Home ⇒ 📕Твори з української літератури ⇒ Кичинський Анатолій З книги “Листоноша-Земля”
Кичинський Анатолій З книги “Листоноша-Земля”
З книги “Листоноша-Земля” (Сімферополь: Таврія, 1985)
НАРОДЖЕНИЙ В СОРОЧЦІ
Зайшовши до хати,
Якої давно вже нема,
Шукаєш сорочку,
В якій народився,
з якої
Не зовсім ще виріс,
Адже після поклику:
– Ма!.. –
Ще маєш можливість
Не пустки торкнутись рукою.
Наповнивши вуха
Куванням зозулі в гаю
І раптом збагнувши,
Що нікуди більше спішити,
Ти бачиш,
Як мама
Родиму сорочку твою
Доточує днями,
Які їй лишилося жити…
ПОЛІТ
Балансуємо руками,
Щоб не впасти,
А здається,
Ледь торкаючись трави,
Летимо. і твердь повітря
Мирно в руки нам дається,
Набиваючи собою
Лопотючі рукави.
Летимо,
А наші тіні
Нас хапають за підошви.
Летимо,
Дарма що ноги
Міцно в’яже нам трава.
Вже когось лише бажання
Протриматися подовше –
Лиш бажання бути з нами –
Над землею ще трима.
На підйомі на крутому
Забуваючи про втому,
Пам’ятаючи притому
Про ліміт
Коротких літ,
Поспішаємо летіти,
Переконані у тому,
Що усіх нас від падіння
Зарятує лиш політ.
ВЕЛОСИПЕДНА БАЛАДА
Був той день золотим,
Наче
І тягучим, як мед,
Був політ молодої бджоли.
І летіла навстріч
Молоденькому велосипеду
Та пора, у якій
Ми дорослими дітьми були.
Оберталась земля,
І невтомно крутились педалі,
І під крила бляшані
Повітря лягало туге.
І здавалось мені,
Що до нас наближаються далі,
Де на велосипеді
Я кататиму тільки тебе.
Та мигтіли в колесах,
Мов стрілки годинників, спиці,
І ставала все ближчою
Невідворотна межа,
За якою тебе
“Мерседес” повезе до столиці,
А на крила бляшані
Полізе голодна іржа…
Я здеру ту іржу!
Я здеру собі нігті об неї!
Я зітру ту межу!
Але гляну далеко вперед –
І побачу, як син мій
Підходить до доньки твоєї,
І до них приліта
Молодюсінький велосипед.
ТАРАС ШЕВЧЕНКО. “АВТОПОРТРЕТ ІЗ СВІЧКОЮ”.
Намалюю себе зі свічею,
Поки сонця на небі нема,
Поки землю і душу пітьма
Чорнотою вкриває своєю.
Хоч самому собі присвічу
Хоч себе обнадію – і, може,
Саме це мені і допоможе
На папері палити свічу.
І чим більше при ній серед ночі
Зрячих гоїтиме собі очі,
Тим скоріше у темних мине
Сліпота, наче віра у Бога, –
І розвидниться їм ця дорога,
Що веде через пекло мене.
ТАРАС ШЕВЧЕНКО І ДІТИ-БАЙГУШІ
Папір, сепія.
Іранбеку Оразбаєву
У дверях ситої душі
Голодні, босі, напівголі
Казахські діти-байгуші –
Дві долі крихітні і кволі,
А бути чесним – дві недолі, –
Стоять і просять хліба-солі
У дверях ситої душі.
Не проганяй же їх, душе.
Вділи їм ласки, наче мати.
Збідній на зло, яким ти вже,
Як і байдужістю, багата.
Побійся двері зачиняти.
Нехай благальні оченята
Боліти вчать тебе, душе.
Мовчиш, душе?
Ну що ж – мовчи!
Проте затям собі навіки:
Я все зроблю, щоб ні вночі,
Ні вдень не застили повіки
Очей, що болю вчать, мов ліки
Здоров’ю вчать.
Від них утіки
Даремні, хоч на гвалт кричи.
Ти хтіла в рай?
Терпи тепер
Оці розверсті в пекло двері,
Котрі мій суд страшний відпер
На забороненім папері!
Ти, мов галерник при галері,
І згинеш при оцім папері,
Хоч і карайсь, і кайсь тепер.
ПОСТІЛЬ
Вже моя постіль пилом припала…
Українська народна пісня
Як я без тебе
довго не спала!
Вже моя постіль
пилом припала.
Пилом припала –
геть посіріла.
Я ж біля неї
геть постаріла.
Щастя, якого
мала замало,
Теж, як та постіль,
пилом припало.
Ласки у долі
пізно молити.
