Не знаю, у якому краї, не відаю, у які часи приключилася ця історія. Та й не чи всі рівно? Може, далеко — там, де небо із землею сходяться. А може, близько — рукою подати. Жив колись на світі юнак. Пригожий так ставний. Щодня ходив на ріку рибу ловити. Та щораз старого там зустрічав. Сидить старий на березі й тихо так присуджує:
- Ловися, ловися, ловися! Ловися, ловися, ловися! Іди, мала рибка, приходь, більша!
Став за ним юнак стежити тайкома так підглядати. Риби, що побільше, усе до старого пливуть. Не стерпів якось юнак і говорить:
- Добрий дідусь! Навчи мене рибу ловити, як ти ловиш!
Підняв старий голову й відповідає:
- Не стану я тебе вчити рибу ловити. Хлопець ти, бачу, чесний, іди краще уздовж річки по берегу, чекає тебе удача.
Сказав так старий, труснув волосінню, тільки хвилі по воді забігали, а сам зник.
Подивувався хлопець і думає: «Не інакше, як старий цей — безсмертний шеньсянь. Послухаюся-но я його, піду по берегу, може, і справді удача мене там чекає». Та пішов юнак по берегу. З полудня йшов до вечора. Уже сонечко закотилося, зірки на небі загорілися, місяць засяявся. Раптом бачить юнак — заводь перед ним з'явилася більша, уся лотосами поросшая. Та місяць начебто яскравіше став. А може, не місяць це, а лотоси так блискають. Замилувався юнак, задивився, як раптом бачить — листи лотосів легенько заворушилися, квіти заколихалися. Зробив юнак крок, так, видне, на зелений лишайник настав, посковзнувся й упав. А як піднявся на ноги й навколо оглянувся, місця цього не визнав. Зірки з неба на землю спустилися, розсипали свої вогники по смарагдовим тутам. Маленький будиночок у гаї коштує, двері відкриті трохи, у щілину видне, як дівиця при лампі шовк тче. На дівиці довга спідниця надіта, начебто темно-зелений лотосовий аркуш у полум'ї лампи світиться. У волосся, чорні як вороняччя крило, застромлять свіжий бутон лотоса. Підійшов юнак до будиночка й запитує:
- Куди це я зайшов?
Перестала дівчина ткати, підняла голову й говорить:
- Не стану тебе обманювати. Забрів ти у Село лотосів, а я — Діва-Лотос. Коли утомився у дорозі, у будинок іди, відпочинь.
Дівчина й насправді була гарна, начебто лотос під місяцем. Зрадів юнак, у будинок увійшов, а дівиця вимовила слово, інше, вилучила голову й знову ткати прийнялася. Так так швидко, що й не розглянеш, як вона човник під основу пропускає. Тільки срібний наперсток білою доріжкою блищить. Мовчить дівчина, зібрався юнак іти — не втримує, мовчачи до дверей проводжає. Ступив юнак крок, ступив інший, оглянувся — усе зникло, тільки заводь більша блискає. Коштує юнак і думає: «Ніяк це квітка лотоса феєю обернув. Ось би мені таку безсмертну діву у дружин побрати».
Повернувся юнак додому, робити нічого не може, не лежить у нього душу до роботи. Не стемніло ще, а він уже до лотосової бухти подався. Сонце ніяк не сховається за гори, по воді золоті лусочки розсипало, залило багрянцем лотоси. З великою працею дочекався юнак темряви, дивиться — перед ним і насправді Діва-Лотос з'явилася. Ласкава така, ласковее, чим учора. Веліла дівчина юнакові рвану куртку зняти й давай її лагодити: стібок за стібком, стібок за стібком. Полагодила і юнакові подала. А юнак подивився на дівчину й говорить:
- Я адже один на світі!
Діва-Лотос начебто не чує, голосу не подає, проводжає юнака до дверей.
Повернувся юнак додому вже за північ. Ніяк місця собі не знайде: сяде — не сидиться йому. Устане — знову неймется. Та побіг він знову до річки. Над річкою білий туман стелиться, туфлі від роси мокнуть, А юнак біжить що є сили. Примчався до лотосової заводі, коли вже птаха на вербах запекли. Сонце зійшло, розігнало туман. Ще прозоріше здалася юнакові вода у заводі, ще чистіше листи лотосів, а по ніжних пелюстках перлини-росинки перекочуються. Навколо аромат лотосів розливається. Іде юнак уздовж заводі, дивиться — у середині квітка піднімається, найбільший, найкрасивіший. Став юнак ворожити: «Уж не чи ця квітка Дівою-Лотосом обертається?» Тільки подумав він так, дивиться — засувалася квітка й на воді звідки не візьмися Діва-Лотос з'явилася. Іде діва по хвилях, тільки спідниця довга по вітру розвівається. Від радості забув юнак, що перед ним фея, праг удержати її, щоб під воду не пішла, але тільки було зібрався простягнути руку, а діва вже на березі коштує. Та радіє вона й засмучується.
