Кобзарі – творці та виконавці дум. Особливості виразного читання народних дум
УРОКИ 5-6
Тема. Кобзарі – творці та виконавці дум. Особливості виразного читання народних дум.
Мета. Ознайомити учнів з кобзарським мистецтвом, його історією та відомими кобзарями; розвивати зв’язне мовлення учнів; виховувати інтерес до історичного минулого України.
Обладнання: фото народних інструментів (кобзи, ліри, бандури); репродукція малюнка Л. Жемчужникова “Кобзар Остап Вересай”; портрети кобзарів, видання українських народних дум, фонозаписи дум, репродукція картини М. Дерегуса “Малий Тарас слухає кобзаря”.
Усний
Слово Вчителя.
Ви співали, бо знали:
Без волі нема України
І нема без пісень – народу, –
Так про наших українських кобзарів і бандуристів говорив поет Микола Луків.
Хто ж вони, оті талановиті співці-музики, що донесли до нас невмирущі перлини усної народної творчості?
Історія кобзарства в Україні – довга та складна і до сьогодні повністю ще не вивчена. Назви народних співаків-музик походять від назв музичних інструментів, на яких вони грали: кобзи, бандури та ліри.
Улюбленим інструментом українського народу була кобза, на якій спочатку грали сліпі люди.
Повертаючись із турецької неволі, обдаровані сліпці навчалися грати на кобзі-бандурі. Одні з них мандрували селами, заробляючи грою та співом на прожиття, інші приставали до козаків і супроводжували їх у походах. Кобзарів на Запорожжі цінували, бо вони своїм співом закликали народ до боротьби за національне та соціальне визволення, оспівували героїчні подвиги козаків, пробуджували волелюбний дух нашого народу. Подвижницька діяльність кобзарів – феноменальне, суто українське явище, породжене безмежною любов’ю цих людей до рідного краю. Кобзарі творили, боролись і вмирали, як і сотні тисяч безіменних козаків та селян-повстанців. Кобзарі не були безсторонніми літописцями. Вони оспівували те, що їх хвилювало, тому й сьогодні, через стільки століть, не можна спокійно слухати їхній спів.
І сторінка (виступ учня).
З історії кобзарства
– У скарбниці світового героїчного епосу український – один з наймолодших. Немає в ньому ані міфічних постатей, ані надприродних сил; є живі люди, реальні події. Від давніх часів йшли вони в парі – історія і кобзарська пісня. Розбіжностей між документальними джерелами і народним пісенним літописанням майже немає, бо історію кобзарі і бачили, і творили самі. Ще “Слово о полку Ігоревім” залишило нам образ віщого Бояна, який “співав славу” старому князю Ярославові, хороброму Мстиславові, красному Романові. Київський літопис 1137 року згадує “співця гараздого” Мануйла, а Волинський літопис 1241 р. – Митусу. Кобзарі першими дізнавалися про майбутні повстання і вирушали з Січі, аби своїм словом і співом розбудити народ. Ішли від села до села, від церкви до церкви і сповіщали потім ватажкам про готовність до виступів. Разом з побратимами вони були у походах, разом з ними гинули. На Січ проміняв сите життя при дворі київського губернатора кобзар Рихліївський, на прізвище Бандурка. А славний фастівський полковник Семен Палій, якого Петро І заслав до Сибіру, і в неволі не розлучався з кобзою.
Послом від запорожців до Катерини II був кобзар Антін Головатий, автор відомої пісні “Ой, Боже наш. Боже милостивий”.
Остап Вересай, Іван Крюковський, Андрій Шут, Іван Стрічка, Федір Холодний, Михайло Кравченко – народні співці XIX століття, які зберегли, донесли до записувачів думи та історичні пісні часів розквіту кобзарства.
Дослідники-фольклористи кинулися, щоб виловити, записати поетичні скарби, хоча багато чого вже й згубилося. Як вдалося їм з’ясувати, думи виникли у XV-XVI століттях, у нелегкий для українського народу час, коли турецько-татарські орди нападали на його землі, грабували й забирали в полон тисячі людей, аби продати їх у неволю. В ході цієї боротьби з’явилися народні співці-кобзарі, які своїм співом прославляли героїчні подвиги., Були ті співці й авторами багатьох дум і пісень, які потім поширювалися по всій Україні.
II сторінка (виступ учня).
