Кобилянська Oльга Юліанівна Через кладку
I
Я всіх знав отих, про котрих буду писати, старших і молодших, жінок і мужчин; ба одна часть їх мешкала навіть в домі моїх родичів, в горах, у невеликім місті. К., саме в роках, як вступив я в державну службу практикуючи і жив враз з родичами. З того часу, а мав я тоді 25 років, – походили якраз ті знайомства, про котрі хочу писати. Не тому, щоб з моїх записок вийшов якийсь закінчений роман або новомодна повість, а так, – щоб вдоволити самого себе.
Я чую хвилинами свою душевну самоту, мов щось живе. Чую, як вона лізе на мене, вимагає, випрохує
Я не жонатий. Живу один лиш з матір’ю своєю. Становисько в мене гарне, є і маєток; але проте я не женився. Замолоду не було як, а тепер. ет!. що значить “тепер”? Однак це поки що не належить до моїх записок. Я про інших хочу писати, цілком спокійно. цілком так, як буде мені приказувати настрій. І я цікавий, що з того вийде, до чого може допровадити чоловіка самота. Буду прясти
У мене урядження старосвітське, бо ще від родичів, але воно відповідне до мене і стоїть в гармонії й рівновазі з моєю особою, з котрої дише, може, дещо також вже старосвітством. Але мені “старосвітство” подобається. Воно має в собі щось успокоююче, щось поетичне, добре. Нагадує лагідне обличчя матерів, журливість і старанність батьків, якоюсь поезією перетканий світ і щось – безжурне. Так відчуваю бодай я старосвітськість.
У мене й музика в хаті старосвітська. А знаєте яка? Не голосна, як, може, ви собі те уявляєте, а спокійна, така, що мов шовком розпливається по душі – і губиться мріями.
Я сказав – я не жонатий. Становисько в мене гарне, але проте я не женився. Жінки не мають розуміння супокою, розуміють інакше супокій, як ми, мужчини, – особливо ті, модерністичним духом перейняті. Навіть згадка про них вже баламутить мене в гадках. Вже стає, напр., перед душею. вона, хоч ніби без претензій. Але ось. вже бачу її молоді очі (вони вже з уроди такі в неї) і її білі руки, бачу, як гарно укладається її сукня коло її постаті. як вона її збирає. а часом, як в суперечці зі мною – уступає мені. Не словом – лиш мовчанням і поглядом, і те мене денервує. зворушує, її консеквенція нечувана, до того вона “гербова”.
Чи я старий? (Тридцять п’ять). Чорт знає. Про мене кажуть товариші, що я ще цікавий мужчина. що не одна сімнадцятилітня.
Ні. Не буду більш нині писати. Накрутив собі свій великий старосвітський стінний годинник, що мені ще по дідові владиці остався, і слухаю його ніжну музику, що настроює мрійно й відволікає від усього голосного, болючого, негармонійного, а думками лину туди, де було гарно, де не шарпало душу обов’язками всякого роду, а було повно молодечої поезії і віри там.
Дарма! – те, що звемо “будучністю”, вилізає, виростає проти моєї волі з моєї минувшості. укладається приманчивими формами в будуче і глузує з мене. ет!
Моє становисько вимагає стільки праці й енергії, спожирає стільки з мого єства, моїх ліпших нервів і почувань, з мойого мозку, тупить тонкість, – що те, про що хочеться мені писати, має бути для мене ліком, має бути, як захована дорогоцінність, що має мене успокоювати і гарне минуле, себто мою молодість, пригадувати. Хотів би я, щоб воно вийшло просте, рівне, правдиве, викінчене, як різьбярська праця, а не як композиція неспокійних нервів. Попробую. Так.
Мене змучило й невдоволило ще (з винятком поодиноких хвилин) моє дотеперішнє життя. Обдерло з усіх надій, з усіх мрій, скарбів моїх. Те, що лишилося ще в мені, жадне лише спокою, гармонії і поезії. Чи повірив би хто мені, що я, не такий вже молодий мужчина, тверезий в своїм заводі[2], бажаю ще поезії від життя?
Любові? – питає якийсь внутрішній голос в мені, мов зі споду душі, але я заперечую тому. І вона (одна й друга) обманчива. Запхалася десь за виховавчиню й ніби втонула. Але вони не тонуть, бо дно назад їх викидає; але я вертаю назад до любові. То – дитяча хороба, котра і в старшім віці людей навідує та доводить до того, що чоловік набирається сам перед собою сорому. Вона гарна в розцвіті, гарна до фази поцілуя. а там – переміняється, як весна в літо, літо в осінь, осінь в зиму, – і кінець. Така. Але мені що? Мені добре з моїм дозрілим супокоєм, з моїм осіннім почуванням, – і більше не кажу й не хочу нічого. Слухаю в своїй хаті, де царює моя мати, старосвітську музику, а далі – ніщо мене не обходить.
