Повість “Людина” – Ольга Юліанівна Кобилянська

Ольга Юліанівна Кобилянська (1863-1942 pp.)
Повість “Людина”
Жіноча тема в українській літературі бере свій початок ще від Шевченка, продовжується у творчості письменників пошевченківської доби.
Але проблема жіночої емансипації вперше постає у творах О. Ю. Кобилянської у творах “Людина”, “Царівна”, “Через кладку”, “За ситуаціями” та інших. Це пов’язано з тим, що середина 80-х pp. позначена активізацією феміністичного руху в усіх країнах. Під впливом Софії Окуневської та Наталі Кобринської зростає зацікавленість

жіночими проблемами і Ольги Кобилянської.
“Людина” – перша повість письменниці українською мовою, що принесла багато страждань, “мук творчості” (твір чотири рази перероблявся, спочатку це було оповідання німецькою мовою “Вона вийшла заміж”). Врешті-решт, 1894 р. читачі побачили повість надрукованою в журналі “Зоря”. Цей твір був дуже дорогий авторці, бо саме він відкрив їй шлях в українську літературу, сприяв її визнанню як української письменниці.
Тлумачення заголовку повісті Ольга Кобилянська подає в одному зі своїх записів. Йдеться не про стать, а про право жінки самій заробляти

собі на прожиття, про індивідуальну свободу жінки, про повагу до неї.
Повість “Людина” – це сміливий протест розумної мислячої людини проти пригнобленого становища жінки в родині й суспільстві.