Гомер з України
(демонстрація репродукції малюнка JI. Жемчужникова “Кобзар Остап Вересай”)
Найяскравішою особистістю серед українських кобзарів був співець із Прилуччини Остап Вересай. Народився він у с. Калюжинці Полтавської губернії у родині сліпого скрипаля-кріпака. У чотирирічному віці втратив зір. Для незрячого підлітка стати кобзарем був єдино правильний вибір. Досягнувши п’ятнадцятирічного віку і маючи великий хист та бажання навчатися музиці, розпочав науку. Кобзарському мистецтву, зазвичай, вчилися 3 роки і 3 місяці, віддаючи заробіток майстру. Після посвяти “на майстра”, отримавши кобзу та трохи грошей “на щастя”, кобзар Лобза (як почали звати Вересая) пішов у народ.
Відкрив для дослідників геніального кобзаря друг Т. Шевченка, російський художник Л. Жемчужников, який майстерно виконав портрети Вересая. З того часу увага фольклористів, композиторів і художників до “останнього кобзаря України” не згасала. У 1873 р. творчості О. Вересая було присвячено позачергове прилюдне засідання, на яке запросили самого кобзаря. Видатний український композитор М. Лисенко високо оцінив його майстерність. Дуже багато виступав Вересай, подорожуючи від міста до міста. Успіх був вражаючий. “Сліпий малоросійський бандурист Вересай, старик – 68 років, середній на зріст, на голові жодної сивої волосини, тільки борода здавалася посивілою, …колишній кріпак, одягнутий у малоросійський каптан, підперезаний червоним поясом, бандура на вірьовочці через спину…” – таким побачила публіка у приміщенні “Благородного собрания” О. Вересая 1875 р. Про “Гомера з України” – саме так назвали кобзаря журналісти – із захопленням повідомили всі петербурзькі газети і журнали. Виступав кобзар і в царському палаці, після чого від враженої співом царської родини отримав табакерку з дарчим написом. За виконання пісні “Нема в світі правди” у Прилуках потрапив співець до в’язниці, але врятувала табакерка. Відтоді кобзар називав її своїм “пачпортом”. (Показ репродукції картини М. Дерегуса “Малий Тарас слухає кобзаря”.)
Була у житті кобзаря незабутня зустріч з Т. Шевченком. Поет відвідав старого Вересая і подарував йому свій “Кобзар”, власноручно написавши: “Брату Остапу від Т. Г. Шевченка”. Тільки на схилі літ погодився старий кобзар взяти до себе учнів: кобзарське мистецтво не втратилося, традиція не перервалася.
Помер народний співець у квітні 1890 року. Проводжали в останню путь усім селом, вкривши могилу живими квітами. “Останній співець козацької минувшості України”, ставши легендою за життя, залишився навіки на рідній землі.
У с. Сокиринці засновано кімнату-музей Остапа Вересая, а 1978 р. встановлено пам’ятник.
Ще за життя кобзаря слава про нього облетіла весь світ. У багатьох європейських країнах, в Америці почали з’являтися статті й окремі видання про унікального співака, своєрідність пісенного багатства українського народу. Постать Остапа Вересая яскраво виокремлюється в духовному житті нашого народу, а його ім’я стало символом українського кобзарства.
III сторінка (виступ учня).
Народні співці
(фонозапис дум)
Конкретні відомості про народних співців-музик України дійшли до нас із XVIII століття. Є дані про те, що майстерність українських кобзарів була відома далеко за межами України. їх запрошували, а то й забирали силоміць до Польщі, Росії, де примушували грати та співати царям і вельможам.
Цікава доля Григорія Михайловича Любистка. Він був бандуристом удочки Петра І, цісарівни Єлизавети. Не подобалось йому в царських палатах, тому 1730 року втік в Україну. Волелюбного бандуриста впіймали аж у Києво-Печерській лаврі й повернули назад до Петербурга. Там він грав багато років. Цариця Єлизавета прихильно ставилась до нього і тоді, коли він осліп. Його заслуги були щедро відзначені, 1742 року відбулося весілля сліпого кобзаря, яке справили не де-небудь, а в царському палаці. Наступного року йому було присвоєно військовий чин полковника і надано спадкове дворянство.
