Кащенко Адріан Феофанович З Дніпра за Дунай
Кащенко А. Ф. Зруйноване гніздо, Бібліотека історичної прози. – К.: Дніпро, 1991.
I
У козаків-запорожців був дуже гарний звичай, щоб біля всякого статечного козака, не кажучи вже про військову старшину, був один або й більше хлопців-недолітків. Ті хлопці в давні часи звалися джурами, а пізніше – молодиками. Джура доглядав коня та зброю свого названого батька-запорожця, ходив разом з ним у походи й навіть; у бойовищах ставав йому в пригоді, набиваючи рушницю, викрешуючи вогню на люльку та приносячи пити.
Таким хлопцям, джурам чи молодикам,
Знаючи такий січовий звичай, запорозький козак Петро Рогоза, почувши, що його батько й мати на Україні померли, а брати Демко, Гнат та Василь лишилися без притулку, привіз усіх їх на Запорозьку Січ, не вважаючи на те, що Гнатові минав тільки тринадцятий рік, а Василеві всього десятий. Він зважив, що меншого брата, Василя, найкраще віддати, поки підросте, на послуги кухарям до січових кабиць; середнього – Гната, щоб
Під той час, саме у 1772 році, Запорозьке Військо лагодилося до походу, щоб разом з російським військом воювати турків, і через те до військового виховання молодих хлопців траплялась добра нагода.
Одного дня, не відаючи нічого про думку старшого брата, середній Рогоза, Гнат, порався біля його коня, аж тут до стайні прибіг якийсь молодик і загадав Гнатові раптом бігти до паланки. Хлопець знав уже, що паланкою в Січі звався будинок, де жив кошовий з старшиною та чинилися всякі розпорядки й правився суд. Зляканий, побіг він повз січові курені на майдан і, проминувши церкву, побачив, що біля паланки стояв його брат Петро, а на ганку паланки, в холодочку, сидів гладкий, сивоусий та чубатий запорожець, держачи щось у руці.
Наблизившись до ганку, Гнат лапнув себе за голову, щоб зняти шапку, але намацав на голові тілько самого чуба, бо, поспішаючись до паланки, забув надіти шапку.
– Не боїшся, хлопче, йти зо мною бусурменів воювати? – вдався до Гната, трохи посміхаючись, сивоусий козак, полковник Порохня.
З радісної несподіванки хлопець аж рота роззявив. Ще за дитячих літ, у батьковій хаті, він чув про козацькі походи та про великі бойовища, що були колись на Україні. Лицарські вчинки козацьких ватажків вабили його тією славою, як зачароване марево, і навіть під час міцного дитячого сну Гнат не один раз бачив себе козаком, на коні серед безкрайого степу, в погоні за хижими татарами. Через те, почувши тепер про поход з військом, Гнат прямо не стямився від щастя й палахнув войовничим запалом.
– Воювати татарів?! – скрикнув він у відповідь. – Та я сам-один усю ту погань звоюю, аби мені шабля!
I, мабуть, щоб показати полковникові, який він дужий, хлопець підняв угору свій кулак.
Сиві, пишні полковникові брови підвелися угору, очі широко розплющилися, обличчя почервоніло з напруги, й з дужих його козацьких грудей вибухнув регіт, – такий голосний регіт, що його, мабуть, чути було аж у плавні[2] за Підпільною[3]. На той регіт з паланки вийшов навіть сам кошовий Війська Запорозького Калнишевський.
– Ну, а як за татарів та вступиться турчин? Що ж тоді? – питав далі Порохня, ледве здолавши свій сміх.
– Накладу й турчинові! – сміло, завзято й упевнено відповів хлопець. – Та хоч би й інший ворог зачепив нас, так і той умився б юшкою!
Старий полковник знову засміявся й весело вдався до кошового:
– Чув, Петре, що каже хлопець? А ти все сумуєш, що начебто зникає щире козацтво? Ні, брате, ще не вмерла Україна, поки родить таких соколят!
– Коли б же й було по твоєму слові! – одповів Калнишевський, сівши в холодочку.
– Ну, молодець! – казав далі полковник до Гната. – З тебе добрий козак буде. Візьму тебе за меншого журу. Гнідко, що в моєму косяку, нехай буде твоїм конем, а ось на тобі й зброю.
По тій мові полковник простяг Гнатові те, що держав у руці, а саме – чингал та пістоль.
Не стямившись од щастя, хлопець ухопив зброю й почав її розглядати. Колодочка й піхви його чингалу були оздоблені дрібними блакитними камінцями, а держало в пістоля було цвяховане сріблом. Гнатові здавалося, що більш привабливої зброї він зроду не бачив і що кращої вже й зробити не можна.
Оглядівши зброю з усіх боків, Гнат схаменувся, що ще не вся його мрія здійснилася, бо йому не дали ще шаблі.
