Кичинський Анатолій З книги “Листоноша-Земля”
З книги “Листоноша-Земля” (Сімферополь: Таврія, 1985)
НАРОДЖЕНИЙ В СОРОЧЦІ
Зайшовши до хати,
Якої давно вже нема,
Шукаєш сорочку,
В якій народився,
з якої
Не зовсім ще виріс,
Адже після поклику:
– Ма!.. –
Ще маєш можливість
Не пустки торкнутись рукою.
Наповнивши вуха
Куванням зозулі в гаю
І раптом збагнувши,
Що нікуди більше спішити,
Ти бачиш,
Як мама
Родиму сорочку твою
Доточує днями,
Які їй лишилося жити…
ПОЛІТ
Балансуємо руками,
Щоб не впасти,
А здається,
Ледь торкаючись трави,
Летимо. і твердь повітря
Мирно в руки нам дається,
Набиваючи собою
Лопотючі рукави.
Летимо,
А наші тіні
Нас хапають за підошви.
Летимо,
Дарма що ноги
Міцно в’яже нам трава.
Вже когось лише бажання
Протриматися подовше –
Лиш бажання бути з нами –
Над землею ще трима.
На підйомі на крутому
Забуваючи про втому,
Пам’ятаючи притому
Про ліміт
Коротких літ,
Поспішаємо летіти,
Переконані у тому,
Що усіх нас від падіння
Зарятує лиш політ.
ВЕЛОСИПЕДНА БАЛАДА
Був той день золотим,
Наче
І тягучим, як мед,
Був політ молодої бджоли.
І летіла навстріч
Молоденькому велосипеду
Та пора, у якій
Ми дорослими дітьми були.
Оберталась земля,
І невтомно крутились педалі,
І під крила бляшані
Повітря лягало туге.
І здавалось мені,
Що до нас наближаються далі,
Де на велосипеді
Я кататиму тільки тебе.
Та мигтіли в колесах,
Мов стрілки годинників, спиці,
І ставала все ближчою
Невідворотна межа,
За якою тебе
“Мерседес” повезе до столиці,
А на крила бляшані
Полізе голодна іржа…
Я здеру ту іржу!
Я здеру собі нігті об неї!
Я зітру ту межу!
Але гляну далеко вперед –
І побачу, як син мій
Підходить до доньки твоєї,
І до них приліта
Молодюсінький велосипед.
ТАРАС ШЕВЧЕНКО. “АВТОПОРТРЕТ ІЗ СВІЧКОЮ”.
Намалюю себе зі свічею,
Поки сонця на небі нема,
Поки землю і душу пітьма
Чорнотою вкриває своєю.
Хоч самому собі присвічу
Хоч себе обнадію – і, може,
Саме це мені і допоможе
На папері палити свічу.
І чим більше при ній серед ночі
Зрячих гоїтиме собі очі,
Тим скоріше у темних мине
Сліпота, наче віра у Бога, –
І розвидниться їм ця дорога,
Що веде через пекло мене.
ТАРАС ШЕВЧЕНКО І ДІТИ-БАЙГУШІ
Папір, сепія.
Іранбеку Оразбаєву
У дверях ситої душі
Голодні, босі, напівголі
Казахські діти-байгуші –
Дві долі крихітні і кволі,
А бути чесним – дві недолі, –
Стоять і просять хліба-солі
У дверях ситої душі.
Не проганяй же їх, душе.
Вділи їм ласки, наче мати.
Збідній на зло, яким ти вже,
Як і байдужістю, багата.
Побійся двері зачиняти.
Нехай благальні оченята
Боліти вчать тебе, душе.
Мовчиш, душе?
Ну що ж – мовчи!
Проте затям собі навіки:
Я все зроблю, щоб ні вночі,
Ні вдень не застили повіки
Очей, що болю вчать, мов ліки
Здоров’ю вчать.
Від них утіки
Даремні, хоч на гвалт кричи.
Ти хтіла в рай?
Терпи тепер
Оці розверсті в пекло двері,
Котрі мій суд страшний відпер
На забороненім папері!
Ти, мов галерник при галері,
І згинеш при оцім папері,
Хоч і карайсь, і кайсь тепер.
ПОСТІЛЬ
Вже моя постіль пилом припала…
Українська народна пісня
Як я без тебе
довго не спала!
Вже моя постіль
пилом припала.
Пилом припала –
геть посіріла.
Я ж біля неї
геть постаріла.
Щастя, якого
мала замало,
Теж, як та постіль,
пилом припало.
Ласки у долі
пізно молити.
Щастя – не постіль:
не відбілити.
Як я чекала тебе
хоч у гості!
Як я не спала,
знає лиш постіль.
Як я для тебе
м’яко стелила!