Одночасно із О. Вересаєм на Полтавщині жив талановитий кобзар Іван Григорович Кравченко-Крюковський. Сам О. Вересай ставив його вище від себе. Народився Кравченко в сім’ї кріпака дворян Крюковських, від них дістав прізвисько – Крюковський.
Тяжким було дитинство майбутнього кобзаря. Панич дуже знущався з однолітка-кріпака. Десь у десятирічному віці хлопець почав сліпнути. Не допомогло жодне лікування, все було марно. Тоді старий пан відпустив його на волю, не давши ні хати, ні поля. “Ти сліпий, – сказав йому, – нащо тобі хата? Ти у людей де-небудь проживеш”. На три роки хлопця віддали в науку до кобзаря.
Кравченко-Крюковський користувався надзвичайним авторитетом у кобзарів та лірників: по-перше, як людина високообізнана; по-друге, як “панмайстер”, тобто президент доволі складної кобзарсько-лірницької організації; по-третє, як людина надзвичайно справедлива. У 1882 р. було надруковано думи і коротку біографію, записані від бандуриста. Так сталося, що мистецтво цього “великого кобзаря”, як називали його сучасники, залишилось недостатньо вивченим, невідомий навіть увесь його репертуар.
Така ж доля спіткала ще одного дуже талановитого кобзаря XIX століття – Федора Гриценка-Холодного. Це на його бандурі було аж 45 струн. Про життя співця відомо дуже мало. Осліп майбутній кобзар
У тринадцять років. Навчанню присвятив аж 5 років. Незважаючи на неабиякий талант, Ф. Гриценко-Холодний не любив свого мистецтва. “Мені якби місце трапилось тихе, – говорив він, – то я і грать би не грав. Хай їй лиха година зовсім”.
Саме у нього згодом навчався кобзар М. Кравченко. Він відомий не лише як виконавець дум і пісень, а й як автор дум про події 1905 р. у рідному селі Великі Сорочинці. Тут 1905 р. відбулося повстання селян, яке було придушено. Жорстока розправа над людьми залишила глибокий слід у серці М. Кравченка. Він склав дві думи: “Чорна неділя в Сорочинцях” та “Про сорочинські події 1905 року”. Незважаючи на трагічний кінець повстання, кобзар вірив у те, що прийде розплата, і втілив цю віру в думі.
(Підготувати поезії про кобзарів або їхні твори.)
Долю не одного кобзаря оспівує дума:
Кінь біля його
Постріляний, порубаний,
Ратище поломане,
Піхви без шаблі булатної,
У ладівниці ні
Однісенького набою.
Тільки й зосталась
Йому бандура порожняя…
(“Смерть козака-бандуриста”).
Кобзарю! Кобзарю! Старіший і любий мій брате!
Навчи мене, друже, як думу козачу почати.
Лежиш ти в могилі, важкою землею покритий,
Та чую я духом твій голос могутній, сердитий.
Як клекіт орлиний під небом дзвенить він і ллється,
І з гнівом з могили на Дніпр той великий несеться.
IV сторінка
Навчання кобзарів, їхні інструменти
Кобзарська діяльність і життя українських Боянів були важкими. Аби захистити себе, вони почали утворювати братства, які відіграли значну роль у житті, діяльності та побуті народних співців-кобзарів. Збиралися кобзарі в церкві. У престольні свята вирішували на зборах невідкладні справи братства, дотримувалися однакових звичаїв та правил.
– Як вчилися кобзарській справі?
Учні перелічують з допомогою вчителя:
– оволодівали грою на кобзі чи лірі;
– вивчали кілька дум, релігійних та інших пісень, псалмів, молитов;
– опановували “лебійську” мову (складалася з перекручених слів української, грецької та циганської мов, була одним із засобів виживання, допомагала зберегти духовну свободу). Наприклад: Старці сліпі – Невлі, поводир – Потир, дід – Лебій;
– одержували “визвілку” (право на самостійне кобзарювання);
– дотримувалися всіх звичаїв;
– вступали до гурту.
Після двох-трьох років навчання в панотця (вчителя), зібравши п’ять карбованців, ішов учень до кобзарської братії на один із велелюдних ярмарків просити благословення і дозволу почати свої “обходи” (самостійне кобзарювання).
– Інсценізація обряду посвяти в кобзарі.
– Розповідь за ілюстраціями про кобзу і бандуру.