Знаєте ви білі рожі? Ті звичайні, не окулізовані, котрих листки ані не улискуються, ані не колють, а так собі – звичайні, матові з виду. Ті білі звичайні рожі (уважайте) виростають великими корчами, і цвіт їх досить повний. Листочки цвіту білі, і лиш серединою, звідки розпочинають розгортатися, ніби – кажу “ніби” – вони мов мріють рожевістю. Але то не значно. І не в тім річ, бо помимо того все ж таки білі рожі. Білі – від початку аж до кінця свого. А головна їх чудова прикмета (я б сказав – вони гербові), – це їх запах. Запах, що викликує в душі мрії, шматок того, що зветься звичайним словом – рай, спомини з молодих щасливих літ і всяких образів з колишнім гарним, зібраним в одну хвилину.
Я лиш кажу.
Головна їх чудова прикмета – це їх запах. Якби можна описати запах, я б його описав. Тепер червень, саме дві такі рожі стоять біля мене, – і пахнуть, чарують.
Та дарма.
Запах тих рож – це те саме, що хвилеве почуття щастя. Зловиш його? Здержиш? Ніколи! Він один не дається спіймати, як те щастя, що існує лиш хвилинами – в нервах і настрою. Та проте, щоб мене добре зрозуміти, зірвіть ті лиш в черені цвітучі білі звичайні (запахом – гербові!) рожі й поставте їх окремо від блискучих, пишних, окулізованих в панських садах цвітучих рож, а відтак впивайтесь запахом всіх. а накінець лишіть собі білу звичайну. я все кажу – гербову рожу.
Вона виростає в звичайних садах корчами, в людей, що не мають можливості ні спроваджувати окулізованих рож, ні займатися взагалі багато плеканням цвітів, а пильнують більше здорову ярину.
Мої “білі рожі” – сами виховуються. На зиму загартовані самі собою, вижидають у мрійному півсні між стужею й сонцем наближення весни. А коли наступить червень, вони цвітуть. Гей, як цвітуть, процвітають вони! аж зчудуєшся тою несподіваною силою. Садять так багато з-поміж зеленого свойого листя білого цвіту, неначеб не мали вже більше дожити другої весни, – дають з себе все, що мають. Одна молода залюблена дівчина, вічно розмріяна, неначе кам’яніла з якоїсь розкоші коло тих рож, що цвіли в червні. Дивилася поважними очима на них, упоювалася їх запахом і, усміхаючись, несвідомо говорила сама собі:
– Я щаслива!.
Чуєте? Щаслива!
О, як люблю я ті ніжні, чутливі молоді істоти?. Як люблю я ті звичайні, білі, загартовані, в червні цвітучі, білі, не окулізовані рожі!.
Так.
А все ж таки я ще не такий старий, щоб не пригадати всього, що цікавило й правило мною в моїй молодості, почавши від фахових студій аж до “національної роботи”. Тоді. Тоді, як був я ще в академії, як належав до різних товариств, ходив гордий, мов князь, з лентою на грудях, співав, захоплювавсь,. агітував. покликував до бою й ненависті, ораторствував, де б не лучилось, вогненними барвами й малював, вкладаючи все свое я в “будучність”, вірив і присягався в ідеї – і був молодий. Безконечно молодий.
Як сказав я – я родом з гір, з невеликого міста.
Дім моїх родичів звертав на себе увагу. Не тим, щоб був особливо гарний, а тим, що відсувався від дороги, мав перед фронтом чудовий зільник і невеликий, взірцево заложений сад, котрий припирав до дороги, що була заразом і головною дорогою цього міста. Хто до нас звертався, мусив вперед конче цей садок перейти, щоб дістатись до хати. Стіни хати завсіди біленько побілені і, до сонця улискуючися, взірцево чисті вікна ясніли приманчиво з-поміж дерев до переходячих дорогою й придбали хаті характер якоїсь ідилії. Сусідній дім, що був також власністю моїх родичів, задля чого головно уходив мій батько в декого за багача, притикав до нашого обійстя великим гарним садом і діливсь від нас лиш невисокими білими штахетами. Не був він захований від дороги в своїм саді, як наше мешкання, а навпаки – присунувся ближче до неї. Та зате мав він з східної сторони і до нашої хати звернену велику гарну скляну веранду, на котру завидували батькові не одні властителі домів невеликого міста, називаючи її “попівською мошонкою”, – що, мовляв, вона притягала найзаможніших, а взглядно найзначніших мешканців, котрі добре або щонайменше дуже точно платили.
