Довгонос Анатолій Григорович Вірші з книги “Чолом тобі, життя”

Як це просто –
Написати геніальний вірш!
Треба тільки, щоб серце твоє – Розірвалось,
Щоб спломенів ти у миттєвому спалаху –
І вижив!..
Тільки й всього.
Крізь наруг і знущань веремію,
Крізь роки старцювання й біди
Ти пройшла.
І не втратила мрію,
Що свободу знайдеш назавжди.
Йшли сини твої вірні на палю,
На тортури,
В бездонний ГУЛАГ.
Катерина,
Микола
І Сталін –
Кожна наволоч крівцю пила!
Вистачало нам зайд і манкуртів,
І облудних співців батога,
Не уміли зібратися в гурті –

/> Дати відсіч своїм ворогам.
І сьогодні не ліпша година,
Хоч здавалось –
Нарешті наш дім!..
Так і хочуть тебе на коліна
Опустити в біді і нужді!
Чи ми зовсім уже недолугі?
Чи в нас хисту і волі нема?
Чи ми звикли до хльости і пуги,
І змагання криваві – дарма?
Що потрібно аби об’єднались:
Повінь?
Пошесть?
Страшний землетрус?..
Чи за нашу гризню помирали
У катівнях і Марченко,
Й Стус?
Що ж ми діємо?
Мати – єдина!
Не буває кількох матерів!
Так і рідна земля,
Україна,
Наша мати –
Одна й поготів!
Дай нам розуму, Боже мій милий,
Щоб з амбітних