Образи твору
Доля головної героїні повісті виразно нам показує, якою була життєва позиція авторки, якими були її переконання.
Героїня повісті Олена зросла у родині цісарсько-королівського лісового радника Епамінондаса Ляуфлера серед чотирьох інших дітей. Дівчина читає багато “серйозних книг”, тонко відчуває красу природи, людини, знається на творах мистецтва. її глибоко хвилює музика, котра здатна розкрити найтонші переживання людини.
Олена не така, як інші дівчата: її пригнічує обивательська атмосфера в сім’ї, вся її сутність прагне іншого, високодуховного, цілеспрямованого життя. Батьки стурбовані тим, що дочка, яка відкрила собі простір до самоосвіти і визначила ідеали у боротьбі за свободу жіночої особистості, прагне бути незалежною, творити власну долю, а не бути лише придатком і прикрасою чоловіка. Дівчина не відмовляється і від жіночого щастя, однак лише з чоловіком близьких їй поглядів. її погляди привертають увагу цілого містечка, адже її слова були незвичними для жіночих уст: “…соціалізм, натуралізм, дарвінізм, питання жіноче, питання робітницьке”. Вона – особистість сильна, цільна, горда, з різнобічними інтересами і тонким розумінням прекрасного. Олену захоплюють нові ідеї, вона прагне стати поряд з чоловіками в суспільному поступі.
Та найстрашнішим для батьків було те, що донька відстоює “якусь рівність між мужчиною і жінкою!!!” і “відстрашує від себе і від других сестер женихів!”. А мати ж мріяла про вигідну ” партію ” для своєї вродливої доньки із “сніжнобілим” лицем і “золотими косами” та з “супокійними лагідними очима”. Але доля Олени хвилювала батьків ще й з іншої точки зору: шлюб міг би поправити матеріальний стан сім’ї, що сильно похитнувся внаслідок пияцтва батька та розгульного життя улюбленого сина.
Хто ж оточує Олену Ляуфлер? Життя провінційного містечка обмежується пересиджуванням у кав’ярнях, картярством і містечковими плітками, а читання і обговорення серйозних книг, працю вважає для жінки ганьбою. Суспільне середовище вороже Олені і беззастережно засуджує її, намагаючись повернути її в звичне для дівчини того часу русло: займатися французькою мовою, музикою, танцями та дбати про вигідного жениха.
Неоднозначно ставляться до неї і молоді люди. Хоч і слухають охоче, та кожен розуміє по-своєму. І для приятельок своїх Олена, швидше за все, – об’єкт заздрощів і пліток. Тому духовну єдність із студентом-медиком Лієвичем вона ставить вище за багатство і суспільне становище. Навчаючись у Швейцарії, Лієвич набув нових поглядів на суспільне життя, на місце жінки в ньому. Обізнаний з новітніми філософськими ідеями, він дойодив, що майбутнє жінок – у їхніх руках, що освіта спрямує їх на нові шляхи. Стефан щиро поділяв думки Олени, бо “був дійсно цілою людиною, не дробився в кусники.., не гнувся, а прямував безоглядно…до праведного; що задивлювався на жінок не очима нинішнього брудного егоїзму, а людини людяної.. .”. Кохання Лієвича і Олени було взаємним і щирим, тому що грунтувалось врно на спільних поглядах і переконаннях. Після смерті Лієвича єдиною підтримкою Олени стала сестра Ірина, яка непохитно вірила у правоту сестриних переконань і поділяла її погляди.
Олена зі. своїм критичним, аналітичним розумом прекрасно усвідомлює, що Лієвич не був ідеальним. Вона не ідеалізує свого коханого, бачить у нього вади, але вважає, що справжня любов здатна їх подолати. Дівчина зізнається своїй старшій товаришці Марга-реті, що Стефан був “нудний педант, був заздрісний, був гарячка”. А ще мав спадкову схильність до пияцтва. “Однак ми любились, і, віруючи в нашу любов, ми думали це лихо перемогти”, – говорить дівчина.
Але життя підготувало Олені тяжке випробування: Стефан Лієвич, з яким вона була таємно заручена, помер, “набравшись десь у шпиталі тифу”. Життя втратило для героїні повісті свій сенс. Лише обов’язок перед родиною тримав дівчину на світі, адже на родину посипались суцільні нещастя: спочатку – самогубство брата, а згодом – позбавлення посади батька.
Становище сім’ї ставало дедалі скрутнішим. І увесь тягар по її утриманню бере на себе, як найсильніша (за її власним висловом), Олена. Родина Ляуферів переїздить у село, орендує землю і тяжко працює, щоб якось утримувати себе.
Життя в безлюдному місці, без відповідного товариства, громадської діяльності, хоч і серед розкішної природи – це мука: “Нема тяжчої кари для молодого живого духу, для бистроумних, енергійних, а надто ідеально уложених натур – як таке життя”. Олена з жахом стала помічати на собі згубні наслідки “тупого бездушного життя”, відчуваючи, що незабаром перейде до розряду тих людей, для яких є важливим лише “фізичний добробут”.
Але випробування на цьому не закінчились: родина залишилась без землі, яку орендувала, і навіть без житла.
Світ, якому вона протистояла, виявився надто сильним, і врешті-решт під тягарем суспільних та родинних обставин вона змушена їм скоритися: Щоб врятувати батьків від повного розорення і знайти якусь опору в житті, є єдиний шлях – вдале заміжжя Олени.
Але для неї шлях до одруження був заказаний: дівчина продовжувала кохати свого померлого нареченого, а життя з нелюбом не припускала. Вийти заміж за лісника було єдиною можливістю врятувати родину від тяжких бідувань. Але це свідоме насильство над собою, наруга над власними переконаннями. До ситуації, яка склалась, Олена ставиться іронічно і з гіркотою. Вона впокорює свої почуття, зберігаючи водночас внутрішню волю.
Тоді Олена зважується на важкий важливий крок: віддати себе в жертву, вийшовши заміж за заможного чоловіка, щоб забезпечити хоч якесь майбутнє своїм родичам.
Письменниця майстерно описує складну внутрішню боротьбу, яка розриває душу головної героїні, тонко передає весь комплекс почуттів, що характеризують морально-психологічний стан Олени в критичний момент її життя. Вона вивчає свого майбутнього нареченого; уважно, хоче відшукати в ньому те добре, що викликало хоча б повагу замість і любові.
Хто ж він, обранець Олени, якого сестра Ірина характеризує як “Він добрий чоловік, але дуже ограничений…”?
На думку деяких критиків, Фельс обмежений, грубий, навіть жорстокий. На чому грунтується така характеристика? Звертаючись до тексту повісті, можна переконатись, що це чоловік сильний і гордий, любить читати книги, добрий господар, його поважають на службі, він лагідний та уважний. А трохи раніше сама Олена вирішила, що “не любив він взагалі думати, а був більше чоловік чувства”. Якщо людина здатна мати “чувства”, то це не може характеризувати її негативно, тим більше, що невідомо: не любив він думати про все чи лише про поведінку інших людей і своє до них ставлення, а більше довіряв серцю.
Не можна не відзначити і благородства лісничого. Під час освідчення, побачивши, що Олена його відтрутила грубо і різко, сказав: “Ви не любите мене?.. Не хочете бути моєю жінкою?.. Коли так, то простіть!..” Отже, не хотів примусу, насильства над почуттями, нещирості. І готовий був піти. Але Олена нарешті видавила з себе згоду: “Хочу…”
Фельс щирий у своїх почуттях. А чи такою ж щирою залишається Олена, влаштувавши на нього “лови”? Олена фактично “відбила” Фельса в дочки священика панночки Омелії. А де ж чесність і порядність? Тут виявляються її далеко не кращі риси: зверхність, хитрість, лицемірство, навіть жорстокість. Адже зовсім не виправдовують Олену її роздуми: “Чи лише я збрехала? Чи лише я одна? Хто питає про правду, або про любов?”
Безумовно, вона сильна особистість, що має право вибору, має можливість чинити так, як їй підказує серце. Вона – Людина. Але чесність і порядність на боці Фельса, адже він ладен був піти у разі Олени-ної відмови.
Трагізм героїні не в приреченні на рабську покору, позбавленні можливості бути вільною у виборі шляхів громадського і особистого життя, адже вона сама принесла себе в жертву обставинам. її трагізм у відсутності кохання.
Зворушливою і щемливою є сцена прощання Олени Ляуфлер з найдорожчим – з листами Стефана Лієвича. Коли Олена, розірвавши всі листи, взяла до рук останнього, вона не втрималася і розгорнула його. Такими натхненними словами Стефан розповідав їй про своє кохання! Є кохання – і найгірші вади не страшні, немає – той “усміх… зраджує, що він ограничений”. Олені неприємне навіть те, що з великою любові лісничий “.. був би стерпів, хоть вона йому й ногу на карк поставила” і “так піддався охотно її сітям…”, хоч не раз говорив: “Тиранко з вас, панно Олено!”
Але вороття в минуле немає. А провина Фельса лише в тому, що Олена зрадила своїм ідеалам. Отже, проблема зовсім не в лісникові, проблема в Олені. Вона просто людина, така ж як і всі, зі своїми вадами і недоліками.
Слід зазначити, що життєві пошуки в Олени Ляуфлер не йдуть далі теоретичних міркувань, вона не має чіткого уявлення, якою суспільно корисною діяльністю могла б зайнятися, проте читачам імпонують сила волі, розум, працьовитість цієї дівчини, здатність до самопожертви в ім’я благородної мети.
Отже, О. Кобилянській у своїй повісті вдалося створити повнокровні образи героїв. А майстерність письменниці, за висловом Д. Павличка, виявилася в тому, що героїні Кобилянської, навіть переможені, залишаються сильними особистостями.
Психологічна сила образу Олени Ляуфлер чітко окреслюється на тлі всього сімейства Ляуфлерів, з кожним із яких Олені щомиті доводиться змагатись.
Типовим представником австрійського цісарсько-королівського чиновництва виступає Епамінондас Ляуфлер – самовпевнений і обмежений, безапеляційний у висловах і діях, оскільки мав високе становище, повагу, великий вплив і доходи. Виховання дітей радник цілком поклав на дружину, віддаючись пияцтву.
Але після втрати становища пан Ляуфлер став безпорадним і нікчемним, перекладаючи на плечі Олени всі турботи про забезпечення сім’ї. Проте у ставленні до рідних він залишається деспотичним, позбавленим людських і родинних почуттів. Ось як він примушує доньку вийти заміж за нелюба: “Ти, однак, мусиш, коли я кажу! В останній хвилині пізнаєш ти ще, бо батько – голова родини, що його воля – воля всіх!”
Патріархально настроєна і пані радникова. Вона вважає, що кожна дівчина “з доброго дому” повинна бути покірною дружиною і служницею своєму чоловікові. Пані радникова обожнювала свого сина і сподівалася, що її синові буде легше досягти вершин, оскільки він не бідний пастух. Пані радникова ненавидить книжку і друковане слово і бачить ганьбу в тому, що її донька “розвивала нежіночі, хоробливі, безбожні погляди та говорила про якусь рівноправність між мужчиною і жінкою!!!” Після смерті сина пані радникова зломилась, віддалась на волю обставин, а пізніше – Олени, яка взяла на себе господарство й утримання сім’ї. Але коли Олена зважилась на шлюб з Фельсом, до пані радникової повернулась пиха, зарозумілість і презирство до нижчих соціальним станом.
Не кращий за батьків і молодий Ляуфлер, син радника. Спустошений морально і фізично, Герман-Євген-Сидор веде розгульне життя, деградує і спускається на дно. Своє навчання він перетворює на фарс, бо впевнений, що народжений для привілеїв.
Таким же є і оточення родини Ляуфлер – бездуховні, обмежені типи. Тому так виокремлюється з задушливого оточення студент-медик Стефан Лієвич. Це людина, здатна сказати будь-кому правду у вічі, вірить у світлий ідеал, навчається, щоб бути корисним суспільству. І хоч програма Лієвича має просвітянське звучання – його протест проти існуючого ладу набуває громадянського звучання.

