Давним-давно жила у селі баба із сином, один він у неї був, і кликали його Чжан Цай. Зовсім від нестатку перевелися бідолахи — ранком поїдять, увечері голодні сидять. Та ось одного разу, коли у будинку й рисинки не залишилося, говорить Чжан Цай матері:
- Та у Хуанхе вода прозорої буває, не вірю я, що біднякові щастя не мабуть.
Сказав так юнак, у гори за хмизом відправився. Прийшов він у гори, хмизу у'язку нарубав. Бачить — полудень скоро, голод так утома його здолали, ліг він прямо на землю й заснув солодко. Привидівся йому у сні старець, борода біла, у руці посохнув.
Говорить старець:
- Перевела вас із матір'ю нестаток, приходь, Чжан Цай, до мене, за південну гору, я тобі грошей дам.
Прокинувся юнак, думає: «Хіба можна снам вірити?» Повернувся на інший бік, знову заснув. А старий побери так знову з'явися йому у сні. Три рази засипав юнак, три рази старець йому у сні був. Та розв'язав юнак: « Сходжу-но я туди, подивлюся, вірити снам або не вірити».
Відправився юнак у шлях. Якою дорогою велів йому старець, тієї й пішов. Минув одну гору, потім іншу, на третю заліз, четверту здолав. До Південної гори дійшов. Висока вона так крута, цілий день на неї піднімався, проголодается — дикі плоди так коріння їсть, тільки до вечора до вершини добрався, коли сонце за гору сіло. Глянув униз — ай-я! Скільки там будинків! Та всі нові! Зрадів юнак, із усіх ніг униз помчався. Підійшов до села, дивиться — старий білобородий назустріч виходить, той самий, якого він у сні бачив.
Говорить старий:
- Давно я тебе чекаю. Заходь у будинок скоріше.
Увійшов Чжан Цай слідом за старим у ворота, а там краса така, що й не розповісти: трава свіжа, дерева молоді. Посадив старий юнака у залі, де гостей пригощають, велів домочадцям вина так закусок принести. Наївся Чжан Цай досита. Повів його старий спати. Підстилка нова, ковдра нова, м'яко, тепло. Заснув Чжан Цай, тільки білим днем прокинувся. Іти зібрався. Не тримає його старий, капелюх солом'яну витягся, мотижку маленьку юнакові подарував, пішов його проводжати. Тільки вони за ворота вийшли, двір і будинку, село — усе зникло. Побрав Чжан Цай подарунки, пішов дорогу шукати, по якій сюди прийшов. Добрався до того місця, де хмиз рубав, праг ще наламати, у селі продати. Побрав мотижку, розмахнувся, у землю всадив. Дивиться — диво чудове! У тому місці, де мотижка у землю ввійшла, срібло блищить. Заховав він під халат срібло, скільки влізло, та ще під куртку, радісний додому відвертав. Стару матір побачив, розгорнув халат і говорить:
- Подивися-но, мати, скільки срібла!
Сказав так і став біле блискуче срібло викладати. Осерчала стара й говорить:
- Скажи правду, синок, де ти побрав це срібло — украв або на дорозі знайшов? Нехай ми бідні, але повинні бути чесними.
Почув це Чжан Цай, швидко через пояс мотижку витягся й говорить:
- Бачиш цю мотижку? Їй ціни немає! Копнеш — із землі срібло здасться!
Розповів юнак матері усе один по одному, від корінця, як говориться, до самої верхівки. Обрадувалася стара. Та зажили вони щасливо. З кожним днем усе краще так краще. Серце у матері й у сина добре, діляться вони сріблом із сусідами, а ті й не знають, як їх дякувати.
Жив у тому селі поміщик на прізвисько Шен Гавкіт-Цзи — Вийми-Так-Віддай. Почув він одного разу про чарівну мотижку так про срібло, очі розгорілися, серце стукає. Розв'язав він ту мотижку обманом роздобути, недобре замислив.
Зібрався якось Чжан Цай на базар за покупками, побрав візок і пішов. Ішов, ішов, раптом бачить — дівчина на дорозі. Особа кругла, брови вигнуті. Подивилася вона на Чжан Цая й говорить:
- Притомилася я. Підвези, зроби милість!
Погодився юнак. Села дівчина у візок, бовтає без угаву. Побачила, що у Чжан Цая на чолі піт виступив, хустка йому свій кинула. Прийшли вони на базар, прощатися сталі. Дівчина його довгим поглядом подарувала й посмішкою.
