Жили у ті далекі часи у Піренеях злі чаклунки. Були вони хитрими й підступними. Зустрінуться опівночі, скинуть із себе повсякденні одяги, у яких їх ніхто за відьом не ухвалює, і відразу зникнуть, полетять по своїх злих справах. Розлетяться вони по піренейських дорогах, то у одному селі врожай помнуть, то у інший будинки спалят, а де й худобу переполошать. Горі й зло залишали вони за собою. Та вже ловили чаклунок селяни, щоночі підстерігали! Поженуться за чаклунками, а тих уже й немає давно, вітер їх сліди замів, туман закрив, роса змила.
Після своїх нічних витівок найбільше чаклунки любили ховатися у кронах дубів, що стояли по обидві сторони дороги у прірви Ан-Гурве. Підлетять до дубів, задихаються, прокричать неструнко: « Лелека-Щабель, угору скоріше!» Та вся зграя чаклунок зникне у зелених галузях. Тільки чутно, як скриплять під їхніми ногами галузей, як шарудять листи, як стогнуть стовбури, начебто тисячі птахів обрушилися з нальоту на дерева.
Підбіжать до дубів розлютовані селяни, оглядяться колом, далі побіжать: хіба кому прийде у голову шукати чаклунок у дубових кронах, серед зелених листів? Так і жили. Чаклунки творили свої злі справи, селяни чаклунок підстерігали, чаклунки від них тікали й у кронах дубів ховалися.
Але не витримав один Дуб, повстав проти чаклунок. Був він наймолодшим, самим тонким, і листи у нього були найясніші й м'які. Але Дуб був сміливий і ось що сказав своїм старим могутнім братам:
- Мені соромно допомагати цим чаклункам! Мені соромно, що мої галузі й листи дають їм притулок. Я не буду більше ховати чаклунок. Брати мої, нехай і ваші листи перестануть бути щаблями для їхніх ніг, нехай крони ваші перестануть бути дахом над їхніми головами, і нехай гілки ваші не служать їм захистом від непогоди. Давайте виженемо чаклунок, виженемо назавжди!
Але старим могутнім Дубам не сподобалися ці слова. Вони тільки здивувалися зухвалості молодого дерева й так відповіли своєму братові:
- Чому ти прагнеш вигнати чаклунок? Уже не чи жалуєш ти цих селян, що рубають наші стовбури, гілки й збирають восени наші жолуді? Ти прагнеш допомогти людям? Тобі соромно допомагати чаклункам? А нам соромно допомагати селянам, тому що без них ми б жили краще. Нехай чаклунки роблять із ними усе, що прагнуть. З нами теж не церемоняться ні вітер, ні дощ, ні непогода. Можуть потерпіти чаклунок і люди.
- Ви думаєте тільки про себе, – загудів молодий Дуб. - Відтепер жодна чаклунка не сховається у моїй кроні!
Та він стримав своє слово, заборонив чаклункам підніматися по своїх листах, ховатися у кроні, закриватися галузями. Він навіть пристрахав їх, що розкриє таємницю їх притулку.
Чаклунки почали було загрожувати молодому Дубу, але потім розв'язали, що його впертість – дурний знак і пора їм перебиратися на інше місце. Прилетіли вони до прірви Ан-Гурве останній раз і сказали старим могутнім Дубам, які зберегли з ними дружбу:
- Загадуйте свої бажання! Ми виконаємо усе, що ви захочете!
Та тоді Дуби, що стояли праворуч від дороги, сказали:
- Ми прагнемо, щоб наші листи були такими ж яскравими й блискучими, як листи, що прикрашають гілки дерев, що ростуть на пагорбах. Подивитеся, у них просто золоті листи!
Та чаклунки подарували Дубам, що стояли праворуч від дороги, теперішні золоті листи. Та вітер задзвенів ними, як золотими дзвіночками.
- Спасибі! Ми щасливі тепер, щасливі...
