Волт Вітмен Пісня про себе(Уривки). З книги “Листя трави”. Переклад Л. Герасимчука

Волт Вітмен
Пісня про себе(Уривки). З книги “Листя трави”.
Перекладач: Л. Герасимчук
Джерело: З книги: Зарубіжна література: Посібник-хрестоматія. 10 клас – Донецьк: ТОВ ВКФ “БАО”, 2003.
1.
Себе я прославляю, себе я оспівую,
I те, що приймаю я, приймете й ви,
Бо кожен атом, котрий належить мені,
так само належить вам.
Я тиняюся, шукаючи свою душу,
На дозвіллі тиняюся влітку, нахиляюся
й розглядаю стебло травинки.
Мій язик, кожен атом моєї крові складається з
цього грунту, з цього повітря;
Народжений

тут від батьків, зароджених тут
батьками, котрі так
само тут народилися,
Я, тридцятисемирічний,
Без жодної хворості, розпочинаю
I сподіваюся не урватися аж до смерті.
Вірування та вчення, всіма облишені,
Ви відступили убік – але й ви добрі на місці
своєму, і вас не забуто, –
Я прихищаю всі – правильні й хибні,
я дозволяю стверджувати речі
щонайризикованіші:
Хай промовляє природа без перешкод
з первісною силою.
14.
Дикий гусак зграю свою веде крізь холодну ніч,
“Йо-хонк!” він кричить, і для мене внизу
це лунає наче запрошення,
Простакові це здатися може

