Кичинський Анатолій Із книги “Дорога завдовжки з любов”

Із книги “Дорога завдовжки з любов” (К.: Молодь, 1988)
ПЕРЕСОХЛЕ РІЧИЩЕ
Де ріка протікала,
Тече борозна.
В пересохлому річищі,
Темний від мулу,
Час тече,
мов глибока вода прибутна,
І виорює плуг з його темного дна
Дно ріки,
Світлу назву її затонулу.
Плуг виорює з темряви
корені слів,
Крила стріл і надій
і на глині гончарній
Від дитячої ніжки
невпевнений слід,
Круг якого нанесено знаки солярні.
Стих між пальцями
Сріберний голос води,
Лиш луна,
Як вінок на Івана Купала,
Ще

пливе,
ще не тоне,
ще кличе туди,
Де нога не ступала…
ступала…
ступала…
ГОЛОСОМ СКІФА
Стоїть у степу
Скам’янілий мій час,
Мов ідол камінний,
стоїть.
І тягнеться в ньому
Грабіжницький лаз,
Завалений прахом століть.
Розвіявся попіл
Жертовних багать,
Мов курява курява,
збита конем…
Останнього разу
Від мене вже тать
Цим лазом
Вертавсь порожнем.
Пощо ж йому,
Справді,
Руків’я мечів,
Та глина,
Руда від іржі,
Та чаша,
В котрій я вуста омочив
На гострій –
Що меч мій –
межі?..
Щоб міг я в сідлі
Її