Щастя – не постіль:
не відбілити.
Як я чекала тебе
хоч у гості!
Як я не спала,
знає лиш постіль.
Як я для тебе
м’яко стелила!
Зціпивши зуби,
губи стулила.
Очі стулила –
не розтулити.
Час мені постіль
іншу стелити.
Ляжу і вкриюся в ній
з головою –
І припаде моя постіль
Травою…
РОЗКАЯННЯ БЛУДНОГО СИНА
О легковажні перелітні птиці,
Чи вам дано збагнути до пуття,
Що вороття нема без каяття,
Як не буває грому без грімниці?
Така гірка розгадка таємниці
Облудного солодкого пиття
Жде всіх, у кого віра в вороття
Висить останнім гудзиком на нитці.
Засилена у голку патериці,
Ця нить дороги – довга, як життя:
Все тягнеться, мов кара за шиття –
Шиття у дурні. Більшої дурниці
Життя не зна. Мої вам співчуття,
О нерозумні перелітні птиці!
БІЛА ЗІРКА НА ЛОБІ ВОРОНОГО КОНЯ
Біла зірка на лобі вороного коня,
Що мене засліпила серед білого дня,
Над тривожним іржанням навшпиньки стає
Виглядає-шукає сузір’я своє.
Виглядає-шукає і не може знайти.
І жене її в ніч дикий страх самоти.
І цілісіньку ніч її погляд блука
Серед зір та сигнальних вогнів літака.
Наче метеорити, по дорогах нічних
Пролітають машини, і знову на них
У стременах педалей життя обганя
Білу зірку на лобі вороного коня.
Тож позаду в життя залишається луг,
Де у небі трави мій товариш і друг
Білу зірку на лобі узбіччям шосе,
Наче краєм безодні, в майбутнє несе –
Наче крапку над “і” між минулим і тим,
Чиє полум’я теж перетвориться в дим.
І розтане той дим, і в сузір’ї Коня
Чимсь до болю знайоме, спалахне зореня.
І загляне воно в опівнічне вікно,
Тільки вже не мені нагадає воно,
Як мене засліпила серед білого дня
Біла зірка на лобі вороного коня.
Я лечу. Я горю. Я на попіл згорю.
Я хотів би комусь нагадати зорю.
І нехай я впаду, і нехай мене тьма
Непроглядними крильми відтак обійма –
Та, коли покладуть в темну землю мій прах,
Хай у мене, як сон, стане кінь в головах
І нехай наді мною білий світ розвидня
Біла зірка на лобі вороного коня.
Ніч
сича виймає із дупла,
Наче стогін з рота лісника.
Листя років, спалене дотла,
Ледь ворушить пам’яті рука.
Скиглить пес, нанюхавши біду.
З пальців лист останній вислиза.
На долоню всохлу та бліду
Жолудева падає сльоза.
Наступа на вогнище пітьма.
Ламань димом очі напува,
Полум’ям рушницю обійма,
Попелом патрони набива.
Вуха, прислухаючись до губ,
Мов крізь вату вчують через мить,
Як собака виє і як дуб
Моторошно дошками скрипить.
ТИР
Цілимось цілимось цілимось
В заячу шапку що вуха пригнувши
Поки що морквою в тиші хрумтить
В лисячий комір що поки що в пошуках їжі
На білій долоні зимового поля
Смертельний свій колір ненавидить
Цілимось цілимось око примруживши
Білці в самісіньке око ми цілимось
Цілимось подих тамуючи
.
Тиші в самісіньке вухо ми цілимось
Лані в танок тонконогий
В миттєвий брунатний пломінчик свічі
Якою злітає нажаханий валюшень
Цілимось цілимось дух перевівши
В сіре лататтячко качиного виводку
В рік та озер незамуленість
У кровообіг морів океанів з яких
Позавчора ми вийшли на берег
Ми цілимось цілимось
У серцевини дерев із яких
Ми на землю позлазили вчора
Дерев чиї кільця річні
Перешли на мішені ми цілимось
Цілимось цілимось
ШИПШИНА
Машини,
Машини,
Машини,
І знову – машини.
І – начебто бритвою –
Трасою загнана в кут,
Наївна природа
Червоним сигналом шипшини
Усе ще надіється
Їхній змінити маршрут.
Коротка зупинка,
І знову нашіптують шини
Про те, як згоряє
В залізних легенях бензин.
І в кожній машині –
По зламаній гілці шипшини.
І кожна подразнює
Погляди стрічних машин.
Мигтять мимо траси
Дерева беззахисно голі.
Вразливі тіла їм лахміття пороші вкрива.
І слово “шипшина”
Всиха в пересохлому горлі.