Мова повісті
Повість “Людина” – це перший твір письменниці українською мовою.
Варто відзначити, що в умовах Австро-Угорщини, де українська мова не вивчалась, перша авторська спроба була вдалою, незважаючи на численні іншомовні вставки та діалектизми.
Характерною особливістю мови повісті О. Кобилянської є її образність, емоційність. Особливу насолоду приносять читачеві описи Буковинської природи. У тканину розповіді органічно вплітаються роздуми героїні про вплив музики на почуття людини.
Твір багатий на діалоги, які часто переростають у монологи, де герої висловлюють свої погляди на проблему жіночої емансипації. Один із найпрекрасніших діалогів – прощальна бесіда закоханих Олени і Стефана.
У творі багато порівнянь, які підкреслюють емоційний стан головної героїні у ворожому їй оточенні. Олена порівнюється зі спійманим орлом, гнали її, “наче яку небезпечну дику тварюку”, “мені здається так, немов тій собаці”. У повісті зустрічаються прислів’я, що свідчить про близькість письменниці до народу (“на милування нема силування”, “і мудрому чоловікові не встид послухати поради”, “біда ломить і залізо”, “не мож інакше збирати, як сіялось” та ін.). Зворушлива і лірична мова закоханих Стефана і Олени (“серденько”, “голубко”, “рибчино”, “любко”, “любчику”). Лайливі вирази властиві мові радника, розлютованого непокірністю дочки (“прокляття на тебе, невдячна гадюко!”).
Отже, мова повісті сприяє кращому розкриттю теми та ідеї твору, характеризує образи і приносить читачеві естетичну насолоду.

