Роздуму про те, яку роль зіграли кобзарі в долі країни

Кобзарі, лірники, бандуристи у своїх думах і піснях відтворили історію українського народу, героїчні й трагічні її сторінки, емоційно приподнято оспівали життя людей. Одні з них мандрували селами, інші приставали до козаків і супроводжували їх у походах. Кобзарі завжди були там, де вирішувалася доля країни й простих людей. Вони були не тільки свідками, а й учасниками народних повстань. Кобзарі створювали, боролися й умирали, як сотні козаків-повстанців

Історія українського кобзарства багата іменами співаків, які вписали не одну блискучу

сторінку в літопис національної культури. Серед них: Остап Вересай, Іван Стрільця, Федір Холодний, Михайло Кравченко та інші. Сьогодні, коли відроджується Україна, її культура й традиції, особлива увага приділяється й кобзарському мистецтву. Воно не вмерло. Широко відомими стали імена народних співаків-кобзарів Федора Кушнерика, Єгора Мовчана, Павла Мовчана, Григорія Єльченко. З ініціативи Українського фонду культури в Кагарлицькому районі Київської області на базі Стритовской восьмилетки відкрита школа поглибленого вивчання музики й кобзарської справи. У ній учаться діти з різних регіонів України. Кваліфіковане
викладання по профілі навчання проводить відомий кобзар, заслужений артист республіки В. Литвин і інші майстри кобзарської справи. Вірю, що пісня допоможе воскресити любов до Землі, а кобзарі – розбудити волю й бажання до дії. Це – спікери душі етносу, його віри, історичного оптимізму. Для мене Майбутнє українського народу відкриває реальність гармонічного життя, де кобзарі займуть важливе місце, як творці нового щабля свідомості, безсмертної душі народу

Приємно стає від думок про те, що й моєму житті була освітлена незабутньою радістю від споглядання й слухання живого кобзаря. Трапилося це три роки тому – 9 березня, у день народження Шевченко. У Канів, на Чернечу гору, ми з родителями поїхали спеціально, щоб власними очами побачити “і поля крислаті, і Дніпро, і кручі”. Там і відбулася моя перша зустріч із сучасним кобзарем. Уявіть собі: велична бронзова фігура Шевченко, до якої “доростають лише тополі, до неї іншим важко дорости” (М. Тимчак); прозора блакить весняного неба й… неповторний кобзарський спів. Невелика, але голосиста бандура, здавалося, сама народжує чарівні звуки. Звучала пісня “Реве й стогне Дніпро широкий”. Здавалося, що це звучить не людський голос, а вирує непереборна стихія, що зачарує мої думки, обіймає душу й кудись нестримно несе на своїх безсмертних крилах. Ця стихія начебто вирувала й у самому кобзарі

Нечуваний ще мною темперамент, високе творче горіння, натхнення великого майстра захопили мене. У безмежно чарівному голосі кобзаря було стільки життя з усіма її фарбами, стільки життєвої сили й непереборної мужності, що не захоплюватися його своєрідною красою було неможливо. Можливо, я вперше тоді задумався, наскільки могутньою силою була й залишається українська пісня, і яких чарів здобуває вона в кобзарському виконанні. Люди, які живуть пісень, – думається мені зараз, – уміють передати її первозданну красу й силу. Вони здатні сказати саме потаєне й найдорожче. Вони воістину безсмертні люди. Так було й у далекі часи козацтва, так є й тепер, так буде завжди.

… Пісні поміняли друг друга Звучала друга, третя, четверта Сонячне тремтіння розсипалося й відблискувало в мереживі струн, а кобзар усе грав і грав. Грає він мені й до цих пор

Говорять: не має українська пісня ні кінця, ні початку. А ще говорять: українські нації – сама співуча на землі. Напевно, все-таки правду говорять. Зуміли ж ми оспівати свою душу на калинових кистях і легких вітрах, на ясних зірках і тихих водах. Це біля вікон нашого дитинства ходив сон. Це наша юність вслухалася в тужливий плач Марусеньки, що “виплакала свої ясні очі”, проводжаючи козаків у похід. Про пісню як душі народу, без якої б ми навряд чи відбулися як нації, писали Т. Шевченко й И. Франко, Леся Українка й А. Малишко. Цю незаперечну істину розуміють і приймають усе. Або – майже все. Але чому ж тоді нашу пісню ми усе рідше й рідше чуємо, не говорячи вже про те, щоб неї співати!? Можливо, усьому провиною є час, що має, як відомо, властивість змінюватися, а разом згодом змінюємося й ми. Навіть у нашу шалену епоху старі зв’язки або столітні традиції рвуться важко, болісно, але все-таки таки вони рвуться. Проблема тут навіть не в тім, що до сотень інших наших лих додається ще одна, проблема втрати чогось надзвичайного, украй потрібного, без чого важко, а іноді й неможливо прожитися

Безумовно, це дуже гостра проблема, яку потрібно негайно вирішувати. Але не накажеш же співати, коли не співається, співати саме так як треба. І хто законодавець цього “треба”? І хто виконавці? Питання, на які, думаю, ніхто й ніколи не відповість


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Роздуму про те, яку роль зіграли кобзарі в долі країни