Виступ учня
Кобза і бандура – музичні інструменти, виготовлені з цілісного шматка верби чи клена. Кількість струн у кобзах може бути різною. Старі мали тільки 12 струн (кобза Остапа Вересая). Згодом з’явилися інструменти на 20-30-35 і більше струн. У давнину струни виготовляли з кишок тварин, пізніше їх замінили металевими (демонструємо зображення інструментів).
Кобза – старовинний струнно-щипковий інструмент. Наприкінці XVIII – на початку XIX ст. у неї з’явилися додаткові струни. Так виник більш складний і досконалий інструмент – бандура. Ліра – старовинний народний струнно-клавішний смичковий музичний інструмент, на якому грали мандрівні лірники-сліпці. Лірою також називають давньогрецький струнний щипковий інструмент у вигляді зігнутої рами з натягненими всередині струнами. Схематичне зображення її стало емблемою музичного мистецтва.
V сторінка (виступи учнів).
Слава українського кобзарства
Думи, які виконували кобзарі, – одне з найцікавіших духовних надбань українського народу. Кобзарі своєю творчістю утверджували
Найвищі людські цінності: вірність Богові, Батьківщині, повагу до старших, мужність, віру і чесність. Народні співці були справжніми патріотами, сучасниками не тільки оспіваних у думі історичних подій, а й козацьких походів і героїчних битв з ворогами. Гетьман Б. Хмельницький посилав кобзарів по містах і селах закликати народ до боротьби з ворогами. Творці дум брали участь у повстанні під назвою “Коліївщина”. Трьом кобзарям – Прокопу Скрязі, Василеві Варченку та Миколі Соковому – в містечку Кодня на Житомирщині відрубали голови за те, що вони “гайдамакам на бандурі грали”. У страшні дні Другої світової війни бандуристи будили ненависть до ворогів, сприяли піднесенню бойового духу народу. Вони виступали в окопах на передовій, у госпіталях, нерідко проводжали в останню путь загиблих воїнів.
Кобзарі утверджували в людях високу мораль, пробуджували свідомість, прагнення до волі. У 1934 р. до Харкова, ніби на зліт народних співців, зібрали близько 225 кобзарів і лірників, а потім усіх їх розстріляли за містом.
Кобзарська справа в сучасній Україні
Кобзарство стало самобутнім явищем світової культури. Західна Європа знала про українських кобзарів і лірників ще в XVI ст. Прославились наші бандуристи Войташек, Веселовський, Білоградський. А ім’я народного співця Остапа Вересая потрапило на сторінки періодичних видань Франції, Англії, Німеччини, Австрії, Польщі, Чехословаччини. Образ цього кобзаря змалював у своєму оповіданні “Пісня про правду” відомий австрійський письменник Райнер-Марія Рільке.
У вінок світової слави вплітаємо виконання дум відомим кобзарем Єгором Мовчаном. Деякі делегати IV Міжнародного з’їзду учених-славістів порівнювали мелодії дум у виконанні народного співця з музикою Бетховена, підкреслюючи самобутність його творчої манери.
У вересні 1989 р. в селі Стрітівці, що на Київщині, відкрито школу кобзарського мистецтва. Кобзарський цех діє в Ірпіні. Там виготовляють народні інструменти і вчать на них грати. Кваліфіковане викладання за профілем навчання забезпечують відомий кобзар, заслужений артист республіки В. Литвин та інші майстри кобзарської справи.
Широко відомими сучасному слухачеві стали імена народних співців-кобзарів Федора Кушнерика, Єгора Мовчана, Павла Мовчана, Григорія Єльченка. Це – справжні речники душі українського народу, його віри у щасливе майбуття.
Примножила світову славу українського кобзарства і Державна заслужена капела бандуристів України. Гастролюючи в Японії, вона зачарувала жителів цієї країни, відвідала 18 міст і дала 22 концерти. Далеко від України, в американському місті Детройт, вже не одне десятиліття діє капела бандуристів імені Тараса Шевченка. Капеляни гордо несуть славу українського кобзарства по всьому світу. Відомі українській діаспорі бандуристи Юрій Кутастий, Зиновій Штокало, а також кобзарська школа, організована Віктором Мишаловим.
Устами кобзарів, бандуристів і лірників сьогодні говорить до нас історія. їхні твори не потьмяніли і не потьмяніють у часі, бо несуть у собі високий заряд духовності та краси.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)