Жила колись на світі одна баба, і була вона така стара, що забула, скільки їй років. Ніхто їй про прожиті роки не нагадував, навіть смерть. Діти баби роз'їхалися, онуки баби роз'їхалися, і правнуки теж з будинку пішли.
Залишилася баба одна із чередою овець. Та полюбила вона їх, як рідних дітей. Кожну вівцю кликала по імені, знала, яку траву ягнята люблять, а яка для баранів кращі ласощі. Скільки колючок вона у овець із вовни вийняла, скільки збитих копит залікувала, хіба упомнишь... Та на пасовище баба своя череду теж сама гнала. Велике була череда. Але баба нікому його не довіряла.
Ось іде вона по селу, опирається на
Сукуватий ціпок, око із землі не зводить. Та і як їй на небо подивитися, коли важкою у'язкою хмизу лежать на її спині роки?
Вітер свище, вітер хльостає, загрожує бабу віднести, а вона далі йде, сльози на очах, що від вітру виступили, витирає. Та звідки у бабі стільки впертості й завзятості, усе колом тільки дивувалися. Не кожному, звичайно, така витримка дістається!
Так було навесні, улітку й восени. Тільки взимку баба не виходила з будинку, грілася у вогнища. Череда вона своє теж із загону у таку погоду не випускала, боялася, що вітер віднесе. Начепить баба на ніс окуляри у іржавій оправі, побере спиці й почне у'язати. Нескінченне вовняне полотнище падає їй на коліна, складками покриває ноги, стелиться навколо вогнища.
Усю зиму баба у'язала, руки роботою займала. А турботи й думки у неї тільки про череду. Як там її ягнички? Не чи мерзнуть? Не чи хворіють? Не чи нудьгують?
Дме вітер у грудні, стогне й свище у січні, б'ється у вікна у лютому. Двері на петлях скриплять, дах звалитися загрожує. Затяглася зима, іти не прагне. Збилися вівці у купу, бекають, бабу кличуть, не пережити їм таких довгих і суворих холодів.
«Коли ж нарешті весна настане?» — шепотить баба.
«Коли ж побачать мої вівці зелені пасовища й зелені луги?» — запитує.
«Коли ж вони мерзнути перестануть?» — обурюється.
Повільно, як сивобороді старі, пішли з Піренеїв Грудень і Січень. А Лютий
І Березень так міцно засіли, так обжилися, що йти не думають. Стогне вітер, бекають вівці, уважає баба зимові дні. Та як немає кінця її у'язанню, немає кінця й холодним дням. Тягнуться вони нескінченною ниткою у її клубку. Один клубок скінчиться — інший почнеться.
Але ось чиркнула ластівка крилом про стіну хатини, і посміхнулася баба. Перший весняний знак! Щасливий знак! Ось і дерева розпрямилися, соками наливаються. Крокує, квапиться до Піренеїв Квітень, і дня не пройде — буде він у порога її будинку.
Устала тоді баба, відкинула у'язальні спиці й давай Березень сварити, що так довго чекати на неї змусив, що овець не щадив, голодом морив, холодами студив:
Березень, Березень, сніг так гради, Я врятувала всіх ягнят, Усіх баранів, усіх овець, Іди ж нарешті! Березень, Березень, місяць злий, Іди з око геть!
Почув старухини слова місяць Березень, образився й розв'язав у Каталонських Піренеях залишитися й помститися бабі.
Але що робити, брат Квітень уже у двері стукається. Та тоді сказав Березень братові: «Квітень! Дай мені у борг три свої денечка. У мене тут деякі справи залишилися недоробленими. Дуже тебе прошу».
Погодився Квітень. Березень дні у нього побрав і так розійшовся, що люди подумали, не чи Січень назад повернувся.
Вітер половину старухиних овець здув. А другу половину снігом засипало. Залишилася у баби одна ягничка. Ховає вона її будинку, гріє у вогнища, спідницею й у'язанням покриває. Але хіба з Березнем посперечаєшся? Загинула у баби й остання вівця.
Отут і дні ці, узяті Березнем у борг у Квітня, скінчилися. Так назад не відвертаєш, череди знову не збереш.
Не витримала баба такого горя, заснула й більше не прокинулася.
А дні ці й понині називають у Каталонських Піренеях Старухиними або Днями, узятими у борг. Нехай усе пам'ятають, як буває, якщо поквапишся й не подумавши що-небудь зробиш.