “як доїхала?” або “ти давно чекаєш?”. Наші груди, плечі і щоки рясніють прищиками від статевого нетерпіння. Ми надто довго чекали цієї миті, але ж не можемо ми чомусь кинутися в обійми отак одразу, щось стримує обидвох. Я несміливо беру її за руку і це наразі єдине, що ми собі дозволяємо.
– Показати тобі місто? – нарешті чомусь випалюю я, і цим запроторюю нас у киплячий казан нескінченних страждань.
Найперше, вона опиняється у ролі звичайного туриста, я – гіда (її рука безсило вислизає з моєї). По-друге, наша обопільна втома від очікування потребує негайної розрядки. Ми хочемо до ліжка, і хай такої можливості у нас немає, її слід було б принаймні вигадати! Але… Жереб, чи то пак слово, кинуто, і повернути його назад не випадає. Бо навіть якщо й так, то все одно нічого доброго з цього не вийде: відтепер помилки нашаровуватимуться, кожен наш рух, кожна фраза будуть поглиблювати відчуття незадоволення і втоми. А день ще навіть не розпочався!
Кажуть, вокзал – ворота міста.