Відвертав Чжан Цай додому, усе про дівчину думає. Іде він якось повз поміщицькі ворота, раптом чує — хвіртка скрипнула, знадвору дівчина вийшла. Глянув на неї Чжан Цай — так адже ця та сама дівчина, яку він на візку віз. Зміркував він отут, що це дочка поміщика, і материни слова згадав: «Тільки зв'яжися з поміщиком, він і після смерті дві шкіри здере!» Уся любов у юнака миттю пройшла, поспішив він забратися, а дівчина хвіртку прикрила, так і сіяє посмішкою, за юнаком слідом іде, присуджує:
- Я не тигр, я не вовк, не біжи від мене!
Підійшла вона до юнака, посміхнулася й говорить:
- З тієї пори як ми зустрілися, дня не проходить, щоб я про тебе не думала. Коли прагнеш, давай чоловіком і дружиною станемо.
Дивиться Чжан Цай на дівчину, вона начебто ще краше стала, і запитує її простодушно:
- А любиш ти мене?
Засміялася дівчина й говорить:
- Як побачила я тебе тоді на дорозі, так полюбився ти мені, а то хіба стала б я тобі своя хустка давати!
Говорить дівчина й так і едак умовляє, закружилася у юнака голова. Примітила дівчина, що у серце йому запала, і говорить:
- Бачу я, людей ти небагатий. Почекай мене тут, я миттю речі зберу так срібла небагато прихоплю, щоб потреби нам з тобою не знати.
Почув ці слова Чжан Цай, повірив, що й насправді полюбила його дівчина, і відповідає:
- Не стану тебе обманювати, є у мене мотижка чарівна. Копнеш нею землю, із землі срібло з'являється.
Покачала дівчина головою й говорить:
- Не буває таких мотижек.
Засміявся Чжан Цай, витягся мотижку через пояс, простягнув дівчині:
- Не віриш, так подивися!
Не встигнула дівчина у руки мотижку побрати, заскрипіла хвіртка, розгорнула, із хвіртки сам поміщик вискочив, дочки у двір вштовхнув, а Чжан Цая зміряв поглядом і закричав:
- Негідник ти такий, праг мою дочку украсти!
Захлопнув він хвіртку, засув засунув.
Залишився Чжан Цай без своєї мотижки. Смутно йому й кривдно. Відправився він на Південну гору білобородого старця шукати. Ішов, ішов, притомився, у дороги під деревом відпочити сіл, закрив очі, задрімав і знову білобородого старця у сні побачив.
Говорить йому старець:
- Не засмучуйся, Чжан Цай, пам'ятаєш, я тобі капелюх дав? Тим капелюхом небо пробуравити можна, куди побажаєш, туди й віднесе. Та ще від людських очей сховає.
Відвертав юнак додому, побрав капелюх-невидимку, подивився, зрадів. Підняв її над головою й говорить:
- Капелюх, капелюх, віднеси мене у терем, у той, що у поміщика на задньому дворі коштує.
Сказав так юнак, надяг капелюх, чує — підхопило його, у небо підняло. А дочка поміщика про ту пору саме у віконця сиділа, на дерева так на квіти любувалася. Раптом чує — щось про підлогу стукнулося. Це Чжан Цай прямісінько перед нею опустився й говорить:
- Віддай мені мою мотижку!
Чує дівчина — говорить хтось, а хто — не бачить.
Злякалася й запитує:
- Ти хто — злий дух або перевертень?
- Не злий дух я й не перевертень, Чжан Цай я.
Почува дівчина, що це Чжан Цай, за голову схопилася, плаче й говорить:
- Нарешті ти прийшов, а я цілісінький день у вікна сиджу, про тебе думаю.
Бачить юнак, як дівчина плаче так убивається, пошкодував її й говорить:
- Закрій ока й біжимо звідси!
Посадив Чжан Цай дівчину на спину, загудів, засвистів вітер. Не встигнула дівчина отямитися, а вони вже на землю опустилися. Відкрила вона ока, дивиться — вода колом вирує. Не сказав Чжан Цай капелюху, куди летіти потрібне, віднесла вона їх на острів посередині моря. Ні вдома тут, ні хатини, одні гори. Зняв Чжан Цай капелюх, перед дівчиною став і запитує:
- Ти куди мою мотижку запроторювала?
Відповідає йому дівиця солодко так так ласкаво:
- Мотижку твою я у надійному місці схоронила. Тільки ніяк не могла з тобою свидеться. З того дня батько з мене око не спускало, вартував. Нині ніхто не перешкодить нам стати чоловіком і дружиною. Ну, а тепер скажи мені правду, як це нас сюди вітер приніс?
Подивився Чжан Цай на дівчину й запитує:
- А ти насправді любиш мене, не обманюєш?
- Не обманюю. А то б закричала, коли ти у будинок до мене забрався.