Говорить діва:
- Не прагне мій батько, щоб я із простим смертним зналася. Ніколи ми більше з тобою не побачимо.
Начебто громом уразило юнака. Коштує він, з місця не рушить, а потім заплакав, так так гірко. Побачила дівчина, як він горює, як убивається, головою труснула й говорить:
- Якщо не відаєш ти страху й немає у тебе, як говориться, «трьох сердець і двох думок», давай утечемо з тобою до самого краю неба на острів морської.
Ще сльози у юнака не просохнули, а вже він запосміхався:
- З тобою скрізь мені радість — хоч у високих горах, хоч у диких лісах.
Висмикнула дівчина з волось бутон лотоса, дунула на нього — розкрилася квітка: на кожній пелюстці перлина перекочується, навколо зеленої маточки тичинки-зірочки, як золото, блищать! Підняла дівчина однієї рукою квітка, немов парасолька розкрила, іншою рукою юнака за руку побрала, і полетіли вони у піднебесся. Білі хмари їх по спині гладять, орли у них під ногами крабоми махають. Так високо вони летять так так швидко, що й описати неможливо. Ні із чим їх не зрівняєш, хіба що із чудесною падаючою зіркою. Начебто часу зовсім мало пройшло, а вони вже на землю опустилися, прямо у гірську ущелину. Подивився юнак під ноги — усе травою поростило, а на траві камені розкидані. Подивився навколо — височенні гори один на одного нагромаджуються. Засумував юнак, а Діва-Лотос радіє:
- Я ткати стану, а ти полювати, ось і буде у нас їжа так одяг.
- А жити де будемо? - запитує юнак.
- Не твоя це турбота. Переміню я шовкову спідницю на полотняну, не гірше тебе зможу соснові галузей ламати так тути саджати.
Так і зробила дівчина: скинула довгу зелену спідницю, кинула під ноги, полетіла спідниця, закружилася й стала тихенько на землю опускатися. Підвела дівчина юнака до того місця, де спідниця опустилася. Дивиться юнак — замість спідниці заводь більша, як смарагд блищить. Посередині заводі будиночок коштує. До будинку місток перекинуть. Перейшли юнак з дівчиною місток, увійшли у будинок — просторо там і чого тільки немає: казан, чашки, ковшики, тази, циновки, ковдри, начиння різне, навіть ткацький верстат у стіни коштує.
Ранком юнак на полювання зібрався. Вибігла Діва-Лотос за ворота, витяглася з волось бутон лотоса, віддала його юнакові й говорить:
- Побери цю квітку, він захистить тебе від усяких гадів, від вовків і тигрів, від кровожерливих барсів. Побачать вони його — відразу втечуть. Тільки дивися бережи його, нікому не давай.
Побрав юнак квітка й у шлях відправився. Карабкается він на східні гори, а там зайці й справді людини не бояться, але розбігаються, фазани не летять. Наловив він фазанів і зайців безліч, у дорогу назад зібрався. Іде й бачить — на гірському схилі шовковичний ліс зеленіє. Підійшов ближче, а це, виявляється, Діва-Лотос шовковичні галузі ламає, меж камеями встромляє. Не встигне застромити, а гілка вже у величезне шовковичне дерево перетворилася. Ламає діва соснові гілки, відпочинку собі не дає, ламає, меж каменями встромляє. Руки у кров изранени, сонце особа обпалила.
Жалко стало юнакові дівчину, окликнув він її:
- Підемо додому, передохнемо малість.
А діва знай сміється:
- Ми будинок тут поставимо, господарством обзаведемося, ось я й прагну, щоб протоки ця більшим озером стала, а на горах щоб шовковичний ліс виріс.
Полює юнак день, полює інший, на третій піднявся він на західні гори. Дивиться — дикі коні табуном пасуться, цілі череди диких кіз прямо до нього біжать. Схопив юнак козу, підхопився на коня, поскакав додому. А будинку на кане зелений шовк лежить. Бере Діва-Лотос шматок шовку, на траві його розстеляє, шовк негайно у зелену воду перетворюється.
Завечоріло, а Діва-Лотос усе тче так тче свій шовк, ні рук, ні ніг від утоми не чує. Пошкодував її юнак і говорить:
- Ніч скоро. Передохни малість.
