Короткий виклад сюжету роману “Школа для дурнів”
У “Школі для дурнів” єдність роману створюють наскрізні мотиви і образи: мотив початку життя (дитинства) і її кінця (смерті), мотив нескінченності і безсмертя всієї природи і людини, мотив багато варіантності буття і паралельного існування різних світів, мотив часу, який не владний над героями, пов’язаний з їх марними спробами ідентифікувати себе в ньому; образи Вчителі, Школи, що насилає вітер.
“Школа для дурнів” була опублікована в 1976 р. за кордоном, відразу ж перекладена на багато мов і високо оцінена критикою. Серед інших
“Школа для дурнів”- це роман про початок життя,
Головний герой роману – учень школи для розумово відсталих дітей, що страждає роздвоєнням особистості – володіє даром фіксувати ці швидкоплинні деталі-образи, будуючи з них фундамент свого світосприйняття. Через його вічно дитяче сприйняття даються всі події роману, за винятком другого розділу, кількох абзаців, що належать автору, і невеликих вкраплень власних голосів інших персонажів. А. Бітів в післямові до журнальної публікації “Школи для дурнів” точно назвав її “ліричної інвентаризацією світу”. Причому герой Соколова не просто “інвентаризує” предмети навколишнього його світу, він дивиться на них під таким кутом зору, що вони архетіпізіруются, перетворюючи реальне ближнє Підмосков’я в вирваний з часу і простору фрагмент грандіозного загальнолюдського міфу. І виходить, що ці початкові, елементарні деталі, що формують образ дитинства даної конкретної людини, актуальні і цікаві для всіх.
Перший елемент світу головного героя – залізниця. Тільки по ній можна дістатися до дачі – самого райського місця на землі, поїхати на заняття музикою до репетитора і на могилу до бабусі, по рейках возять і контейнери сусідки головного героя Шейн Соломонівни. Але це тільки перший рівень. Залізниця – це образ вічного руху, станція – образ очікування, символ Вокзальній і тимчасовості буття. Жити біля залізної дороги – значить хоча б опосередковано стикатися з “іншим” світом, одночасно далеким і близьким. І це теж не межа тлумачення. Для російської літератури з дорогою завжди було пов’язане щось більше, ніж просто переміщення з пункту А в пункт Б. Подорож у просторі часто співвідносилося з ходом історії, з долею Батьківщини. Досить згадати “Подорож з Петербургу до Москви” А. Радищева, птицю-трійку М. Гоголя, залізну дорогу М. Некрасова, шлюбний кортеж І. Буніна. У електричкою відбувається дія ще однієї книги про Росію, написаної трохи раніше “Школи для дурнів” і також зараховуємо до російського постмодернізму, – поеми “Москва-Петушки” Вен. Єрофєєва.
Перший роман Сашка Соколова, як, втім, і інші його романи, – надзвичайно російська книга. Кожен твір письменника, як і належить в постмодернізмі, передбачає одночасне існування кількох паралельних його інтерпретацій. У “Школі для дурнів” доля Росії не є головною темою. Відкритим текстом про це йдеться один або два рази. Але десь за текстом, на рівні стану, майже постійно присутня трагічна нота, пов’язана з Росією. Автор, говорячи про це, використовує високий архаїчний стиль: “Випросив у Бога світлу Русь сатона, та ж очервленіт ю кров’ю мученицькою. Добро, ти, диявол, надумав, і нам те любо – Христа ради, нашого світла, постраждати “.
У “Школі для дурнів” образ залізниці абсолютно позбавлений відтінку звільнення, це зовсім не спосіб втекти, позбутися від страждань. Він скоріше пов’язаний з темою величезного російського простору, яке все-таки десь існує, незважаючи на те, що герой намагається спорудити свій власний світ, не впускаючи туди майже нікого. Лише один раз лунає позбавлений постмодерністської амбівалентності крик автора: “Нарешті поїзд виходить із глухого кута і рухається на перегонах Росії. Він… складений з криків і сліз, з крові і крейди, зі страху смерті, з жалю до далеких і ближніх, з нервування, з добрих спонукань і рожевих мрій, з хамства, ніжності, тупості і холуйства. Поїзд йде… і вся Росія, виходячи на провітреним перони, дивиться йому в очі і читає написане – скороминущу книгу власного життя, книгу безглузду, бездарну, нудну, створену руками некомпетентних комісій і жалюгідних оглуплення людей “.
Приїхавши на станцію, герой стежкою йде на дачу. Дача – це другий основний елемент світу головного героя. На міській квартирі існують, а на дачі живуть. Дача – поруч з річкою, за якою можна кататися на човні, поруч з полем, до якого можна доїхати на велосипеді і там ловити сачком метеликів. До того ж зовсім поряд з дачею головного героя дача його улюбленого вчителя Павла Петровича Норвегова. На дачі можна жити так, як хочеш: ходити босоніж, споруджувати флюгер на даху. Крім того, дача – це будинок, сім’я, а значить основа, фундамент буття, дача – це пам’ять, історія. Тому продаж дачі для головного героя “Школи для дурнів” рівносильна світової катастрофи. І він не може з цим примиритися, продовжує на ній жити, хоча б у своїй уяві. Відносини героя з дачею непрості. Герой знає, що в будь-який момент він може на неї повернутися, але найчастіше робить зворотний рух – тікає з неї куди-небудь. Батько головного героя – людина ніби з паралельного світу, їм не дано зрозуміти один одного. Тому якщо батько на дачі, то час там стоїть на місці: “Ми через сад повернемося на дачу, і мати почне мирити мене з батьком, а життя, яку в нашому і сусідньому селищах прийнято вимірювати термінами так званого часу… життя моя зупиниться і буде стояти, як зламаний велосипед у сараї “.
На сусідніх дачах теж не відчувають нічого з того, що відкрито головному героєві, там “сплять, укривші спину”. Приїхавши за місто, дачники “йшли по дачах, пили чай на верандах, надягали піжами, гуляли – руки за спину – по садах… пили квас з холодильників, говорили з сусідами”, але не чули плескоту річки Лети, не звертали уваги на літаючих літніх і зимових метеликів, не відчували вітру, насланої насилають. Саме тому цей таємничий персонаж, якого ніхто не бачив, але в існуванні якого мало хто сумнівається, “насилає вітер тільки на ту місцевість, де надто вже багато дач і дачників”. А в тому, що це буде не легкий вітерець, а ураган, і автор, і герой впевнені. Отже, дача займає одне з головних місць в світі, створеному героєм Соколова.
Ще один елемент цього світу – річка. Цей образ серед формують детально-елементарний світ роману є одним з найважливіших. Річка – фрагмент дачного, літнього простору, де і відбувається велика частина дії. По залізниці герой приїжджає на станцію, йде на дачу, а звідти – на річку, яка тече за селищем.
Образ річки з глибини часів несе на собі величезну символічне навантаження. Зрозуміло, в постмодерністському творі Соколова найдавніші смисли та їх відтінки присутні на різних рівнях тексту. І як річка грає на сонці і протікає між пальцями, так і у романі неможливо розгадати образ річки через одне конкретне тлумачення. У різних ситуаціях нам дозволяється побачити різні грані цього образу, але в цілому він так і залишається напіврозкриті, загадковим, всеосяжним. Та й безглузде це справа – розшифровувати до кінця архетипи. Тому анітрохи не дивує те, що на перших же сторінках безіменна спочатку річка отримує ім’я Літа, що відразу додає символічний відтінок і самій річці, і місцем дії, і тексту.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)