безглуздям,
та я вслухаюсь уважно,
Розумію, навіщо він кличе в зимове небо.
Прудконогий північний олень, кіт на порозі,
синиця, собака дикий у преріях,
Виводок поросят смикає свиню за соски –
і та рохкає,
Індичка своїх індичат крилами затуляє, –
I в них, і в собі я бачу той самий давній закон.
Варто мені торкнуться землі стопою, як
звідти зринають сотні прихильностей
I перед ними мізерніє все найкраще,
що можу сказати.
Я закоханий в тих, що ростуть просто неба,
В людей, що живуть серед стад, що скуштували
життя над берегом океану, чи в нетрях,
У стерничих і в будівничих суден,
у майстрів із сокирами й довбнями,
в кучерів, що правлять кіньми.
Я б із ними їв би та спав би тиждень
за тижнем.
Що ж є найузвичаєніше, найдешевше,
найближче і найприступніше? – я сам,
Я ризикую і витрачаюся,
щоб повернути сторицею,
Чепурюся, щоб сам себе подарувати
найпершому, хто схоче мене узяти,
I не прохаю, щоб небо спустилося примсі
моїй на догоду, –
Я щедро себе розкидаю для всіх і назавжди.
6.
Спитала дитина: “Що таке трава?” – і повні пригорщі мені простягла.
Що відповісти дитині? Не більше за неї я знаю, що таке трава,
Може, це вдачі моєї прапор, із зеленої – барви надії – тканини зітканий.
А може, це хустинка від Бога,
Запашна, умисно нам зронена у подарунок, на згадку,
Десь у куточку й вензель власника, – щоб помітили ми, звернули увагу, запитали – чия?
А може, трава – така ж дитина, зрощене зелене немовля.
А може, це ієрогліф такий самий,
Що означає: “Росту, де багато землі й де мало,
Між чорними та білими людьми;
Хай то буде канадець, вірджинець, конгресмен чи негр, –
Всім даю я одне і однаково всіх приймаю”.
А тепер вона ніби схожа на гарне, непідстрижене волосся могил.
Я буду ніжний з тобою, траво вруниста,
Може, ти ростеш із грудей юнаків,
Може, я полюбив би їх, якби знав раніше,
Може, ти проросла зі старих чи з немовляти, що недовго
Було біля материнського лона,
Може, ти і є материнське лоно.
Надто темна трава ця, щоб рости з сивини старих матерів,
Вона темніша за безбарвні бороди стариків,
Затемна, щоб рости з блідо-рожевих піднебінь.
О, я чую нарешті мову стількох язичків,
I відчуваю, що недарма вони проросли з піднебінь.
Шкода, що не можу я тлумачити натяки на юнаків і юнок умерлих,
I натяки на дідусів і бабусь, і немовлят, що недовго були
Біля материнського лона.
Що ж, по-вашому, сталося з юнаками й старими?
Що, по-вашому, сталося з жінками й дітьми?
Вони живі й десь їм незле ведеться,
Найменший пагінчик свідчить, що смерті нема насправді,
Бо, якщо вона й з’являлась, то вела за собою життя, – смерть не чигає
В кінці шляху, щоб життя зупинити,
Смерть-бо гине при появі життя.
Усе рине вперед і вшир, ніщо не щезає,
I смерть – це не те, що гадають, – це краще.
20.
Хто там іде? жадібний, простий, загадковий, оголений;
Як сила приходить до мене з м’яса, що я споживаю?
Що ж таке людина? хто такий я? хто такі ви?
Все, що я вважаю своїм, і ви своїм повинні вважати,
Інакше, слухаючи мене, ви змарнували час.
Я рюмси не розпускаю, як роблять інші,
Мовляв, місяці порожні, а земля – це баюри й твань.
Скиглення й рабську покірність дають разом з порошками
Для інвалідів, конформізм – для родичів дальніх,
А я капелюх свій ношу – що надворі, що вдома.
Нащо мені молитись? Нащо вклонятись, вершити обряди?
Вивчивши всі прошарки, кожну дослідивши волосинку, з
Лікарями порадившись і підбивши підсумок,
Я знаю: кращого м’яса немає, ніж на моїх кістках.
В усіх людях я бачу себе, не більше й ні на ячмінне зернятко менше,
I, добре чи зле мовлю про себе, – це стосується їх також.
Я знаю, що я налитий здоров’ям,
До мене постійно плинуть поєднані речі Всесвіту, –
Це послання до мене – я мушу їх прочитати.
Я знаю, що я безсмертний,
Я знаю, що орбіту мою не зміряє циркулем тесля,
Я знаю, що не вмру, як зникає вогненний зигзаг, який
Діти малюють поночі у повітрі палаючим прутом.
Я знаю, що я величний,
Я клопоту не завдаю своїй душі, щоб вона виправдовувалась і тлумачила щось про себе.
Я бачу, що закони світу не просять пробачень
(Зрештою, я не гордовитіший, ніж рівень, за яким я будую свій дім).
Я такий, який є, – цього досить,
I нехай ніхто більше цього не знає, – я вдоволений,
I якщо знають усі, я вдоволений теж.
Є цілий світ, що знає це, світ найбільший для мене, – це я сам,
І якщо я одержу належне сьогодні, чи за десять тисяч, чи за десять мільйонів років,
Я однаково радо прийму це сьогодні й чекатиму однаково радо.
Міцно стоять мої ноги в пазах гранітних,
Я сміюся з того, що ви звете кінцем,
I я знаю амплітуду часу.
21.
Я – поет Тіла і я – поет Душі,
Зі мною всі насолоди раю та всі болі пекла зі мною,
Перше я прищеплюю і плекаю в собі, друге – на мову нову тлумачу.
Я поет жінки так само, як і чоловіка,
I кажу, що так само чудово жінкою бути, як і чоловіком,
I кажу, що нема більшої величі, ніж бути матір’ю людей.
Я пісню співаю розпросторення або гордості,
Доволі ухилянь і вимолювання,
Я покажу, що розмір – це тільки розвиток.
Ви залишили позаду інших? Ви – президент?
То пусте: вони не лише наздоженуть вас, а й підуть далі,
Я той, хто блукає, коли набирає сили лагідна ніч,
Я гукаю до землі й моря, напівзанурених в ніч.
Прилинь, гологруда ноче, прилинь, магнетична, живлюща ноче!
Ноче південних вітрів, ноче кількох великих зірок!
Ноче дрімотна, шалена, оголена літняя ноче!
Усміхнися, млосна, із диханням свіжим, земле!
Земле дрімотних і вологих дерев!
Земле погаслого заходу, земле гір, на вершинах яких спочиває мла!
Земле склистих потоків місяця вповні, позначених злегка блакиттю!
Земле світла і тіні, що скалками грають на річці!
Земле перлистих хмар, що задля мене стали ясніші й чистіші!
Земле з вигинами стрімкими: земле, вся в яблуневому цвіті!
Усміхнись, бо йде твій коханець!
Щедротна, ти мені любов віддала – і тобі відповім я любов’ю!
О, невимовна, шалена любове!


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.00 out of 5)


Волт Вітмен Пісня про себе(Уривки). З книги “Листя трави”. Переклад Л. Герасимчука

Categories: Твори з української літератури

Links