А діва знай сміється:
- Ми будинок тут поставимо, господарством обзаведемося, ось я й прагну, щоб протоки ця більшим озером стала, а на горах щоб шовковичний ліс виріс.
Пройшов день, за ним іншої, місяць скінчився, іншої почався. Невідомо, скільки часу пройшло. Напевно, багато, тому що примітив юнак, що вже не так прекрасна Діва-Лотос, як колись. Не так блищать її чорні волосся. Рожеве личко не так сіяє. Запитує її юнак:
- Не від роботи чи так турботи зостарилася ти рано?
Нічого не сказала Діва-Лотос, тільки головою мотнула.
Відправився юнак одного разу на полювання. З однієї гори спуститься, на іншу підніметься, з одного ущелини вийде, у інше ввійде. Та добрався він до лощини по ту сторону гори. Підняв голову, оглянувся — ні квіточки ніде, ні травинки, тільки печера чорніє. Думав юнак, думав, дивився, дивився та й піднявся на гору. Побрав лотос, який дружина йому колись дала, і змело ввійшов у печеру. Іде він, а у печері усе темніше стає, усе похмуріше, та й кров'ю начебто запахло. Раптом звідки не візьмися тигр вискочив, ока — два ліхтарі, упасти роззявлена, того й дивися, кинеться на юнака. Отпрянул у страху юнак, квітка заповітна тигрові показав, із квітки того червоний промінь вирвався, тонкий і довгий, ну, прямо блискавка. Повернувся тигр, ладь побіг.
Пішов юнак далі, іде, іде, раптом назустріч йому зграя вовків. Хвости довгі по землі волочаться, вуха сторчма. Оточили вовки юнака. Отпрянул він у страху, показав їм заповітна квітка. Вирвався з тієї квітки промінь-блискавка. Вилучили вовки голови, повернули, навтьоки кинулися. Пішов юнак далі, іде, іде, раптом бачить — спереду світліше стало. Пройшов ще небагато, перед високими воротами опинився. Розгорнув ворота, дивиться — за воротами ліхтарі яскраві горять, свічі вогнем палахкочуть. Кан коштує, на кане красуня. Особа біла, губи червоні, голос ласкавий, вид привітний. Заговорила красуня з юнаків, умить із кана зіскочила, назустріч кинулася. Згадав отут юнак Діву-Лотос. Хіба зрівняєш її із цією красунею? Увійшов у двір, сіл на кан, ближче до красуні. А красуня щебече, сміхом дзвінким заливається, золотий келих вином наповнює, на срібних блюдцях закуски підносить. Покуштував юнак закусок зі срібних блюдець, із золотого келиха вина випив, красуня довкола нього так і у'ється. Та побрав юнак її собі у дружин. У утіхах так забавах не помітив, як три дні пройшло, три ночі пролетіло. А про доброту Діви-Лотос зовсім забув. Сам радіє, а не думає, як важко зараз на серце у феї лотосів. Ось і четвертий день настав.
- Прагну я рідних відвідати, — говорить красуня, — так боюся гадів отрутних, тигрів злих і кровожерливих барсів.
Не став отут юнак роздумувати. Та й навіщо? Як говориться, тричі по сім — двадцять один. Віддав він красуні квітка заповітна. Ех! Тільки вийшла красуня з будинку, ворота за нею з гуркотом захлопнулися й стало темно. Витягнув юнак руку — наткнувся на камінь, витягнув іншу — знову камінь. Та під ногами камінь. А за дверима тигри ричать, вовки виють. Раптом камінь під ногами заворушився, та й над головою камені ось-ось обрушаться. Став юнак кричати — ніхто не відгукується, став на допомогу кликати — ніхто не озивається. Страшно стало юнакові. Сіл він у каменю, пригорюнился.
А Діва-Лотос про ту пору у будинку сиділа, шовк ретельно ткала. Потім підняла голову, дивиться — надворі вуж полудень, а чоловіка досі немає так немає. Занило у діви серце. Поворожила вона на пальцях і відразу усе зрозуміла: на землі година проходить, а у печері день уночі переміняється. Виходить, цілих три дні милується юнак з жінкою-перевертнем. Розгнівалася діва, кривдно їй стало, не знає, що робити: рятувати його або не рятувати. Зітхнула вона тихенько, упустила дві сльозинки й розв'язала: «Нехай він не гарний, а поганий, однаково врятую йому життя». Зі швидкістю вітру перебиралася вона з гори на гору, з ущелини у ущелину. Та нарешті опинилася у північного схилу тієї самої гори, де був заточений юнак. Прагла Діва-Лотос у печеру ввійти, дивиться — вхід величезними каменями завалений. Не стала вона гаятися, забралася на саму вершину гори, зняла з пальця срібний наперсток і кинула. Догодив наперсток прямо у камені, і розсунулися вони тихенько: ні іскри не мабуть, ні гуркоту не чути; ні вузької щілини, ні широкого проламу. А тільки пробуравив срібний наперсток колодязь, круглий-прекруглий, глибокий-преглибокий — дна не видне. Гору ту величезну прямо наскрізь пробив.
