Короткий сюжет поеми Боккаччо “Фьезоланские німфи”

У центрі поетичного оповідання перебуває зворушлива любовна Історія пастуха й мисливця Африко й німфи Мензоли. Ми довідаємося, що за давніх літ у Фьезоле жінки особливо шанували богиню Діану, що захищала цнотливості. Багато батьків після народження дітей, хто по обітниці, а хто на подяку, віддавали їхній Діані. Богиня охоче приймала всіх у свої ліси й гаї. У фьезоланских пагорбів утворилася незаймана співдружність, “всі там тоді прозванням німфи величалися / И с луком і зі стрілами були”.

Богиня часто збирає німф у світлого струмка

або в лісовій тіні й подовгу розмовляє з ними про священну незайману обітницю, про полювання, лов – улюблених їхніх заняттях. Діана була мудрою опорою дівши, але перебувати поруч із ними завжди не могла, тому що мала багато різних турбот – “для всієї землі намагалася / Дати від образ чоловічих вона покрив”. Тому, ідучи, вона залишала з німфами свою наместницу, що ті беззаперечно Підкорялися

Один раз у травні богиня приходить радитися серед свого військового стану. Вона вже в який раз нагадує німфам, що поруч із ними не повинне бути чоловіків і кожна зобов’язана себе дотримувати, “та ж, хто звабиться,

/ Та життя від руки моєї втратиться”. Дівчини вражені погрозами Діани, але ще більше вражений юнак Африці, випадковий свідок цієї ради. Його погляд прикутий до однієї з німф, він любується її красою й почуває у своєму серці вогонь любові. Але Діані пора в шлях, німфи випливають за нею, і їхнє раптове зникнення прирікає закоханого на страждання. Єдине, що він устигає довідатися, це ім’я своєї коханої – Мензола. Уночі в сні юнакові є Венера й благословляє його на пошуки прекрасної німфи, обіцяючи йому свою допомогу й підтримку. Підбадьорений сновидінням, закоханий, тільки-но розвиднюється, відправляється в гори. Але день проходить дарма, Мензоли ні, і засмучений Африко вертається додому. Батько, догадуючись про причину суму сина, розповідає йому сімейний переказ. Виявляється, дід юнака загинув від руки Діани. Богиня-незаймана застала його на березі ріки з однієї зі своїх німф і, розлютована, простромила стрілою серця обох, а кров їх перетворила в дивовижне джерело, що зливається з рікою. Батько намагається звільнити Африко від чарів прекрасної німфи, але вже пізно: юнак жагуче закоханий і не схильний до відступу. Він проводить увесь свій час у фьезоланских пагорбів, сподіваючись на довгоочікувану зустріч, і незабаром мрії його призначено збутися. Але Мензола сувора: ледь углядівши юнака, вона метає в нього спис, що, на щастя, устромлюється в міцний дуб. Німфа ж зненацька ховається в лісовій хащі. Африко безуспішно намагається неї відшукати. Він у стражданнях проводить свої дні, ніщо не радує його, він відмовляється від їжі, з гарної особи зникає юнацький рум’янець. Один раз сумний Африко пас свою череду й, схилившись над струмком, розмовляв із власним відбиттям. Він кляв свою долю, і сльози рекою лилися в нього з очей: “А я, як хмиз на вогні, згоряю, / И немає порятунку мені, немає борошнам краю”. Але раптом юнак згадує про Венеру, що обится допомогти йому, і вирішує ушанувати богиню жертвопринесенням, вірячи в її прихильність. Одну ягничку із череди він ділить на дві частини (одну частину за себе, іншу за Мензолу) і покладає на багаття. Потім встає на коліна й із благанням звертається до богині любові – він просить, щоб Мензола відповіла взаємністю на його почуття. Слова його почуті, тому що вівця у вогні піднялася “і частина одна з іншої з’єдналася”. Побачене чудо вселяє в юнака надію, і він, що повеселів і заспокоївся, поринає в сон. Венера, знову з’явившись йому в сні, радить Африко переодягтися в жіноче плаття й шляхом обману проникнути книмфам.