Зціпивши зуби,
губи стулила.
Очі стулила –
не розтулити.
Час мені постіль
іншу стелити.
Ляжу і вкриюся в ній
з головою –
І припаде моя постіль
Травою…
РОЗКАЯННЯ БЛУДНОГО СИНА
О легковажні перелітні птиці,
Чи вам дано збагнути до пуття,
Що вороття нема без каяття,
Як не буває грому без грімниці?
Така гірка розгадка таємниці
Облудного солодкого пиття
Жде всіх, у кого віра в вороття
Висить останнім гудзиком на нитці.
Засилена у голку патериці,
Ця нить дороги – довга, як життя:
Все тягнеться, мов кара за шиття –
Шиття у дурні. Більшої дурниці
Життя не зна. Мої вам співчуття,
О нерозумні перелітні птиці!
БІЛА ЗІРКА НА ЛОБІ ВОРОНОГО КОНЯ
Біла зірка на лобі вороного коня,
Що мене засліпила серед білого дня,
Над тривожним іржанням навшпиньки стає
Виглядає-шукає сузір’я своє.
Виглядає-шукає і не може знайти.
І жене її в ніч дикий страх самоти.
І цілісіньку ніч її погляд блука
Серед зір та сигнальних вогнів літака.
Наче метеорити, по дорогах нічних
Пролітають машини, і знову на них
У стременах педалей життя обганя
Білу зірку на лобі вороного коня.
Тож позаду в життя залишається луг,
Де у небі трави мій товариш і друг
Білу зірку на лобі узбіччям шосе,
Наче краєм безодні, в майбутнє несе –
Наче крапку над “і” між минулим і тим,
Чиє полум’я теж перетвориться в дим.
І розтане той дим, і в сузір’ї Коня
Чимсь до болю знайоме, спалахне зореня.
І загляне воно в опівнічне вікно,
Тільки вже не мені нагадає воно,
Як мене засліпила серед білого дня
Біла зірка на лобі вороного коня.
Я лечу. Я горю. Я на попіл згорю.
Я хотів би комусь нагадати зорю.
І нехай я впаду, і нехай мене тьма
Непроглядними крильми відтак обійма –
Та, коли покладуть в темну землю мій прах,
Хай у мене, як сон, стане кінь в головах
І нехай наді мною білий світ розвидня
Біла зірка на лобі вороного коня.
Ніч
сича виймає із дупла,
Наче стогін з рота лісника.
Листя років, спалене дотла,
Ледь ворушить пам’яті рука.
Скиглить пес, нанюхавши біду.
З пальців лист останній вислиза.
На долоню всохлу та бліду
Жолудева падає сльоза.
Наступа на вогнище пітьма.
Ламань димом очі напува,
Полум’ям рушницю обійма,
Попелом патрони набива.
Вуха, прислухаючись до губ,
Мов крізь вату вчують через мить,
Як собака виє і як дуб
Моторошно дошками скрипить.
ТИР
Цілимось цілимось цілимось
В заячу шапку що вуха пригнувши
Поки що морквою в тиші хрумтить
В лисячий комір що поки що в пошуках їжі
На білій долоні зимового поля
Смертельний свій колір ненавидить
Цілимось цілимось око примруживши
Білці в самісіньке око ми цілимось
Цілимось подих тамуючи
.
Тиші в самісіньке вухо ми цілимось
Лані в танок тонконогий
В миттєвий брунатний пломінчик свічі
Якою злітає нажаханий валюшень
Цілимось цілимось дух перевівши
В сіре лататтячко качиного виводку
В рік та озер незамуленість
У кровообіг морів океанів з яких
Позавчора ми вийшли на берег
Ми цілимось цілимось
У серцевини дерев із яких
Ми на землю позлазили вчора
Дерев чиї кільця річні
Перешли на мішені ми цілимось
Цілимось цілимось
ШИПШИНА
Машини,
Машини,
Машини,
І знову – машини.
І – начебто бритвою –
Трасою загнана в кут,
Наївна природа
Червоним сигналом шипшини
Усе ще надіється
Їхній змінити маршрут.
Коротка зупинка,
І знову нашіптують шини
Про те, як згоряє
В залізних легенях бензин.
І в кожній машині –
По зламаній гілці шипшини.
І кожна подразнює
Погляди стрічних машин.
Мигтять мимо траси
Дерева беззахисно голі.
Вразливі тіла їм лахміття пороші вкрива.
І слово “шипшина”
Всиха в пересохлому горлі.
Натомість у ньому
Зволожені зійдуть слова:
Рослини і звірі,
Бувайте живі і здорові
І на виживання
Не смійте втрачати надій!
За ваше майбутнє
Ми кольору мертвої крові
В дорозі шипшиновий
Будемо пити напій.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)