Відомий белетрист Р. після триденної поїздки в гори вертається у Відень і, глянувши на число в газеті, згадує, що в цей день йому виконується сорок один рік. Переглянувши пошту, що нагромадилася, він відкладає убік товстий лист, написаний незнайомим почерком. Небагато погодя, затишно влаштувавшись у кріслі й закуривши сигару, він роздруковує лист. Ні на ньому, ні на конверті немає імені й адреси відправника. Лист починається словами “Тобі, що ніколи не знали мене”, і незрозуміло, що це – звертання або заголовок
Заінтригований, Р. поринає
в читання. Незнайомка пише про те, як вона вперше побачила Р. Їй було тринадцять років, коли Р. оселився в їхньому будинку. Дочка бідної вдови, дівчинка із замилуванням стежила за ним, він здавався їй втіленням далекого, прекрасного життя, недоступної їй. Вона годинниками сиділа в прихожей, щоб побачити його у вічко, цілувала ручку дверей, до якої він доторкався. Один раз їй навіть удалося побувати в нього у квартирі: під час відсутності хазяїна старий слуга вибивав килими, і дівчинка допомогла йому витягти їх назад. Але через три роки дівчинці довелося виїхати: мати її вдруге вийшла заміж, і заможний вітчим
відвіз її разом з дівчинкою в Инсбрук. Перед від’їздом дівчинка набралася хоробрості й подзвонила у двері свого кумира. Але на її дзвінок ніхто не вийшов: очевидно, Р. не було будинку. Вона дочекалася його повернення, готова кинутися йому в ноги, але, на жаль, він повернувся додому не один: з ним була жінка. В Инсбруке дівчинка прожила два роки: від шістнадцяти до вісімнадцяти років. Ні забезпечене життя, ні турботи батьків, ні увага шанувальників не відволікли її від думок про улюблений, і вона з першою нагодою, відкинувши допомогу рідних, виїхала у Відень і надійшли в магазин готового плаття. Щовечора вона йшла після роботи до будинку Р. і годинниками стояла під його вікнами. Коли вона один раз зштовхнулася з ним на вулиці, він не довідався в ній колишню сусідку. Він ніколи не дізнавався її. Через два дні він знову зустрів її й запросив повечеряти разом. Після ресторану він запросив дівчину до себе, і вони провели разом ніч. На прощання він подарував їй білі троянди. Потім він ще двічі запрошував дівчину до себе. Це були самі щасливі миті її життя. Але от Р. знадобилося виїхати. Він знову подарував їй троянди й обіцяв після повернення відразу сповістити дівчину, але вона так і не дочекалася від нього ні рядка. У неї народилася дитина, їхня загальна дитина. Вона пішла з роботи, бідувала, але не хотіла просити допомоги ні в рідних, ні в нього: вона не хотіла зв’язувати його, не хотіла викликати в ньому недовіру, не хотіла, щоб він допомагав їй тільки з жалості або із сорому. Незнайомка всю себе віддала дитині, а Р. нагадувала про себе лише раз у році: у день його народження вона посилала йому букет білих троянд – точно такий, який він подарував їй після першої ночі їхньої любові. Вона так і не знає, чи зрозумів він, хто й чому посилає йому ці квіти, чи згадав ночі, проведені з нею. Щоб дитина ні в чому не бідував, незнайомка стала утриманкою, вона була дуже гарна собою, мала багато шанувальників. Бувало, що коханці привязивались до неї й хотіли женитися, але вона в глибині душі усе ще сподівалася, що Р. коли-небудь покличе її, і боялася втратитися можливості відгукнутися на його заклик. Один раз у ресторані, де незнайомка була із друзями, Р. побачив її й, не довідавшись, прийняв за кокотку. Він покликав її до себе, і вона пішла за ним прямо із середини вечора, не думаючи про те, що кривдить людину, з яким прийшла, ні з ким не попрощавшись, навіть не взявши з вішалки манто, тому що номерок був у її друга. Вони знову провели разом ніч. А ранком Р. розповів, що збирається в подорож в Африку. Вона робко помітила: “Як жаль!” Він сказав, що з подорожей завжди вертаються. “Вертаються, але встигнувши забути”, – заперечила вона. Вона сподівалася, що в цю мить він довідається її, але він не довідався. Більше того, коли вона зібралася йти, він нишком сунув їй у муфту гроші. Вона зробила останню спробу:
Попросила в нього одну з білих троянд, що стояли в синій вазі. Він охоче простягнув їй квітка. Він пояснив, що не знає, хто посилає йому квіти, і саме за це він їх любить. “Може бути, вони теж від жінки, забутої тобою”, – сказала незнайомка, поглядом молячи його довідатися її. Але він ласкаво й непонимающе дивився на неї. Він так і не довідався її. Вибігаючи із квартири, вона ледве не зштовхнулася з його старим слугою. Коли вона крізь сльози глянула на старого, у його очах спалахнуло якесь світло: вона впевнена, що він довідався її, хоча жодного разу не бачив із часів її дитинства. Вона вихопила з муфти гроші, які Р. заплатив їй, і сунула їхньому старому. Він злякано глянув на неї – верб ця мить довідалася про неї більше, ніж Р. за все своє життя. Дитина незнайомки вмерла. Почуваючи, що вона й сама занедужує, вона вирішила написати Р. лист і розкрити таємницю своєї любові до нього. Він одержить цей лист тільки в тому випадку, якщо вона вмре. Вона просить його на згадку про неї раз у рік купувати білих троянд і ставити їх у синю вазу
Дочитавши лист, Р. довгий час сидить задумавшись. У ньому прокидаються неясні спогади – про сусідську дівчинку, про зустрінуту на вулиці дівчині, про жінку в нічному ресторані, але особи її він згадати не може. Раптом погляд його падає на синю вазу. Уперше за багато років вона порожня в день його народження. “Він відчув подих смерті й подих безсмертної любові; щось розкрилося в його душі, і він подумав про збігле життя, як про безтілесне бачення, як про далеку жагучу музику”.
О. Э. Гринберг
Джерело: Всі шедеври світової літератури в короткому викладі. Сюжети й характери. Закордонна Література XX століття. М.: “Олімп”; ТОВ “Видавництво ACT”.