А юнак тим часом сидить у печері, ніяк йому з неї не вийти, темно навколо. Стисне пальці — кулака не бачить. Розтисне — долоні не розгляне. Страшно йому, туга його гризе. « Як же вибратися звідси?» — думає юнак. Та тільки він так подумав, світле стало у печері, не встигнув моргнути, а Діва-Лотос отут як отут. Побрала вона його за руку, за собою повела. Не встигнув юнак спини розігнути, а вже на вершині гори опинився.
Діва нахилилася, срібний наперсток підібрала, знову на палець надягла. Та у ту ж мить колодязь зник, начебто його й не було.
Соромно юнакові й тривожно. Не розгнівалася на нього фея, тільки сльози у неї з очей закапали, і говорить вона юнакові:
- Не думала я, не ворожила, що ти мене так скривдиш! Не приховала я від тебе, що є у мене два скарби: цей наперсток — ключ, що відкриває гори, так лотос. Поберу лотос у руки — можу по синьому небу літати, застромлю його у волосся — молодої назавжди залишуся.
Тільки Діва-Лотос це сказала, налетів на печеру грізний вихор. Жінка-Перевертень його наслала. Схопила діва юнака за руку, і побігли вони ладь від цього місця. Тепер заповітною квіткою володіла зла чаклунка, і не було у Діви-Лотос сили такий, щоб її здолати. Ось і розв'язала Діва-Лотос затягти чаклунку до себе у ущелину. Недарма говорять: «повільний челн швидкого коня обжене». Мчиться діва — по стромовині пливе, юнак землі під собою не чує. А чаклунка тим часом наганяти їх стала. Наблизитися не сміє, боїться Діву-Лотос, а юнака кличе:
- Повернися!
- Дивися не обертайся, — карає Діва-Лотос, — не те загинеш!
А чаклунка не вгамовує:
- Згадай, юнак, як добре нам у печері було! Як три дні ми милувалися! Про мою вроду згадай!
Слухав юнак, слухав, до закрутилося у нього усе у голові, закружилося. Не стерпів він, обернувся. А чаклунка махнула хусткою, і ноги юнака самі до неї побігли. Призвала отут чаклунка змієві, села на неї верхи разом з юнаків і з вітром до печери полетіла.
Зітхнула Діва-Лотос:
- Я чи не прагла тебе врятувати! Я чи не намагалася! Так усі дарма!
Через небагато часу підійшла Діва-Лотос до печери чаклунки. Дивиться — одяг валяється й кості біля печери розкидані. Побрала Діва-Лотос одяг юнака, підібрала його кості, закопала біля своєї хатини.
Дуже працьовитої була Діва-Лотос. Удень шовкопрядів годує, шовковичні дерева саджає. А вночі при світлі лампи шовк тче. Пройшов рік, інший, третій. З тих соснових гілок, які Діва-Лотос у горах понатикала, більші сосни виросли, із шовковичних галузей темно-зелені тути піднялися — усі гори навколо зеленими стали. Зелений шовк, який діва ткала, у блискаюче кришталеве озеро перетворився. У темно-зеленому гаї різнобарвні метелики пурхають, на ніжно-зеленому озері лотоси розпускаються. Та ось одного разу побачила Діва-Лотос, що на могилці біля її хатини травинка виросла. Доторкнулася до неї діва, а травинка засоромилася, згорнула листочки й поникла.
Через кілька днів прийшов на озеро рибалити той самий старий, якого одного разу зустрів юнак. Діва-Лотос розповіла йому усе без утайки про те, що з нею приключилося. Пішов кудись старий і незабаром приніс дівчині заповітний лотос, який він відняв у чаклунки. Застромила дівчина у свої чорні волосся лотос, знову заблищали волосся, колишньою вродою заблискало личко. Зібрав старий насіння тієї зеленої травички й пішов у далекі гори. А на інший рік навесні зелені травинки виросли всюди: і у гірських гаях, і у самого моря на прибережних пагорбах, і навіть у маленьких садках у будинків. Та назвали люди ці травинки засоромся-травою, або мімозою. По цю пору варто тільки доторкнутися до мімози, а вона вже згорнула свої листочки й поникла. По цю пору ходять по світлі люди, схожі на того юнака. Побачать нове й відразу забувають про старий. Та не соромно їм!