Ранком, згадавши, що в матері зберігається гарне вбрання, Африко переодягається в нього й відправляється в шлях. Йому вдається під видом дівчини ввійти в довіру до німф, вона ласкаво розмовляє з ними, а потім вони все разом направляються до струмка. Німфи роздягаються й заходять у воду, Африко ж, після довгих коливань, теж треба їхньому прикладу. Лунає розпачливий вереск, і дівчини кидаються врозсип. А Африко, тріумфуючи, стискає в обіймах ридаючу від жаху Мензолу. Дівоцтво її проти волі викрадено, і нещасна призиває смерть, не бажаючи приймати неї від руки Діани. Африко, не перестаючи утішати й пестити кохану, розповідає їй про свою любов, обіцяє щасливе життя вдвох і вмовляє її не боятися Дианиного гніву. Тихо спливає сум із серця Мензоли, і на зміну їй приходить любов. Закохані домовляються зустрічатися в цього ж струмка щовечора, тому що вже не мислять життя друг без друга. Але німфа, тільки-но залишившись одна, знову згадує про свою ганьбу й проводить всю ніч у сльозах. Африко з нетерпінням чекає її ввечері в струмка, але кохана не приходить. Уява малює йому різні картини, він терзається, горює й вирішує почекати до наступного вечора. Але проходять день, тиждень, місяць, а Африко так і не бачить дорогої особи улюбленої. Наступає другий місяць, закоханий доведений до розпачу й, придя на місце обіцяної зустрічі, звертається до ріки із проханням носити відтепер його ім’я, і втикає собі в груди спис. З тих пор люди на згадку про юнака, що загинув від любові, сталі називати ріку Африко.

А що ж Мензола? Вона, уміючи лицемірити, змогла переконати подруг, що вбила юнака стрілою й урятувала свою честь. І з кожним днем вона ставала усе спокійніше й твердіше. Але від премудрої німфи Синедеккьи Мензола довідається, що зачала, і вирішує оселитися окремо від усіх у печері, сподіваючись на підтримку Синедеккьи. Меж тим у Фьезоле прибуває Діана, вона цікавиться в німф, де її улюблениця Мензола, і чує, що її давно вже в горах не видно й, може бути, вона хвора. Богиня в супроводі трьох німф спускається до печери. У Мензоли вже народився син, і вона грає з ним у ріки. Діана в гніві перетворює Мензолу в ріку, що нарікають її ім’ям, а сина дозволяє віддати батькам Африко. Вони в ньому душі не сподіваються, ростять дитини з любов’ю й турботою

Проходить вісімнадцять років. Прунео (так назвали онука дитини) стає прекрасним юнаком. У ті часи в Європі з’явився Атлант і заснував місто Фьезоле. Всіх околишніх жителів він запросив у своє нове місто. Прунео за свої виняткові здатності й розум вибраний правителем, народ його полюбив, і він “весь край, радея постійно, /З дикості до порядку звернув”. Атлант знайшов йому наречену, і рід Африко продовжився в десятьох синах Прунео. Але в місто приходить лихо. Римляне руйнують фьезоле, його залишають всі жителі за винятком нащадків Африко, які там же побудували собі будинку й у них укрилися. Незабаром наступає мир і виникає нове місто – Флоренція. Рід Африко прибув туди й був радо прийнятий місцевим населенням. Його оточили любов’ю, пошаною й повагою, члени роду поріднилися з відомими флорентийцами й перетворилися в корінних жителів

Заключні строфи поеми у формі традиційного звертання до всесильного владики Амуру звучали теперішнім гімном любові, що перетворює життя й людину,

Н. Б. Виноградова


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Короткий сюжет поеми Боккаччо “Фьезоланские німфи”