Натомість у ньому
Зволожені зійдуть слова:
Рослини і звірі,
Бувайте живі і здорові
І на виживання
Не смійте втрачати надій!
За ваше майбутнє
Ми кольору мертвої крові
В дорозі шипшиновий
Будемо пити напій.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Схожі твори:
- Кичинський Анатолій З книги “Світло трави” З книги “Світло трави” (Сімферополь: Таврія, 1979) Світяться трави, світяться трави. Міниться-грає проміння трави. Трави – наліво, трави – направо. Ген від колиски… гай-гай! до труни… Світяться трави, світяться трави. В кожній травині сонце шумить! Трави – наліво, трави – направо. Кожна травина в серці щемить. Хто ж це так...
- Кичинський Анатолій З книги “Землі зелена кров” З книги “Землі зелена кров” (К.: Молодь, 1982) Тихше, музико, – грає вино! Ні, не грає – нівроку співає. Молоде і веселе, воно Степове моє сонце спиває. І горить моє сонце у нім, І тече моє сонце у чару, Чия срібная креш – ніби німб – Над ковтком прохолодного жару,...
- Кичинський Анатолій Із книги “Танець вогню” Із книги “Танець вогню” (Херсон: Айлант, 2005) Свідок Мій горішку міцненький, колись! Все, що бачив і чув ти колись Випадково і не випадково, З перевтоми напруживши зір, Виливай, наче кров, на папір. Перетворюй мовчання у Слово. Ти був свідком страшних потрясінь. Час мости спопелив ще й осін- Ній листочок спалив...
- Кичинський Анатолій Із книги “Дорога завдовжки з любов” Із книги “Дорога завдовжки з любов” (К.: Молодь, 1988) ПЕРЕСОХЛЕ РІЧИЩЕ Де ріка протікала, Тече борозна. В пересохлому річищі, Темний від мулу, Час тече, мов глибока вода прибутна, І виорює плуг з його темного дна Дно ріки, Світлу назву її затонулу. Плуг виорює з темряви корені слів, Крила стріл і...
- Кичинський Анатолій Із книжки “Вулиця закоханих дерев” Із книжки “Вулиця закоханих дерев” (К.: Молодь, 1976). ЩАСТЯ Я знаю щастя – трудне, чоловіче. Заради нього, певно, ми й жили. Щоб людям чесно глянути у вічі, А руки синові були як дві бджоли. І щоб мій степ Не зміг без лемеша, Як я не зміг без тебе, Україно… Щоб...
- Довгонос Анатолій Григорович Вірші з книги “Чолом тобі, життя” Як це просто – Написати геніальний вірш! Треба тільки, щоб серце твоє – Розірвалось, Щоб спломенів ти у миттєвому спалаху – І вижив!.. Тільки й всього. Крізь наруг і знущань веремію, Крізь роки старцювання й біди Ти пройшла. І не втратила мрію, Що свободу знайдеш назавжди. Йшли сини твої вірні...
- Переказ роману Листоноша завжди дзвонить двічі Двадцатичетирехлетний герой-оповідач Френк Чеймберс кочує по Америці, ніде надовго не затримуючись. От і тепер, улаштувавшись працювати до грека Нику Пападакису, власникові бензоколонки й закусочній неподалік від Лос-Анджелеса, він упевнений, що незабаром знову рушить у дорогу-дорогу. Але зустріч із чорноволосою Корою, дружиною Пападакиса, міняє його плани. Їх спалює вогонь всепоглинаючої пристрасті....
- Скорочено “Листоноша завжди дзвонить двічі” Кейна Кора повідомляє Фрэнку, що любить його й ненавидить чоловіка. Коханці замишляють убивство грека, маючи намір обставити його як нещасний випадок у ванною. Але не вчасно гасне світло, і Корі не вдається довести до кінця ретельно розроблену операцію. Грек попадає в лікарню із травмою черепа, і хоча лікарі здивовані характером ушкоджень,...
- Земля і людина в повісті О. Кобилянської “Земля” ОЛЬГА КОБИЛЯНСЬКА Земля і людина в повісті О. Кобилянської “Земля” Питання про власність і власника вирішували багато століть. Як залежать вони одне від одного, які співвідносини у цих категорій, що таке приватна власність – рабство та прокляття чи свобода? У повісті О. Кобилянської “Земля” питання власності та її впливу на долю і...
- Що за “лист у вічність” послав листоноша? (за романом Ю. Яновського “Вершники”) Життя – найдорожча цінність, яка є у людини. І цим не можна легковажити. Але, виявляється, що є речі, які інколи ставляться вище. Це віра в ідею, любов, честь, вірність, побратимство. Не кожен зважиться віддати життя за це, а тих, хто це робить, називають героями. Таким безіменним героєм у романі Ю....
