Кащенко Адріан Феофанович На руїнах Січі

Кащенко А. Ф. Зруйноване гніздо, Бібліотека історичної прози. – К.: Дніпро, 1991.

З юнацьких літ мене цікавило, чому це люди ніяк не впорядкуються, щоб усі однаково добре жили й усім було вільно, як от у наших запорожців, що не мали ні панів, ні мужиків, ні старців, ні дуків. Загадкою здавалося мені и те, що вибірна запорозька старшина могла керувати завзятими, волелюбними й запеклими козаками, хоча й сама бутність її на урядових посадах цілком залежала від волі січового товариства; наші ж сучасні урядовці не здатні забезпечити спокій серед громадянства

та здобути його прихильність, бодай і мають необмежену владу и повну незалежність од тих, ким керують.

Мов неприкаяний, тинявся я щоліта по запорозьких степах, їздив на руїни Запорозьких Січей, перепливав із нестримною хвилею Дніпрові пороги, мріяв на скелях Сагайдачного й Хортиці, плавав протоками й лиманами Великого Лугу, лазив попід кручами Микитиного Рогу й Капулівки, схилявся над могилами славних лицарів, марно сподіваючись знайти десь відповідь на свої питання, або хоча б почути правдиве слово про те, як загинула остання вільна українська громада.

Якось улітку, надвечір, знову прибув я до Капулівки,

де була Запорозька Січ за славного кошового Івана Сірка, і, спинившись у хаті знайомого вже чоловіка, негайно пішов у берег Чортомлика. Мале хлоп’я охоче перевезло мене каюком на руїни Січі, і я подався по ямах і кучугурах, що позоставалися замість церкви, січових куренів і пушкарні. Іти було недалеко… Дніпро змив більше половини Січі. Ніщо тут не нагадувало про минулу славу цього краю й про великі битви тих, що жили тут же, обороняючи свою волю, полягли трупом. Чарівний краєвид степу й Чортомлицької плавні не тішив мене, і в моєму серці стало так сумно, як на тих руїнах, де я ходив.

Сутеніло. Я вернувся до слободи, але в хаті було душно, і я пішов за село, на город земляка Мазая, щоб поклонитися могилі-домовині славного запорозького орла кошового Сірка.

На землю спускався морок, який з кожною миттю дужче сповивав і Великий Луг, що розіслався на схід сонця до самісінького небокраю, і хати потомлених працею довгого літнього дня хліборобів… Тільки Чортомлик та Дніпро зі своїми протоками, Павлюком і Підпільною, ще виблискували… Але й вони, нарешті, почорніли, й у їхній воді променилося лише сяйво яскравих зірок.

Я довго сидів із журбою та згадкою про минулу волю Запорозької громади, міркуючи собі, що коли б вона була й досі, то мали б ми в кого повчитися громадської справи й вільного життя… Думки мої непомітно полинули в страшні часи руйнування того орлиного гнізда, де я перебував.

Давно вже все навкруг мене заснуло, і скрізь стояла непорушна тиша. На мерехтливі зірки поволі насунулися хмари, і все довкола сховалось у пітьмі. Не видно було не те, що жодної хати, а навіть самого надгробка на Сірковій могилі.

Нудьга давила мені серце. Я не відчував, скільки пробув на могилі, й схаменувся тільки тоді, коли з-під землі пролунав пригнічений таємничий голос: “Ти знову, сине, на моїй могилі? Ти хочеш знати правду про останні часи моєї славної Січі?”

Я зрозумів, що це голос Івана Сірка, й радісно відповів:

– Хочу, славний батьку! Хочу…

“Так візьмися руками за мій надгробок… – обізвався той же голос, – і тут відразу все побачиш і почуєш…”

Я схопився за надгробок – і за півхвилини десь іздалеку немов би прочув дзвін. Я прислухався… Але дзвін не був схожий на церковний… Він бринів не так гучно й наче дратував слух.

Невдовзі з боку січових руїн зчинився великий гомін, і тоді я зрозумів, що то довбиш у Січі бив у клепало, скликаючи запорожців на раду. Я залишив могилу, приглядаючись, щоб вийти з городу Мазая на вулицю, але я не бачив ні хат, ні тинів, наче навкруг мене було не село, а степ.

Тим часом дзвін замовк, але гомін дедалі дужчав. Ідучи в той бік, я досяг берега, не спіткавши жодної хати. Та враз побачив, що в Січі палають вогні, а поміж ними натовпами збиваються збентежені козаки. Нагледівши біля берега каюк, я хутко перекинувся на той бік річки й видряпався на кручу.

На поверхні острова, видно було, стояла Січ, якою вона уявлялась до зруйнування. Чималенькі окопи простяглися вздовж крутого берега, всередині височіли видовжені хати, або курені, а посеред них – майдан із невеличкою церковицею. Там купою збилися чубаті, сивовусі запорожці, але їх чомусь не так багато, як би належало бути на військовій раді.

