Крат Анатолій Владімір Набоков – Смерть (переклад з російської)
Переклав з російської Анатолій КРАТ
ВЛАДІМІР НАБОКОВ
СМЕРТЬ
Драма у двох діях
Дія відбувається в університетському місті Кембридж,
весною 1806 року
Д І Я П Е Р Ш А
Кімната. У фотелі, біля вогню, – ГОНВІЛ, магістр наук.
ГОНВІЛ.
…І владу цю над розумом чужим
З наукою своєю порівняю:
Відрадно знати, що за суміш вийде,
Коли у склі над полум’ям блакитним,
Вагаючись зливаються дві солі,
Туманну зафарбовуючи колбу.
Відрадно знати, що складна медуза,
У кулю кістки втиснута, породить
Сни генія,
І світ увесь…
Я бачу мозок цей,
Що ніби сам чорнилом кольоровим
Намалював, – і все ж бо є одна
Там звивина… Давно я б’юсь над нею, –
Не вистежити… Тільки ось тепер,
Тепер, – коли пізнає він раптово –
А! В двері стук… Таке важке кільце
Б’є в мідний гриб надвірний: стук знайомий,
Стук неспокійний…
Відчиняє.
Вбігає ЕДМОНД, молодий студент.
ЕДМОНД.
Гонвіле! Це правда?..
ГОНВІЛ.
Так… Нежива…
ЕДМОНД.
Та як же… Гонвіл!..
ГОНВІЛ.
Так…
Ми не чекали… Двадцять років серце
Туди-сюди ганяло кров-живицю,
Вбираючи… І от – спинилось…
ЕДМОНД.
Страшно
Про це говориш… Друже… Пам’ятаєш?..
Якою ж юною була.
ГОНВІЛ.
Читала
Цю книжку: упустила…
ЕДМОНД.
Так, життя –
Шалений вершник. Смерть – обрив раптовий,
Немислимий. Коли довідавсь я –
Так, зразу – не повірив. Де ж, мій друже,
Вона лежить! Дозволь…
ГОНВІЛ.
Забрали вже…
ЕДМОНД.
Як дивно… Гонвіл, ти не розумієш:
Вона завжди вдягала темне… Стелла –
Ім’я мигтюче в темній круговерті.
Забрали вже…
Усе це дивно – правда?
ГОНВІЛ.
Сідай, Едмонде. Радий, що чужою
Ти перейнявсь струною горя… Отже,
З дружиною моєю ти знайомий?
ЕДМОНД.
Мене дивує, Гонвіле, твій спокій!
Як тішити тебе? Ти – ніби мармур:
Всепереможне білизни страждання…
ГОНВІЛ.
О так, – не тіш. Розмову поведем
Про щось просте, земне. Вже цілий тиждень
З тобою ми не бачились. Як справи?
Над чим ти міркував?
ЕДМОНД.
Над смертю.
ГОНВІЛ.
Годі!
Про неї ми бесідували часто.
Нам треба жити. Злодій у в’язниці
Напередодні страти павука
Вивчає оком безтурботним. Образ
Дослідника над світом.
ЕДМОНД.
Говорив ти,
Що наша смерть…
ГОНВІЛ.
…можливо, здивування,
Або – нічого. Я, між іншим, вірю
В останнє; тільки є одне: міцні
Земні думки: їх потяг перебити
Не легко нам…
ЕДМОНД.
Чи бачиш ти, – я мучусь…
Мені здається: впіймана душа –
Ридаюча стихія в лабіринті
Перетинок, кісток, і жил шумливих.
Боюся жити. Страшно відчувати
Під пальцями ці поштовхи сердечні,
Тут – під ребром і тут, на кисті, – відгук.
І візій, і думок боюсь – опори
Не маю я, гачка нема. Давно вже
Я вірив у захмарного старого,
Що місце мав між привидів святих.
А потім у спустошувальні книги
Я кинувся. Є книги, як пожежі…
Згоріло все. Я був один. Тягнуло
Пустельно-чорним згарищем вагання, –
І ось, в диму, ти, Гонвіле, з’явився –
Напружений, важкий і головатий,
В пронизливо-сліпучому пенсне,
З розірваною жабою в долоні…
Ти щипчиками витягнув за вузол
Мої сліпі думки, що позлипались,
Розплутав їх, – й страшною простотою
Мій сумнів давній замінив… Наука
Мені рекла: “от-світ” – і я побачив
Грудки землі у просторі безмежнім –
Грудки червиві, в колі обертання,
Де цвіллю, а де й памороззю вкриті…
І стало враз життя від простоти
Ускладненим.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)