- Земля в долі людини (за повістю О. Кобилянської “Земля”) ОЛЬГА КОБИЛЯНСЬКА Земля в долі людини (за повістю О. Кобилянської “Земля”) Помітний слід у моїй душі залишила повість О. Кобилянської “Земля”, що написана на основі життєвих фактів. Читаючи цей твір, я переживала разом з автором, уболівала за долю героїв. Письменниця порушила вічну тему влади землі над людиною, до якої зверталися багато українських...
- Земля в долі людини (за повістю Ольги Кобилянської “Земля”) Україна – традиційно хліборобська країна. То ж земля, відношення до неї були мірилом духовної зрілості кожного українця протягом багатьох віків. Усі прагнення, усі свої надії на Майбутнє хлібороб завжди спрямовував до землі. І звалася вона “матінкою”, “святою”. І не дивно, що в українській літературі тема землі займає провідне місце. Про...
- Твір на тему – Земля в долі людини (за повістю О. Кобилянської “Земля”) Найвищим досягненням письменниці Ольги Юліанівни Кобилянської стала повість “Земля”. Звертання до реальних фактів, соціальних явищ йшло поряд із поглибленим реалізму атвторки, а емоційне ставлення до них – особливість творчої манери О. Кобилянської, яка пропускала крізь серце долю своїх героїв. Письменниця змогла правдиво передати біль і сподівання селянина-трудівника та сутність самого...
- Розкрийте особливості художньої структури “Книги пісень” Г. Гейне (художня структура книги, особливості розвитку сюжету, композиції та образу ліричного героя, засоби виразності) Розкрийте особливості художньої структури “Книги пісень” Г. Гейне (художня структура книги, особливості розвитку сюжету, композиції та образу ліричного героя, засоби виразності). “З мого великого болю творю я пісні маленькі” Поетична збірка “КНИГА ПІСЕНЬ” Поетична збірка “Книга пісень”, найдовершеніше творіння Гейне, лише за його життя перевидавалася дванадцять разів і принесла йому...
- Земля в долі людини (на основі повісті “Земля”) Доля Ольги Кобилянської – незвичайна. Не маючи змоги одержати офіційну освіту, вона осягла самотужки багатства світової культури, щоб служити словом своєму знедоленому народові. Письменниця ніколи не втрачала сили духу і завжди вірила в перемогу людини над царством темряви і насилля. Доля її була незвичайною і ще в одному. Буржуазні ідеологи...
- Крат Анатолій Вірші Анатолій Крат Помираю У кожній квітці Помираю У кожній хвилині Помираю Сам у собі Може Тому і живу Іду Оминаючи Кожну стеблину Трави На якій Писано Історію Мого роду Пам’ятай Кожен біль Поза межами Витривалості Перетворює камінь На квітку Перекотиполем Мчатиме за тобою Степ Перепинятимуть На грузькому шляху Половецькі баби...
- “Каа з Книги джунглів Р. Кіплінга” Прочитавши книгу “Мауглі” Редьярда Кіплінга я уявила собі, як потрапила до казкових джунглів, які прихистили і маленького Мауглі. Я подумала, а чи змогла б я, так як і він, подружитися з мешканцями джунглів а потім стати їхнім ватажком? І ось я опинилася в тропічних хащах, ось я веду спокійну та...
- “Земля – мірило духовності людини. За повістю Ольги Кобилянської “Земля” Всіх людей, які населяють нашу планету, цілком можна розділити на людей духовних і бездуховних. Цей поділ цілком адекватний і нормальний, але лише конкретні приклади з життя можуть показати, що таке духовність і що таке бездуховність. У повісті Ольги Кобилянської розказана трагічна історія родини Федорчуків, а також історії інших людей, які...
- Земля в долі людини (за повістю О. Кобилянської “Земля”) Доля Ольги Кобилянської – незвичайна. Не маючи змоги одержати офіційну освіту, вона осягла самотужки багатства світової культури, щоб служити словом своєму знедоленому народові. Письменниця ніколи не втрачала сили духу і завжди вірила в перемогу людини над царством темряви і насилля. Доля її була незвичайною і ще в одному. Буржуазні ідеологи...
- АНАТОЛІЙ ДРОФАНЬ Анатолій Павлович народився в місті Ічня на Чернігівщині в сім’ї залізничника. Батько письменника був завзятим мисливцем. Багато років він головував у місцевому товаристві мисливців та рибалок. Маленькому Толі нерідко випадала нагода побувати з батьком на полюванні, посидіти біля вечірнього вогнища, заночувати під копицею пахучого сіна. В Ічні хлопець закінчив семирічку,...