Доніс вітер до чаклунок і прохання Дубов, що росли ліворуч від дороги:
- Та ми прагнемо, щоб наші листи блищали й переливалися на сонце! Нехай будуть вони у нас прозорими, і нехай світло играетв їх, як у дорогоцінних каменях чаклунки. - Добре! - відповіли Буде по-вашому!
Та Дуби, що росли ліворуч від дороги, одержали від них кришталеві листи. Та сонце заплуталося у їхнім чудесному гранованому листі.
Третє, останнє прохання передав чаклункам Соловей, що жив у цьому дубовому гаї.
- Самі далекі й самі старі Дуби, що ростуть над самою прірвою Ан-Гурве, прагнуть помолодіти, – сказав він. - Вони прагнуть, щоб у них були листи м'які, як лугова трава, і ароматні, як троянди!
Так і стало. Зазеленіли крони старих Дубов, як смарагдова трава, і аромат їх наповнив усю округу.
Одержали Дуби усе, що прагли. Виконали своя обіцянка чаклунки. Та тільки один Дуб, той, що відмовився допомагати чаклункам, зберіг свої тверді темно-зелені листи. Чаклунки реготали й кружлялися довкола нього.
- Не одержиш нічого! - кричалиони. - Нічого не одержиш, навіть не проси!
Накричалися й полетіли.
А на наступний ранок ішли по дорозі у прірви Ан-Гурве розбійники. Піднялося над прірвою сонце, і золоті листи на дубах праворуч від дороги заблискали так, що розбійники навіть замружилися. Але потім вони відкрили очі, залізли на дерева й здерли з гілок усі золоті листи до єдиного. Сумно дзенькали вони, падаючи у мішки, плащі й кошика розбійників. Але що ж поробиш? Зробленого не повернеш... Пішли розбійники, а дуби простягнули до неба чорні голі гілки.
Налетів отут Північний вітер – Трамонтану, і подих його збив з дубів, що росли ліворуч від дороги, кришталеві листи. Упали вони на землю й розбилися. А дуби простягнули до неба чорні голі галузей.
Дзенькіт кришталевих листів почули кози, що паслися на сусідньому лузі. Вони підійшли до прірви Ан-Гурве, і дивовижний аромат ударив їм у ніздрі. Як ніжно пахнули тепер листи на самих старих, самих прадавніх дубах! Зрадів пастух, що так зненацька знайшов для череди їду, поліз на дерево, обірвав листи й нагодував кіз до відвалу. Гак він на усе дерева злазив, усе листя з дубів обдер. Тільки голі гілки гойдалися тепер уздовж дороги у прірви Ан-Гурве, тільки чорні суки здіймали до неба, тільки чорні стовбури стогнали від вітру.
А наймолодший Дуб, той, що нічого у чаклунок не просив і нічого від них не одержав, той, що відмовився дати їм притулок, зеленів як і раніше, і як і раніше цвіли на ньому квіти, і як і раніше зріли восени жолуді. Позаздрили йому старі Дуби. Але хіба заздрістю справу виправиш? Прийшли дроворуби, зрубали чорні стовбури на дрова, зв'язали у у'язки суки. Один молодий Дуб залишився стояти над прірвою Ан-Гурве.
Пролетіли над ним уночі чаклунки, побачили, що дарунки їх не принесли дубам-заступникам щастя, і давай битися, винити один одного у тому, що з дубами трапилося. Билися вони, билися й розлетілися у різні сторони. Так вони назавжди зникли з Каталонії, аможет, і з Піренеїв, тому що коли зграя чаклунок розлетиться, втрачають вони свою злу силу.
А упертюх дуб з темно-зеленими листами так і коштує над прірвою. Усе тепер у Піренеях знають його історію й приходять дереву поклонитися. За хоробрість його дякують, за чесність і завзятість. А дубів довкола нього більше не виросло. Та й не треба. Нехай усе пам'ятають, яка історія відбулася давним-давно на дорозі, що йде у самої прірви Ан-Гурве.