Якось відправився дроворуб у гори хмиз рубати. Раптом чує — унизу, у лощині, хтось стогне, так так жалібно: у. Пішов дроворуб на голос, прийшов до скелі, у скелі печера, у печері тигриця лежить — ніяк окотитися не може. Кишки у неї зі чрева вилізли, за колючий терник зачепилися. Невміч їй, ось вона й стогне. Побачила тигриця дроворуба, подивилася на нього сумно, начебто сказати прагла: «Урятуй мене, дроворуб!», і ще жалібніше застогнала. Подивився дроворуб на тигрицю, послухав, як вона стогне. Шкода йому бідолаху. Прибіг він додому й говорить матері:
- Я зараз тигрицю бачив, лежить у печері, ніяк окотитися не може, кишки з неї повилезли. Дивитися шкода! Одна ти врятувати її можеш; усе знають, яка ти вміла повитуха! Підемо ж скоріше!
А мати йому відповідає:
- Так, якщо кишки повилезли, отут і померти недовго. Урятувати тигрицю можна, тільки потрібне таз із вином принести, хлюпнути на кишки вином, а потім тихесенько так легесенько у чрево їх вкласти.
Відправилися дроворуб з матір'ю рятувати тигрицю. Та справді Полегшало їй, народила вона чотирьох тигренят. А баба повитуха, перш ніж додому відвертати, поплескала по спині тигрицю й говорить:
- Здолала нас нестаток, синок мій навіть дружину у будинок привести не може, ось ти й принесла б йому наречену на спині, щоб за добро нам відплатити.
Закивала тигриця головою, начебто зрозуміла, що баба їй сказала.
Та ось одного разу вночі, коли вив-задував північний вітер і пластівцями валив сніг, повз гори наречену у паланкіні несли. Раптом пролунало оглушливе ревіння, начебто грім гримнув, і п'ятеро тигрів ринулися вниз із гори. Хто паланкін ніс, усе врозсип кинулися. А тигриця й тигренята наречену викрали й до будинку дроворуба віднесли. Стали у ворота стукатися. На стукіт сам хазяїн вийшов. Побачив наречену й так зрадів, що не сказати, не описати неможливо. Відразу й весілля зіграли. Дійшов про це слух до батьків нареченого, у якого тигри наречену викрали, і поскаржилися батьки судді. Послав повітовий начальник за дроворубом, допит йому вчинив. Розповів йому дроворуб усі, як було. Не вірить чиновник. Та пішла тоді мати дроворуба у гори тигрів у свідки кликати. Не побоялися тигри, усі впятером у присутність з'явилися. Суддя від страху тремтить, а сам запитує:
- Правда це, що ви наречену у будинок дроворуба принесли?
Тигри усе разом головою кивнули — правда, мол. Не став більше суддя допитуватися — боязно йому, — так і відпустив дроворуба.
А незабаром князь варварів на країну ту диких звірів наслав. Самі хоробрі полководці не наважилися супротив їх піти. Та попросив тоді государ дроворуба з п'ятьма тиграми визволити країну з лиха. Трьох днів не пройшло, як усі князєви звірі зникли, начебто пелюстки у бурхливому потоці, — тигри їх загризли. А князь той ледь ноги відніс і не наважувався більше нападати. Зрадів отут государ, подарував дроворубові чин Полководця п'яти тигрів і велів йому стерегти границі. З тієї пори запанували у країні мир так спокій.