спити до дна,
Я сонцю і степу моливсь.
Я думав чомусь, що солодка вона.
Жорстоко ж я в ній помиливсь!
Це в ній запеклася по вінця
іржа,
Неначе в землі –
Моя кров.
І вже не болить мені
Гостра межа,
Котру я колись перейшов.
Я переступив
Не для того її,
Щоб нині
У надрах земних
Про те лиш
Повідали
кості мої,
Що хтось потоптався по них…
ПОЧАТОК БАЛАДИ
Впала ніч на землю круком,
Крикнув сич за Базавлуком,
Прокотилася луна –
І прогнулась далина.
І повищала могила,
Та, що з вітром говорила.
І понижчала трава
Ам, де кралась татарва.
Кінь прибіг, не став іржати,
А сказав: “Не час лежати –
В Дикім полі коней чуть:
Не по-нашому іржуть”.
Батько шарпа за чуприну,
Каже: “Ворог близько, сину!”
Мати шарпа за рукав,
Каже: “Смерті не прогав!”
А жона: “Біжи щодуху,
Клич негайно повитуху!
Син на поміч нам іде,
Аж земля під ним гуде”.
БАЛАДА ВРЯТОВАНОГО ВІКНА
Зустрічний рух душі,
зустрічний рух вікна
З похиленим хрестом
надламленої рами…
Вгинається від сліз
дорога рятівна.
Хитається душа,
розхитана вітрами.
Розхитані стоять
ворота і тини,
І глеки на тинах –
мов голови на плахах.
Пощо душі вікно,
якщо нема стіни
І затишку за ним –
неначе кіт наплакав?
Підпалений бузком,
горить бузково світ,
За всі свої гріхи
розіп’ятий на рамі.
І наче цвях стримить –
поштар біля воріт,
Що всі слова забув,
крім тих, що в телеграмі.
Пощо душі цей шлях,
оцей зворотний шлях,
Якщо уже нема
зворотної адреси?
Є тільки ці слова,
і кожне – теж, як цвях.
І все єство стає
п’ятою Ахіллеса.
І сипляться шибки
гострющим битим склом,
Немов на рани сіль,
на грані незітерті
Між містом і селом,
котре пішло на злом,
Де лиш вікно іще
рятується від смерті.
Зустрічний рух вікна,
зустрічний рух душі
Із вузликом, в якім
лежить земля нетлінна.
І ріже бите скло
в густому спориші
Долоні,
і вуста,
і лікті,
і коліна.
Крізь вибиті шибки
у спину лупить дощ,
І мулить, і пече
у плечі хрестовина.
Пощо душі цей хрест?
І на яку із прощ,
Згинаючись під ним,
вона іти повинна?
Пощо він їй, цей хрест,
що так її зігнув,
Якщо вже розгорнув
бульдозер перед нею
Голготу саману,
й до гнилища згорнув,
Й до грудочки зрівняв
із рідною землею?..
ДИМ
Варить юшку на березі дід Никодим.
В бороді його сивій
Заплутався дим.
Дим у вічі заходить,
Нехай йому грець.
Дим пливе, як пливе до Дніпра Інгулець.
Дід стоїть над водою –
В диму голова.
Наче спомин за спомином,
Дим наплива.
Наплива, мов туман,
І над світом пливе
В те село, у якому
Ніжто не живе.
Схлипне хвіртка на вітрі,
І скаже їй
дим,
Що живий і здоровий ще
Дід Никодим…
Схлипнуть двері на вітрі,
І збреше їм
дим,
Що додому ще вернеться
Дід Никодим…
То сичить у вогні,
То потріскує хмиз.
Дим то вгору злітає,
То падає вниз.
Хвиля в березі човен гойдає,
Гойда.
Та все ближче підходить
Підземна вода.
Непомітно підходить,
Бо застує дим,
Між оцим пропливаючи світом
і тим…
Ніч надходить і зяє,
мов чорна діра.
Дим пливе, наче Прип’ять пливе до Дніпра.
Світ стоїть у задумі –
В диму голова.
Знав він…
знав він, що диму
Без вогню не бува…
Зібгалася калачиком душа
І спить, укрита хмаркою тонкою.
І уві сні сама себе втіша
Тим,
що до зір
подати вже рукою.
Летять під нею птахи і вітри,
Тече Дніпро,
стоїть гора Чернеча,
І вся вся земля навкруг тії гори
Згори –
неначе колесо лелече,
Що все кудись котилося колись,
Котилося,
крутилося у возі,
І вихоплена пісня з-під коліс
Про чаєчку-небогу при дорозі
Над ним летіла,
Мов чиясь душа,
Мов сива хмарка пилу степового,
Що так змішався
з сіллю Сиваша,
Що й досі в роті солоно від нього…
НАД БОРОЗНОЮ
Підіймалися на гору
Годувати орлів печінками,
В які в’їлась нужда,
Та, згадавши про голодних дітей,
Спустилися у долину.
І потяглася долиною борозна,
Наче довга пісня про хліб,
За який вони кров проливали,
І якого у них не було,
І надлишків якого у них шукали,
І заради якого вони
Спустилися у долину,
Бо діти просили їсти.
І земля, наче тісто,
Місилася під ногами.
І такою вона була чорною,
Ця борозна,
Наче голод в дитячих очах
І наче пов’язка на очах у незрячого,
Крізь яку було все-таки видко
Навіть йому,
Осліпленому своїм же поводирем,
Що борозна тяглася долиною,
Ніби черга за хлібом.
А земля в борозні бурунилась,
Наче гірський потік.
Тож вони сорочки скидали,
Брудні від поту,
І прали їх у землі,
І вмивали землею обличчя,
Сірі, немов макуха,
І купали у ній дітей,
Зелених від лободи,
І над чорним її потоком
Кутали їх у свої сорочки,
Що після прання ставали
Білими, наче хліб,
До якого було ще далеко,
До якого рука борозни
Все тяглася і тяглася.
І такою вона була довгою,
Наче список померлих від голоду
І репресованих.
МЕМУАРИ
Піниться в березі Буг,
Темний від крови.
Тягнуть заржавлений плуг
Діти і вдови.
Вітер ворушить золу.
Холод і голод.
Крильми волочать ріллю
Ворон і голуб.
Небо – як віко труни.
Поле жалоби
Всіяне дітьми війни
Й культу особи.
…Пам’ять сидить за столом
В хаті над Бугом.
Слово іде за пером,
Наче за плугом.
Гірка траво моя чорнобиль!
Я весь і так прогірк, а ти
Чомусь подумала, що обмаль
Мені твоєї гіркоти.
Чи не тому, що я вустами
Солодкими
Лише про мед
Співав та бджолам до нестями
Кричав “ура!” або “вперед!”?
Чи не тому, що я прогавив
Ту мить, коли ти перейшла
Страшну межу, де я лукавив,
Недооцінюючи зла?
Чи не тому, що я учора
Забув траво моя гірка,
Що гіркота твоя пречорна
Крізь душу в гени проника?
Чи не тому, що я продати
Готовий правду був гірку
За підле право оправдати
Ущерб свого обов’язку?
Чи не тому, що попри совість
Списати – як тут не крути –
Готовий був на випадковість
Закономірність гіркоти?..
НА ВІДСТАНІ СЛЬОЗИ
На відстані сльози
Осінній сад стоїть,
Одним один листок
Шумить мені у ньому.
Шумить мені листок,
Погойдується віть,
Вітаючи мене
З поверненням додому.
На відстані сльози
Над полум’ям рудим
Стоїть холодний дим
До самого до неба.
Холодний і гіркий
Іде у небо дим.
Теплішого мені
Й солодшого не треба.
На відстані сльози
Ідуть за днями дні,
Одним одне вікно
Горить мені між ними.
Горить мені вікно
У рідній стороні,
Щоб я не заблукав
Між вікнами чужими.
На відстані сльози
Ковтаючи слова,
Кладу своє лице
У мамині долоні.
І хай мені у них
Життя моє сплива.
Не сплинули б вони,
Від сліз моїх солоні.
ГУДЗИК БІЛИЙ, ГУДЗИК ЧОРНИЙ
Там, де камінь розриває
На шматки розрив-трава,
Дядько грає на баяні –
Наче пута розрива.
Так зв’язало!
Так скрутило!
Далі нікуди, мовляв.
Тож отак іще ніколи
Він плечей не розправляв.
Голосами та басами
Сипле наче з рукава –
Мов туман перед собою
На два боки розсува.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Кичинський Анатолій Із книги “Дорога завдовжки з любов”

Categories: Твори з української літератури

Links