Повірив їй юнак, усе розповів один по одному, капелюх дав подивитися. Вислухала його дівчина, повертіла у руках капелюх, нічого не сказала, на голод поскаржилася. Подивився Чжан Цай по сторонах і говорить:
- Не засмучуйся, бачиш, скільки на тій горі яблунь? Зазнай малості, я яблук нарву.
Сказав так юнак, до гори побіг.
Почекала дівчина, поки Чжан Цай піде подалі, надягла капелюх і крикнула:
- Капелюх, капелюх, віднеси мене додому скоріше!
Тільки сказала вона так, негайно у небо піднялася.
Принесла її капелюх ні далі, ні ближче, прямісінько у будинок. Юнак меж тем яблук нарвав, відвертав. Дивиться — і дівиця, і капелюх зникли. Зрозумів він отут, що на обман попався. А вже темніти стало. На горах звірі люті завили, заревіли. Страшно Чжан Цаю, і заліз він на високе дерево. Незабаром місяць вийшов. Сидить Чжан Цай на дереві, дивиться — мавпа з лисом повз ідуть, розмовляють:
Говорить мавпа:
- Братик лисиць! Бачив? Нам по дорозі два дерева попалися: одне персикове, інше сливове. Отож знай: хто персиків покуштує — потворою стане, начебто нас із тобою, а злив поїсть — людиною обернеться, ставним так пригожим.
Чжан Цай усе чув від першого до останнього слова.
Нарешті світати стало, вовки, тигри, барси — усе поховалися. Зліз Чжан Цай з дерева, до гори пішов. Раптом чує — персиками пахне, смачно так! Повів він носом і говорить:
- До чого ж смачно пахне! До чого ж солодко пахне!
Чує юнак, звідки аромат доноситься, і пішов у ту сторону. До дерева підійшов, а воно усе персиками обвішане, рум'яними, соковитими, кожний — завбільшки з кулака. Згадав отут юнак слова мавпи, відразу зміркував, що за дерево. Відламав юнак гілку, на ній два персики, далі пішов. Раптом чує — сливою запахло. Відшукав він сливове дерево, зливи на ньому сині, блискучі. Відразу зміркував, що за дерево. Простягнув руку, ягоду зірвав, дай, думає, перевірю, правду сказала мавпа або неправду. Витер він рукою персик, відкусив шматочок, соку — не проковтнеш! Три рази відкусив — немає персика. Став рота рукою витирати, дивиться — на руці волосся виросли, на іншу подивився — теж волосся, щоки поторкав — волохаті. Огидно стало юнакові, побрав він зливу, давай скоріше їсти. Подивився на руку — волосся усе пропали. Раптом з особи не пропали? Помчався юнак до моря, у чисту воду глянув — хей! Начебто й не він там, а хтось іншої. Уже дуже гарний так пригожий!
Ніч пройшла, схоронився Чжан Цай на дереві, раптом дивиться — підходить уводити, увести до ладу ньому білобородий старець і говорить:
- Прагнеш додому? Закрій ока так ухопися за полу мого халата, тільки міцно!
Замружив Чжан Цай ока, ухопився за полу халата. Загудів, засвистів вітер. Миті не пройшло, а юнак уже будинку. Праг Чжан Цай подякувати старому, отямитися не встигнув, як той зник. На порозі мати сидить, плаче гірко.
Підійшов Чжан Цай до матері, покликав:
- Мама!
На інший день відправився Чжан Цай у сад до поміщика. Перемахнув через стіну, галузі розсунув, дивиться — поміщицька дочка зі своєю служницею квітами любуються. Сунув він гілку з персиками проміж інших галузей, тихенько ладь пішов. А дівиця відіграла, відіграла, раптом чує — захід чудовий у ніс їй ударив.
Запитує вона у служниці:
- Звідки це так смачно пахне?
Пішла служниця шукати, дивиться — персик, подивувалася служниця, аж скрикнула, побрала його, господарці принесла. Дивиться дівиця — дивує. Звідки навесні спілому персику узятися? А персик ароматний, свіжий. Потекли у дівчини слинки. Не стала вона витирати його, раз, інший, третій відкусила — смачно! Цілий персик з'їла. Умить на особі волосся виросли, і на тілі теж, рота уперед витягнувся, ока, того й дивися, назовні вилізуть. Злякалася служниця так як закричить:
- Перевертень, перевертень!
На лемент поміщик із дружиною вискочили, дивляться — дочка зникла кудись. чи Жартівна справа! Гримнулися вони додолу, на смерть убилися.
Почув про те Чжан Цай, побіг до поміщика, шафи пооткривал, лари писані поотпирал, забрал мотижку, яка срібло копала, так капелюх, який по небу літала.