Схожі твори:
- Кобилянська Oльга Юліанівна Через море Кобилянська О. Ю. Твори в 2 т.- К.: Дніпро, 1988. Т. 2.- С. 473-477. День із самого поранку ясний. Такий ясний і сонячний, що небо, звичайно в погожі дні синє-синє, відбилося в морі чистою блакиттю. І тому море синє, і сріблом мерехтить по верху, і погідне, і бутне. Хвилі його...
- Кобилянська Oльга Юліанівна Сліпець Кобилянська О. Ю. Твори в 2 т.- К.: Дніпро, 1988. Т. 2.- С. 472-473. Я осліп. Через що якраз – не варто й казати. Все-таки найстрашніше те, що я осліп. А зо мною разом у больниці сидів і другий такий темний, як я. Нам було добре, як нас разом лишали....
- Кобилянська Oльга Юліанівна Царівна Своїй матері Марії з Вернерів Кобилянській Посвячує авторка I Я родилася 29-го падолиста. Старі люди і сонники кажуть, що цей день – день недолі. Може. Однак мені не хочеться в те вірити. Я рада би приглянутися кождій речі до дна, я бажала би про все ясно думати, на все ясно...
- Кобилянська Oльга Юліанівна Сниться (Пристань з мущинами, від яких несуться голоси нерівними хвилями, то вище, то нижче.) Ми ще не в дорозі до повороту; ще не скінчили. Ми ще Йдемо. Вгору, а там і вдолину. Не чуєте? Одні вдираються муравлями на скали, сторожать, сіють армат-ними ядрами; а долинами копошаться враз з кіньми, з розірваною...
- Кобилянська Oльга Юліанівна Осінню Слабим усміхом грає сонце по пожовклій деревині парку і лісу, а тут і там ворушиться щось між листям тихим шелестом, неначеб самітня пташина вигребувала що гострими ніжками. Однак це лиш подув осіннього вітру. Всунувся поміж почервоніле листя дикого винограду – он там на білім мурі – і від часу до...
- Образи у повісті “Через кладку” (О. Кобилянська) У повісті “Через кладку” О. Кобилянська вступила в суперечність зі своїми попередніми поглядами на буржуазне суспільство. Це виявилося не тільки в змалюванні образу Мані (показу під кінець повісті її куцої мрії – стати дружиною заможного урядовця і вести спокійне життя на старосвітський лад), але й при змалюванні образу Богдана та...
- Кобилянська Oльга Юліанівна Людина Присвячено Високоповажній Наталі Кобринській Das Reich der Luge ist aufrecht, wie es noch niemals gevesen. Die Wahrheit selbst wagt sich, nur in gleissenden Fetzen vermummt, aus ihrem Winkel hervor.[1] Пан Епамінондас Ляуфлер прожив добрі часи. Був ц. к.[2] лісовим радником, мав велике поважання, великий вплив і великі доходи. А що...
- Кобилянська Oльга Юліанівна Земля Своєму батькові Юліанові Я. Кобилянському Посвячує авторка I “Еs Ііеgt um uns herum gar mancher Abgrund, den das Schicksal grub, doch hier in unserem Herzen ist der tiefste”[1]. Дві години від ріки Серету на Буковині лежить село Д. Його рівні поля пригадували б степ, якби не те, що місцями вони...
- Кобилянська Oльга Юліанівна В неділю рано зілля копала Oльга Кобилянська. Твори у п’яти томах. Том третій. Київ: Державне видавництво художньоі літератури, 1963. ст. 135 – 314. I Ой не ходи, Грицю, на вечорниці, Бо на вечорницях дiвки чapiвницi. Солому палять і зілля варять, Тебе, Гpицуню, здоровля позбавлять. Тамта одная чорнобривая, Та чapiвниця справедливая! І чарівниця, і зілля знає,...
- Кобилянська Ольга Юліанівна Кобилянська Ольга Юліанівна (1863-1942) Народилася Ольга Кобилянська 27 листопада 1863 р. у містечку Гура-Гумора в Південній Буковині у багатодітній сім’ї дрібного урядовця. З дитячих років вона знала не тільки українську, а й польську та німецьку мови, якими говорили в її родині. Дитинство й юність майбутньої письменниці минули в румунсько-німецьких містечках...