Роль публіцистичних матеріалів
Повість О. Кобилянської “Людина” – художній твір, у якому використано багато уривків з публіцистичних матеріалів. Сама Ольга Кобилянська вважала це недоліком твору, адже ідеї твору часто розкривалися не в образах, а в публіцистичних діалогах. Пізніше Кобилянська у своїй творчій практиці дотримувалась погляду, що ідея твору повинна бути втілена в образах, що треба писати так, щоб читач сам зробив висновок із прочитаного. Тож наявні публіцистичні матеріали, з одного боку, обтяжують художню розповідь, з другого – розкривають переконання головної героїні про феміністичний рух і погляди тогочасного суспільства на роль жінки в ньому. Недаремно цей твір названо “романом ідей”.
Олена і її наречений Стефан Лієвич говорять майже цитатами з філософських праць німецьких авторів. Звідти ж узяті й епіграфи до І та II глав. Згадується також праця відомого російського критика Дмитра Писарєва. Йдеться про освіту жінок.
Лієвич з розпачем говорить, що жінки в переважній більшості “в…глибокім сні остаються” і “мало журяться про свою самостійність!..” А якщо хто з жінок “старається збудити сонну сестру”, то це викликає гнівний осуд суспільства. Вихід із такого становища Лієвич бачить у наступному: “Доки сучасний устрій суспільності існуватиме, доти остануться вони малолітніми; однак, і сей лад не вічний. Будучина жіноча лежить в їх руках. Нехай озброюється кожда по можності, після обставин, а зброя їх…яка чиста, яка сильна, як варто по ню сягнути! Се – знання!..”
Втративши нареченого, Олена говорить батькові: “Ніхто не є управнений мати бажання, котрі в життю другого мали би відогравати якусь рішаючу роль; а ще менше на те наставати, щоб були зреалізовані. Я їх не можу визнавати. Сама єсмь, тату! Сама, як птиця, як деревина в лісі. Маю сама право йти за собою або проти себе Ніколи не буду жити брехнею… Ніяка сила світу не стопче в мені мислячої самостійної людини…”
Ці слова характеризуть Олену Ляуфлер як людину, яка високо ставить людську гідність, людину освічену, з критичним аналітичним розумом, що прагнула піднятися над міщанським оточенням.
Як бачимо, провідні свої думки й переконання Ольга Кобилянська вклала в уста героїні Олени Ляуфлер.
В одному з листів до Осипа Маковея (1895 р.) письменниця писала: “Для мене питання жіноче – точка поборена, і відтепер навіть не буду писати тенденційні новели, приміром такого роду,.як “Людина””.
Таким чином, публіцистичні матеріали в повісті допомагають яскравіше відобразити характери героїв, їх думки та переконання, відтворити типові тогочасні обставини.