– А шабля ж де? – спитав він.
– Ого! – знову засміявся Порохня. – Вже й шаблі схотів! До шаблі, хлопче, тобі ще довго ждати. Шаблю, щоб ти знав, треба заслужити. Як дійдеш літ та заробиш своїм хистом і завзяттям, щоб бути козаком, так тоді тобі й шаблю дамо.
Так почалося Гнатове життя на Запорожжі, й незабаром, підперезаннй шкуратяним чересом, з чингалом при боці та з пістолем біля сідла, запорозький молодик прощався вже з братами й, скочивши на свого Гнідка, поїхав слідом за полковником Порохнею, що повів переднє військо на війну.
Малий Василь, провожаючи брата, гірко плакав. Хоч йому було тільки десять років, однак, він ще в батька ганяв верхи коней до річки й взагалі добре їздив на коні. Він плакав тепер не так за братом, як з образи, що його не взяли за молодика, а віддали до кухарів. Василь заздрив братові, що той гарцює на коні, а він мусить біля кабиць терти пшоно, товкти сало та банити й шарувати всякий посуд.
– Не плач, малий! – умовляв Василя брат Петро. – Твоє від тебе не втече – ще накозакуєш на віку! Ще дізнаєшся, почому ківш лиха!
Січ Запорозька швидко зовсім спорожнилася. Полковник Колпак забрав частину січового товариства на байдаки та подався з ним Дніпром на Чорне море, а все інше військо повів на війну сам кошовий. З тим військом пішли й старші Василеві брати Петро й Демко.
Не чути стало на Січі жвавого гомону кількох тисяч товариства, знишкли біля куренів музики, затихли й пісні молодецькі, що всякого вечора голосно розлягалися понад Підпільною… Січ немов заснула або вимерла, й поміж куренями тинялися тільки немічні діди та ті, що не йшли з військом через якусь хворобу.
Сумно стало й біля січових кабиць. Більшість кухарів пішла з військом, а ті, що лишилися на Січі, не мали на кого варити страву.
Не маючи чого робити, Василь тинявся по січових окопах… Бо то ж навкруг Січі були глибокі рівчаки, а понад рівчаками високі земляні вали, обплетені з обох боків лозою, щоб не обсипалися. На північ од січового майдану була брама, а біля брами висока башта. Злізши одного разу на ту башту, хлопець розважився, бо звідтіля, як на долоні, було видно на заході й на півдні безкраї зелені плавні, що запорожці звали Великим Лугом; а по тих плавнях сріблом виблискував Дніпро з протоками – річками Скарбною, Сисиною й Підпільною, що підбігали до самої Січі. Ті плавні з кучерявими вербами та блискучими блакитними річками й озерами вабили хлопця до себе, й він почав вигадувати, як би переїхати за Підпільню.
Простуючи до річки, Василь вийшов за браму. Там був січовий базар, що звався Шамбаш, але тепер і там було сумно, бо всі крамниці було замкнено. Зате з базару Василь побачив біля Підпільної затоку, а в затоці невеликі човни.
“Візьму човна та й поїду у плавню”, – зразу рішив Василь.
Йому стало весело, й він побіг з високої гори до затоки. То був січовий Ківш, що в ньому звичайно стояли запорозькі чайки або байдаки й усякі рибальські човни. Тепер усі байдаки були в поході, дубів же та невеликих каючків у Ковші стояло чимало.
Василь жваво вскочив в один каючок, одв’язав його від верби й відіпхнув од берега. Весло було хлопцеві важкеньке, та він, взявши його під середину, спромігся закласти в уключину й почав гребти. Яке щастя! Човен посувався затокою далі від берега, туди, до Підпільної.
“Тепер я покажу їм, який я “малий”!” – гадав, не тямлячи себе з радощів, Василь і все дужче працював веслом.
Він лагідно обминув кілька обідраних, негодящих байдаків, що доживали свій вік біля берега, й наблизився з затоки вже до річки; та як тільки потрапив на бистрю, – човен підхопило, мов трісочку, й понесло попід берегом за водою. Василь не стерявся й почав гребти дужче, але човен крутився, бився об верби, що росли у воді вздовж берега, й таки плив за водою.
Через кільки хвилин хлопець зрозумів, що не вправиться з човном, і зважив, що краще притягтися до берега.
Улучивши хвилину, коли човник пробігав біля верби, Василь зачепивсь за неї веслом, але це вийшло на лихо: течія вирвала те весло йому з рук, і він зостався в човні, знесилений і безпорадний… Щодалі його несло повз берег все дужче, так що верби тільки шмигали в його перед очима. От уже й Січ зникла з очей, і тільки один золотий хрест від січової церкви, сяючи понад деревами, показував, де вона лишилася.
Хлопець засмутився й з одчаєм дивився, як його весло несло водою все далі від човна.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)