Ходячи поміж козаків, я почув, що сьогодні на Січ прибула лиха звістка про те, що Дніпром пливе московське військо, щоб зруйнувати Запорозьку Січ, як це вони зробили на своєму шляху з Переволочною та обома козацькими Кодаками, викорінивши всіх, які були там, запорожців, навіть їхніх рибалок. Повідомлялося, що кошового завзятого Кості Гордієнка на Січі немає, бо він пішов з усім військом на Україну боронити її волю… що наказний отаман Сорочинський поїхав до кримського хана просити допомоги в битві з москалями… що на Січі лишилися тільки старі діди та каліки.

Довідавшись про все це, я зрозумів, чому запорожці такі сумні й чому вони безнадійно дивляться один на одного.

Серед всього цього смутку зненацька зачув дужий і владний голос одного із сивих богатирів:

– А годі, панове товариство, славне Військо Запорозьке, журитися! Тоді б ми мали тужити, коли б свою честь і славу занапастили; тепер же нам нема чого вдаватися в розпач, бо, здається, ніхто з нас не думає впускати ворога до Січі, доки живий хоча б один із запорожців. Чи, може, кому шкода покласти своє життя?

– Життя нам не шкода! – відгукнулися голоси. – Змолоду не жаліли його, а тепер нам, старим, вже нема чого шкодувати… Не смерть страхає нас, а те, що доведеться зі своєю вірою битися! Та й мало нашої сили, всі ми старі – де вже той хист молодецький! Не врятуємо Січі! Згине вона, матір наша, а з нею і Військо Запорозьке та слава його!

– Військо не загине, бо воно з Костем. І слава не поляже. З того, що ми вмремо на цих окопах навіть здійметься вгору та більше розійдеться по світах!

Я придивився до козака, який виголошував ці сміливі й чесні слова і вгадав, що бачу Якима Богуша, славного оборонця Старої Січі.

– Немає з нами нашого славного батька Сірка, що тридцять років водив нас на ворогів! – сумно перемовлялися з-поміж себе козаки. – Коли б із нами був Сірко, не спіткала б нас недоля!

– Ходімо, брати, на його могилу! – сказав Богуш. – Помолимося там милосердному богові й будемо благати поради в батька Сірка.

По сій мові мало не все товариство рушило із Січі до надгробка славного кошового, а разом із ним пішов і я.

Я бачив, як упали старі діди навколішки біля могили, голосно співаючи псалом, і той спів щохвилини перебивало ридання. Здавалося, то була сама туга…

– Батьку наш, незабутній, – почав після молитви Богуш. – Почуй нас, нікчемних дітей твоїх! Дай нам раду, що маємо робити! Ті самісінькі московці, яким стільки ми служили, чиї землі три століття від бусурманів боронили й чиїх дітей із тяжкої неволі турецької і татарської визволяли, тепер ідуть сюди з великим військом, щоб зруйнувати матір – Січ нашу! Чи ж нам воювати з ними, хоча в них наша віра, чи віддати ворогові свої скарби, чи подарувати йому рідні, политі козацькою кров’ю, землі? Почуй же нас, батьку!. Порадь!.

І долинув з-під землі той же голос, що вчувався мені раніше:

– Я чую, діти! Коли я ще з вами був, то передчував час сконання Січі! Знайте ж: не відкупитися вам ані скарбами, ані землями! Не скарби й не землі потрібні цареві Петру, що послав на вас велике військо! Земель у нього – безмежний обшир… Не треба йому і скарбів. Воля ваша йому очі коле… і по неї послав він те велике військо!”

– Не віддамо волі! – заридали старі козаки. – Нехай краще бере душу!

– Вже волю України взято! – знову пролунав таємний голос. – Ту волю продала наша старшина й гетьмани; тепер ворогові захотілося взяти волю Запорожжя, щоб знищити останню надію України на вороття до минулого!

– Не віддамо своєї волі, – вже рішучіше і з погрозою загукали січовики. – Воля нам миліша за життя!

– Стійте одностайно, діти! Не здолали вороги нашої Січі за три віки, не здолають і тепера! Не вороги згубили Україну, а свої зрадники… Не загине й Січ, коли не буде зради!

Змовк старечий голос, і січове товариство відступило від могили й зникло в темряві.

Тим часом почало світати, і зі степу донісся великий гомін, тупіт коней і скрипіння коліс… То наближалося велелюдне московське військо, піше й комонне, а скрипіли й гуркотіли колеса залізних гармат. Наблизившись до річки, вони враз здійняли пальбу.

Я бачив, як над січовими окопами вставала курява щоразу, коли туди влучали бомби. Через якусь годину на Січі спалахнула пожежа. Запалали два курені, й полум’я від них сягнуло аж неба, осяявши зелені плавні червоною загравою, а дим від вогню розіслався далеко поміж деревами й очеретами плавнів.

Січ здалася мертвою. Із січових гармат не стріляли, як я згодом довідався, вони були малі й не досягали ворожого війська. В окопах хоча й містилися запорожці, але вони стояли нерухомо.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Кащенко Адріан Феофанович На руїнах Січі

Categories: Твори з української літератури

Links