Модернізм у повісті
О. Кобилянська, вихована на класичній німецькій літературі, стала чи не першою представницею модернізму в українській літературі.
Письменниця поділяла погляди ідеалістичної філософії на те, що в центрі всесвіту стоїть людина, її особиста свобода, її “Я”. Ці погляди письменниці простежуються в повісті “Людина”. Головна героїня повісті Олена Ляуфлер говорить батькові: “Сама єсмь, тату! Сама, як птиця, як деревина в лісі. Маю сама право йти за собою або проти себе…”
Про модернізм письменниці свідчать і епіграфи, використані у творі.
Ознаки модернізму простежуються і в розкритті образу головної героїні, який несе в собі деякі риси надзвичайно сильної особистості, яка протиставляється “натовпові”. Таким у повісті “Людина” є образ Олени Ляуфлер.

Теорія літератури
Модернізм (від франц. moderne – сучасний, найновіший) – термін, яким називалися багато мистецьких явищ кінця XIX – початку XX століття, що були новими у порівнянні з переважаючим реалістичним мистецтвом середини і другої половини XIX століття
Письменники-модерністи шукали особливі художні засоби, щоб передати увесь комплекс гострих протиріч життя. Реалістичні засоби здавалися їм недостатньо виразними, застарілими. І перш за все – для передання душевного стану людини, яка опинилася в епіцентрі зовнішніх і внутрішніх катаклізмів, бур.
Особливе значення модерністи надавали формі, інколи навіть на шкоду змістові. І тільки справжні, видатні митці зуміли поєднати нову, незвичайну форму з глибоким змістом, зрозумілою символікою та підтекстом.
Однією з особливостей модернізму є тісний зв’язок з філософією. ?


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)


Повість “Людина” – Ольга Юліанівна Кобилянська

Categories: Твори до ЗНО

Links