За давніх часів слон виглядав зовсім не так, як тепер: у нього були величезні очі, вуха сторчма стояли на голові, а між ними росли прекрасні роги.
Коли на землі з'явилися люди, лев сказав слонові:
- Друже, щось усюди розвелося занадто багато людей! Напевно, скоро вони й до нас із тобою доберуться, працювати змусять! Треба йти на нові місця!
- Я такий величезний, хто посміє мене торкнути? - важливо заперечив слон. - Навіщо ж мені бігти кудись?
Він був так величний і гордий, що ні на кого навколо не обертав уваги.
Одного разу на землю спустився погуляти зі своїми пташенятами горобець. У цей час повз проходив слон.
- Обережно! Не ходите! Тут мої пташенята! - закричав горобець.
Але слон, який навіть і на людей не обертав уваги, не побажав вислухати горобця.
- Що мені за справу до чиїхось пташенят? Мені треба пройти, і я обов'язково пройду!
- зарозуміло сказав він.
Важко перевалюючись, слон рушив уперед і розтоптав бідних воробушков!
Закричав горобець, заплакала його дружина, але що вони могли зробити? Занадто малі вони були, щоб упоратися зі слоном.
Полетів горобець за допомогою до ворони. Ворона закаркала й пустилася доганяти слона. Наздогнала й прийнялася пазурами дряпати йому ока, довбати його дзьобом.
А горобець відправився за допомогою до мух. Самі більші мухи теж полетіли за слоном, сіли на його роздряпані очі й давай кусати. Світла не взвидел слон. Спотикаючись, немов сліпий, побіг він через ліс. Пекуче йому стало, захотілося пити, і він став розшукувати воду. А горобець тим часом звернувся за підмогою до жаб. Жаби повипригивали з води й відправилися захищати горобця. Слон нісся, не розбираючи дороги. Зосліпу кинувся він за водою на гору. Побачили це жаби, прискакали на вершину гори й прийнялися там квакати. Слон подумав, що вода десь поблизу, побіг на квакання й праг з ходу кинутися у воду, але замість цього вдарився об камінь і покотився вниз. Три рази перекувирнулся він через голову - і зламав обоє рога. Перекувирнулся ще два рази - зім'яв свої довгі вуха, і вони стали у нього немов два віяла, приклеєні до голови.
Повезло ще слонові, що не розбився до смерті! А всі звірі, дивлячись на нього, сказали:
- На землі всі ми рівні. Хіба можна бути таким гордим і не зауважувати інших?!
З тих пір ока у слона стали маленькі й вузькі, рога зникли, а вуха пригорнулися до голови. Та зробився слон уважним і обережним. Коли він іде по дорозі або щипає траву на поле, завжди дивиться, як би не роздавити якого-небудь маленького черв'ячка.