- Повість “Людина” – Ольга Юліанівна Кобилянська Ольга Юліанівна Кобилянська (1863-1942 pp.) Повість “Людина” Жіноча тема в українській літературі бере свій початок ще від Шевченка, продовжується у творчості письменників пошевченківської доби. Але проблема жіночої емансипації вперше постає у творах О. Ю. Кобилянської у творах “Людина”, “Царівна”, “Через кладку”, “За ситуаціями” та інших. Це пов’язано з тим, що...
- Інші твори – Ольга Юліанівна Кобилянська Ольга Юліанівна Кобилянська (1863-1942 pp.) Інші твори У подальші плани письменниці входив розгляд питання становища жінки в суспільстві з позицій соціальних. Остаточним відходом від традиційного фемінізму став етапний твір Ольги Кобилянської “Царівна”. Над цією повістю письменниця працювала кілька років. Головна героїня твору Наталка Веркович – дівчина-сирота, людина непривілейованого стану –...
- Життєвий і творчий шлях – Ольга Юліанівна Кобилянська Ольга Юліанівна Кобилянська (1863-1942 pp.) Життєвий і творчий шлях 27 листопада 1863 р. у містечку Гура-Гумора, що на Південній Буковині в Карпатах (тепер Румунія), в сім’ї дрібного урядовця народилася Ольга Юліанівна Кобилянська. Батько Ольги Кобилян-ської рано осиротів, самотужки здобував освіту, заробляючи на неї приватними уроками (навчав грамоти дітей по різних...
- Ахматова дивилася на світ спочатку через призму серця, потім через призму живої історії Поезія Анни Ахматової сприймається як своєрідний ліричний щоденник, однак зображення романтично перебільшених почуттів не властиво її поезії. Ахматова говорить про просте людське щастя і про земні, звичайних прикрощі: про розлуку, зраду, самотність, розпачі – про все, що близько багатьом, що здатний відчути і зрозуміти кожен: Я не любові твоєї прошу...
- Україна через 20 років (I в.) Уявімо, що сьогодні 31 грудня… Незабаром прийде Новий рік, і я допомагаю батькам готуватися до нього. Кухня, ялинка, прибирання кімнат – у цих клопотах непомітно минає день, і я вирішую трошки відпочити. Прокинувшись, нічого не можу збагнути: за вікном досить світлий присмерк, хоч уже має бути вечір, у хаті немає...
- Через пісню – у світ духовності (місце і роль ліричних українських народних пісень) Українська пісня – одне з найцінніших надбань українського народу. Коли вона звучить, серце не може залишитися байдужим і холодним, бо в ній стільки трепетної щирості, ніжності, відвертої довіри. Одного разу знайома літня жінка сказала мені: “Моє серце від болю й випробувань скам’яніло, ніщо його вже не зворушує. А почую українську...
- Фантазія “Смутно колишуться сосни (О. Кобилянська) Фантазія “Смутно колишуться сосни” написана у формі казки. Тут виступає лісовий цар, який у приступі гніву гострим каменем порвав струни чудотворної арфи, що лежала на дні “морського ока”, і більше ніколи ніхто не міг почути її чарівної музики. І образи, і колорит в новелі – казково-фантастичні, хоч тут і немає...
- Наше місто через 20 років Взагалі, мені важко уявити таку кількість років, бо ще не прожила стільки, але дивлячись, як Донецьк змінювався за останні років 10, я можу припустити: якщо я на якійсь машині часу перенесусь у майбутнє, я своє рідне місто можу не впізнати. Зараз у Донецьку якийсь будівничий бум: все навколо будується, перебудовується,...
- “Через відстань віків розмовляю я з Гамлетом знову” Гамлет є вічним образом світової літератури, його життя та його переживання добре зрозумілі читачам й сьогодні. І сьогодні через відстань віків з ним досить легко розмовляти. Спробую зробити це і я. Я вважаю, що я б могла тебе добре зрозуміти і зрозуміти, як тобі жилося, бо я бачила, які гармонійні...
- Розкриття характеру Печоріна через композицію роману Твір “Герой нашого часу” М. Ю. Лєрмонтова. “Герой нашого часу” – одна з перших спроб створення в російській літературі психологічного реалістичного роману. Основна задача, що стояла перед М. Ю. Лєрмонтовим при створенні цього роману – намалювати образ свого сучасника, “яким він його розуміє і! часто зустрічав”. Людина ця мисляча, талановита,...