зійти манівців,
Щоб лише Україну любили,
А не владу у хтивій руці!
Дай минути нам тяжку годину,
Не згубитись в довічній ганьбі!..
Боже милий!
Рятуй Україну!
Більше нікому –
Тільки тобі!
УКРАЇНІ
Зголодніла стоїш і змарніла,
Свою долю тяжку кленучи…
Україно!
Ти чим завинила?
Завинила ти Богові чим?
Чи не досить напилися крівці
Муравйовські убивці-кати?
Чи не гнались селяни, як вівці,
У промерзлі сибірські світи?
Чи не нищила молодість краю
Більшовицька ненависть сліпа?
Досьогодні про помсту волає
Кров розстріляних юнок з УПА!
Хто ж поставив тебе на коліна,
Сил позбавив юначих, живих?
Підведися з колін, Україно!
Чуєш, нене моя,
Оживи!
Оживи, і квітуй в барвоцвіті,
Щоб співали тобі солов’ї!
Лиш вчорашніх струси паразитів,
Що ввіп’ялись у руки твої!
Я не вірю в приреченість згуби,
Я не вірю у серце слабе.
Україну ніщо не погубить,
Як сама не погубить себе.
Доведи, що ти сильна і дужа,
Маєш волю і сердце міцні!
Українцю!
Забудь про байдужість!
Зараз йдеться:
Нам бути чи ні!
Ми не бидло!
Ми діти країни,
Що чекає героїв нових!
Підведися з колін,
Україно!
Чуєш, нене моя,
Оживи!
РІК ПАЦЮКА
Ось рік назвали Роком Пацюка –
До східної екзотики ми ласі!
Давали ж інші назви ми рокам
У недалекім і минулім часі
А визначались ті роки значні –
Рік Вирішальний, потім Завершальний –
Тим, що там бовкнув десь у маячні
Бровастий маразматик Генеральний.
То ж, як на мене, Схід куди точніш,
Бо всі роки – немов для нас назвали!
Ось Рік Бика –
Ми, як воли сумні,
Котрих і уярмили, й поганяли.
Ось Рік Змії:
Плазуємо завжди
Перед начальавом, плачучи з безсилля,
І топчуть нас годовані вожді,
І нашу крівцю дудлять на похмілля!
Рік Пацюка.
А, може, Миші рік…
Що зміниться для нас в країні рідній?
Шукають харч на смітнику старі,
Від холоднечі помирають бідні –
Як не назви, а все для нас одне:
В безсиллі ницім п’ястуки стискати!
Що назви нам, коли життя сумне
Нас змушує всякчасно пам’ятати:
Чи Рік Свині, чи ще якісь роки
Літючого, плазуючого гаддя,
А все сидять мордасті пацюки
Як і раніш, на поверхах всевладдя!
На нас їм наплювати й поготів…
Та вірю я в прихід такої днини,
Що буде рік не паць і пацюків,
А справжній –
Рік Святої України!
ПЕРЕСТОРОГА
Дивлюсь – і в серце заповзає холод:
Знов символ клятий бачу на стіні –
Диявольська сполука, Серп і Молот
Жовтіють у червоному багні!
Не той це серп, що ним пшеницю жали,
І молот був не в коваля руках –
Під знаком цим народи бідували,
В голодоморах мерли, в таборах.
Ці серп і молот – не знаряддя праці,
А осоружна свастики рідня!
Жахи червоні досьогодні сняться,
Що почала під Крутами різня.
Самі біду створили, а дурманять
Людей голодних, як в старі часи,
І слабкодухих безсоромно манять
Облудним обіцянням ковбаси.
І вірить їм натомлене бідацтво,
І йде охоче просто у капкан:
Навіщо воля?
Хай живе кріпацтво,
В якому нагодує добрий пан!
Не нагодує!
Вам даремно сняться
Щасливі в комунізмові роки.
А буде вам не ковбаса в два двадцять –
Цілком безплатні чорні “воронки”!
І будуть знову вами попихати,
Вважаючи вас просто за лайно,
Напищені, бундючні партократи
Червонопикі, як їх знамено!
Високий стиль, врочистість – не побліднуть, Бо пломінь серця у собі несуть,
Коли співаєш пісню ти про рідне –
Про Батьківщини зоряну красу!
Вагаємось – закинуть, бач, котурни, Декларативності припнуть ярлик…
Не тільки під сурдинку грають сурми,
Не шепіт чується в бою, а крик!
І попри нудну логіку залізну
Любителей дрібненьких слів і тем,
Пиши високим стилем про Вітчизну,
Високим,
Як ім’я її святе!
ВІЧНЕ ПОЛУМ’Я
В жодні я не внесений списки,
Хоч гранітні стоять обеліски,
Хоч палає під ними свічно
Непогасне Полум’я Вічне.
Я, що дихав і жив свідомо,
Я Солдатом звусь Невідомим.
Я тут лежу в шані і славі
Та не маю імені навіть!
Але прошу вас – вірте вперто,
Що я вічний, живий, безсмертний!
Бо інакше – даремно, значить,
Наді мною берези плачуть.
І даремно в шаленстві бою
Я всю землю прикрив собою!..
Знаю я, що мені по росах
Не ходити легко і босо,
Та живий я!
Я нині з вами!
Бо життя моє – ваша пам’ять!
Не до дати,
І не по святах,
Пам’ятайте свого солдата!
Хай серця вам опалить свічно
Непогасне Полум’я Вічне!
І ви вірте, вірте уперто,
Що я вічний, живий, безсмертний,
Як безсмертна, в крові й тривогах
Завойована Перемога!
Знов каштани цвітуть, і бузок під росою яскріє,
Крізь холодні вітри неодзовно крокує весна.
Тиша, мир навкруги…
Так чому у душі пломеніє
Та далека війна, та минула війна?
У дитинство своє повертаюсь я вперто думками,
У дитинство, що знає,
Як кулі безжально свистять,
Як гримоче фугас,
І усі, хто були поруч з нами,
Раптом падають долу і страшно мовчать…
Пам’ять, цур тобі й пек!
Це ж було у дитячому віці!
Скільки мирних років після того пройшло і спливло!
То чому ж бережеш димарі ті обвуглені й ниці,
То чому бережеш те зруйноване чорне село?
Пам’ять, цур тобі й пек!
Чом живе в тобі запах шпиталю,
І безрукий солдатик,
Що плакав, не криючи сліз,
Кликав мати всю ніч з неосяжного далю,
Тріпотів, як метелик,
Що б’ється на склі?
А мені сивина коси вже запорошила снігом.
Час вертати з війни!
Стало дідом оте дитинча.
Тільки знов у війну всі думки неспиняємим бігом,
Тільки знов ті роки у мені невблаганно кричать!
В чисті очі дивлюсь –
Карі очі своєї онуки,
Як радіють вони білопінномі плину весни!..
Я готовий віддати, неначе солдатик той, руки,
Аби пам’ять її
Вже ніколи не знала війни!
ВІНОК СОНЕТІВ
І
А пори року – як модель життя:
І розквіт в них, і зрілості часина, Неодволанна в’янення година,
І угасання – вже без вороття.
Та кожен день – неначе відкриття, Неначе пізнавання безупинне.
І хоч життя, на жаль, і швидкоплинне, А не іде воно у небуття.
Лишаєш по собі рядки поем,
Дерева, що буяють пишним цвітом, Лишаєш в дітях і єство своє,
І в них живеш звитяжно й гордовито,
І втіленням твоїм у світі є
Весна дитинства й горда юність літа!
ІІ
Весна дитинства й горда юність літа – Життєвий ранок, пісня молода,
Коли, здається, світ тобі віддав
Всі барви, всю казковість сонцеквіту!
Іще не сплачуєш одвічне мито
За молоді гріхи, за божий дар –
Любов бентежну. Все, що загадав,
Для тебе і здійснимо, і відкрито.
І небо над тобою – голубе,
Яскріє сонце молодим привітом,
І кожний ранок – радує тебе.
Пливуть роки. Аж раптом – непомітно – Приходить час, і виявля себе
Осіння зрілість, мов достиглість жита.
ІІІ
Осіння зрілість, мов достиглість жита:
У зорі мудрість, в скронях – сивина.
Терпкого і дозрілого вина
Спокійно міць в душі твоїй улита.
Вже бачиш те, що в юності сокрито,
Від ока розуму. Вже те пізнав,
Що здатні лиш збагнути мудрина
І досвід ураганів пережитих.
Недешево дається нам знаття,
Не гояться одразу наші рани,
Які підступно завдає життя.
Ідеш вперед крізь грози і тумани,
Та вносить корективи в горді плани
Зима – ухилок нашого буття.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Довгонос Анатолій Григорович Вірші з книги “Чолом тобі, життя”

Categories: Твори з української літератури

Links