Давним-давно це було. По рівнинах Внутрішньої Монголії протікала ріка-широка, світла, прозора. На західному її березі тихо й мирно жила з матір'ю дівчина незвичайної краси. Кликали її Сола.
А на східному березі ріки жив багатий нойон ( Нойон-Князь, власник худоби й пасовищ) зі своїми слугами й наближеними.
Серед слуг нойона був один юнак. Ще у ранньому дитинстві втратився він батьків, і у нього не було навіть імені. З малих років пас він худоба нойона, і усе кликали його просто пастушок.
Важко жилося йому: з раннього ранку до пізньої ночі працював він без відпочинку, ніколи не їв досита, не мав теплого одягу. До того ж до всього йому ще часто діставалося від хазяїна.
Якось навесні, коли настали теплі дні, пастух помітив, що щораз, як він проїжджав уздовж ріки убік пасовищ, із західного берега на нього дивиться з ласкавою посмішкою прекрасна дівчина. Та ввечері, коли він вертався додому, вона вже чекала його на тому ж місці.
Спочатку пастух не обертав на неї уваги, але, бачачи її щодня, він усе частіше й частіше став думати про неї, і у серце його зародилася любов.
Одного разу ввечері, вертаючись додому, пастух побачив, як дівчина на іншому березі раптом змахнула рукою, у повітрі щось блиснуло і якийсь предмет упав до його ніг. Він зстрибнув із сідла й підняв його. Це виявився загорнений у ганчірочку шматок сиру, до якого був прив'язаний розшитий кольоровими нитками гаманець.
Юнак глянув на той беріг-дівчина стояла саме напроти й весело сміялася.
З тих пір юнак став часто переправлятися на західний берег, щоб посидіти й пожартувати із Солой. Вони усе більше звикали друг до друга, і скоро їх уже важко було розставатися.
Юнак завжди носив із собою гаманець, який подарувала йому улюблена. Вигнавши худобу на пасовище, він сідав де-небудь осторонь, витягав через пазуху гаманець і довго любувався ним; а вночі він завжди клав гаманець під подушку.
Якось раз уздовж ріки проїжджав нойон. Глянувши на західний берег, він побачив прекрасну дівчину, що стирала білизну. Нойон зупинив коня й довго із замилуванням дивився на красуню, а потім крикнув своїм слугам:
- Піймайте-но мені цю пташку, так поживей! Вона мені подобається! - і голосно розсміявся.
У той же вечір дівчину схопили й насабоно привели у будинок нойона. Нойон запропонував їй стати його молодшою дружиною. Сола розсердилася й прийнялася сварити нойона так, що його жирна кругла фізіономія стала червоніше буряка. Нойон розлютив, витягся через пояс короткий відточений ніж і гнівно крикнув:
- Заткни рота, не те я зараз заколю тебе! Агов, замкніть-но її на замок! Слуги виконали його наказ.
Настала ніч, і у будинку нойона усе затихло. Лише бідна Сола сиділа одна у малюсінькій темній комірці й гірко плакала, ремствуючи на свою долю. Вона згадала про юнака, і у душі її немов спалахнув вогонь - так захотілося їй вирватися з у'язниці!
Довідавшись про те, що трапилося,, пастух сабоно засмутився й розв'язав будь-що-будь виручити свою улюблену.
Опівночі, скориставшись тим, що похмурий страж, приставлений до Соле, міцно спав, юнак тихо прокрався у комірку, схопив дівчину за руку й шепнув:
- Ідемо швидше!
Вони підхопилися на коня й тільки прагли пуститися у шлях, як ненавмисно розбудили страшних собак нойона; ті, немов скажений вихор, з голосним гавкотом накинулися на них. Але юнак стьобнув коня батогом, і вони поскакали. Тим часом гавкіт собак розбудив стража. Побачивши, що Сола зникла, він не на жарт перелякався й кинувся докласти нойону про втечу. Той розлютувався й відправив верхівкових доганяти втікачку.
На світанку слуги нойона оточили пастуха й Солу. Їх схопили й потягли назад, у будинок нойона. Побачивши пастуха разом з дівчиною, нойон у здивуванні вп'явся на нього й закричав:
- Ах ти, чортове поріддя! Як ти посмів звільнити її та ще й поскакати разом з нею?
Але юнак не злякався його лементу. Він не міг уже більше стримувати ненависть і гнів, багато років, що таїлися у його серце. Безстрашно підійшов він до нойона:
- чи Чесна ця справа - красти чужих дівчат?! Та хіба врятувати людину - це злочин?
Нойон немов остовпів від цих слів і ледве було не втратився дарунка мовлення. Але він швидко отямився й крикнув своїм слугам:
- Агов, прив'язати хлопчиська до стовпа, і нехай його розірвуть собаки! Сола рвонулася до юнака, ухопилася за його халат і, плачучи, стала просити нойон:
- Ні, не роби цього, не роби!
Але сльози дівчини не торкнули серця нойона. Він повернувся й вийшов слідом за слугами, які потягли пастуха у двір, щоб піддати його жорстокої страти.
Незабаром Сола почула голосний гавкіт розлютованих собак і пронизливий, несамовитий лемент. Вона затремтіла всім тілом і кинулася у двір. Страшну нортину побачила вона! Дівчина дико закричала й відразу впала без почуттів. Після розправи з пастухом нойон знову став змушувати Солу стати його дружиною.
Але вона завзято не погоджувалася й гірко оплакувала свого коханого.
Багато днів вона нічого не пила й не їла й незабаром умерла.
Щоб і після смерті пастух і Сола не могли з'єднатися, нойон наказав поховати дівчину на східному березі, а останки юнака розкидати на західному.
Але ось якось раз люди побачили, що на західному березі, саме напроти могили Соли, з'явився горбок. Виявилося, що якийсь добрий старий поховав останки юнака, розкидані у поле.
Пройшло кілька днів і одного разу вночі нойону приснилося, начебто з неба спустилися пастух і Сола й суворо сказали йому:
- Лиходій, ми будемо вічно переслідувати тебе, поки ти не перетворишся у чорну черепаху.
Настав ранок, і люди побачили, що на місці могил закоханих виросли дві гори.
Вершини цих гір срослись, начебто через ріку перекинули великий кам'яний міст.
Звістка про це дійшла до нойона, і він у супроводі слуг відправився на берег ріки. Та що ж побачив він? На рівному місці виросли дві гори з однієї загальною вершиною.
Нойон зрозумів у чому справа, але зробив вигляд, що йому смішно, і наказав мулярам зруйнувати вершину.
Однак зробити це було не так-те просто: скільки не витрачали вони сил і часу, робота не рухалася з місця.
Нойон у люті наказав мулярам довбати гору день і ніч. Але й це ні до чого не привело. Тоді нойоп сам видрав на вершину гори й злобливо крикнув у небо:
- Агов ви, негідники! Сьогодні ви повинні розстатися! А то я сам з вами оброблю!
Ледь він сказав це, як гори раптом гойднулися й пролунав оглушливий гуркіт грому.
Вершина гори розкололася, під нойоном разверзлась безодня, і він каменем полетів прямо у ріку.
Люди глянули на воду, але не побачили ніякого нойон - там борсалася лише більша чорна черепаха.
Пройшло небагато часу, черепаха скам'яніла, і усе колом заспокоїлося. Вершини двох гір з тієї пори більше не з'єднувалися. Та до сьогоднішнього дня вони велично піднімаються на протилежних берегах ріки. Люди назвали їхніми Горами Безсмертя.
А чорна черепаха багато років лежала поперек ріки. поки хвилі нарешті не змили її й не віднесли невідомо куди.