ІЗ ДАВНЬОГРЕЦЬКИХ МІФІВ
ІЗ ДАВНЬОГРЕЦЬКИХ МІФІВ
Щоб зрозуміти іншу людину, потрібно знати її мову. Те саме можна сказати щодо розуміння літератури певної епохи чи нації, кожна з яких теж має свою, не схожу на інші, “мову”: своєрідний стиль, провідні сюжети, теми, образи чи мотиви. А щоб збагнути “мову” античної літератури та мистецтва, необхідно орієнтуватися в еллінській і римській міфологіях. Адже міфи є основою і важливим джерелом багатьох сюжетів, тем, образів і мотивів античної літератури, своєрідним ключем до скарбниці культурних надбань Стародавніх
Первісно міфи пронизували всі сфери людського буття, оскільки слугували для пізнання та пояснення світу: те, чого не можна було пояснити логікою та досвідом, давня людина домислювала у своїй багатій уяві, фантазії. Більше того, завдяки міфам вона могла (реально чи уявно) впливати на світ: заклинаннями відлякувати злі сили або жертвопринесеннями задобрювати богів. Ті далекі міфологічні часи вчені називають “часами сновидінь” (dream time), а пізніші часи вважають уже історичними. Водночас міфологія була і є своєрідною школою поетичної
Еллінських міфів гак багато, що зібрати й вивчити їх усі просто неможливо. Проте вже в архаїчні (найдавніші) часи деякі з них стали надзвичайно популярними. Якийсь особливо шанований еллінами герой (скажімо, Геракл або Тезей) міг стати головним персонажем не одного, а цілої низки міфів. Як нитка тримає перлинки в намисті, так і цей герой об’єднував, ніби пов’язував міфи в певну сукупність, яку елліни уявляли як своєрідний “вінок” або “коло”. Українське слово “коло” (круг) еллінською звучить як “кіклос”, ми ж кажемо “цикл” (звука “ц” греки взагалі не знали й вимовляли “кіклоп”, а не “циклоп”, або “Кербер”, а не “Цербер”), Отже, сукупність міфів, об’єднаних спільним місцем дії, героєм або подією, стала називатися міфічним циклом. Найвідомішими в еллінській міфології та літературі є троянський і фіванський цикли, а також цикл міфів про аргонавтів.
Особливо плідно вплинув на світове мистецтво троянський цикл, пов’язаний із містом Троєю, яке ще називали Іліоном (звідси назва поемиГомера – “Іліада”). Мати-Земля Гея попросила свого онука Зевса помститися за неї, звільнивши від непосильного тягаря – безлічі людей, які розмножилися на її грудях, через що їй стало важко дихати. Вони постійно ранили її тіло плугами, кололи заступами й мотиками в пошуках корисних копалин, нищили її волосся (ліси й чагарники), закупорювали артерії та вени (загачували ріки та струмки). До слова, і нині, наче продовжуючи цю прадавню метафору, смертоносні природні катаклізми, пов’язані із земною корою (цунамі й виверження вулканів, землетруси й вибухи метану в шахтах), називають “помстою Геї”. І Зевс, на прохання Геї, вирішив улаштувати Троянську війну.
Богиня чвар і розбрату Еріда на весіллі Пелея та Фетіди (майбутніх батьків Ахілла) посварила Геру, Афіну й Афродіту, підкинувши яблуко з написом “найвродливішій” (“яблуко розбрату”). Кожна з трьох богинь вважала, що воно адресоване саме їй. “Суддя”, троянський царевич Паріс, віддав яблуко Афродіті, бо в нагороду за це вона пообіцяла йому найвродливішу з-поміж смертних жінок. Нею була Єлена, дружина спартанського царя Менелая. Він викрав красуню та відвіз її до Трої. Так порушив священний закон гостинності й завдав смертельної образи Менелаєві заморський варвар Паріс (чужоземців елліни називали варварами через незвичність їхньої говірки: “Вар-вар-вар!..”; звідси походить жіноче ім’я Варвара, його латинізований варіант – Барбара, а іноземні слова, не повністю засвоєні якоюсь мовою, називають “варваризмами”). Отже, Гера й Афіна розгнівалися на Паріса за несправедливий суд, Менелай – за викрадену дружину, а елліни – за порушення законів гостинності.
Ненависть Менелая до Паріса та його образа на Єлену посилювалися тим, що вона сама обрала чоловіка серед численних женихів. Її “юридичний” батько, спартанський цар Тіндарей (фактично ж її батьком був Зевс), захотів одружити доньку. Але та була настільки вродливою, що, якби він сам обрав їй пару, інші женихи (а до неї сваталися майже всі ахейські царі) могли б образитися й піти війною на обранця. Тому Тіндарей улаштував своєрідне змагання женихів із такими умовами: а) Єлена обере чоловіка сама; б) “необрані” не мститимуться йому й Тіндареєві; в) навпаки, коли хто-небудь скривдить Єлену або її чоловіка, то на нього всі “необрані” підуть війною. Тоді Єлена обрала Менелая сама, а потім утекла від нього до Трої. Не сватався до Єлени через свою юність лише Ахілл. За іншою версією міфу, це порадив його вихователь, мудрий кентавр-провидець Хірон (він виховував також Геракла, Тезея, Язона та ін.). Проте, якщо Ахілл не обіцяв допомоги Менелаєві, годі які причини спонукали його воювати під Троєю? Відповідь така: він знав, що проживе недовго, тому поспішав здобути славу, а велика Троянська війна – найкраще для цього місце.
Чому ж під час Троянської війни Ахілл і його мати Фетіда користувалися прихильністю самого Зевса? Як мовилося, “яблуко розбрату” з’явилося на весіллі батьків Ахілла – Пелея та Фетіди (це було останнє весілля смертного й богині – доба героїв минала й завершилася під Іліоном загибеллю “останнього героя” – Ахілла). Наречена дуже не хотіла цього шлюбу. Справжнього ж ініціатора весілля, який знівечив їй долю, віддавши за нелюбого, мало хто знав. А був ним сам Зевс…
Загальновідомо, що Громовержець покарав Прометея за те, що той викрав на Олімпі вогонь для людей. Саме цей варіант міфу часто використовувався пізніше. Менш відомою є друга (можливо, основна) причина гніву Зевса. Річ у тім, що Прометей знав те, чого не знав сам Зевс. Якось титан підслухав розмову трьох богинь долі Мойр про майбутню долю Зевса. А той, дізнавшись про це, почав грубо вимагати, аби Прометей відкрив цю таємницю і йому. Проте гордий титан навідріз відмовився виконати його наказ. Тоді Зевс наказав прикувати Прометея до скелі на Кавказі, бо для еллінів то був “край світу”, кінець обжитої ними території – ойкумени.
Орел клював Прометеєві печінку, а Зевс чекав, що той не витримає тортур і відкриє таємницю. Однак титан “карався, мучився, але не каявся”. Уривок цього міфу є в трагедії Есхіла “Прометей закутий”, де хор інтригує глядачів (які добре знали цей міф), провокуючи титана розкрити таємницю: “Хіба Кронід (син Кроноса, тобто Зевс. – Ю. К., Л. К.) не завжди царюватиме?.. Велику, видно, криєш таємницю ти”. Але мужній титан про цю таємницю не прохопився й словом: “Про це вам не дізнатись – не випитуйте”. Тоді Зевс поміняв тактику: виконуючи батькову волю, Геракл убив орла й звільнив Прометея, а той на знак подяки нарешті відкрив свою велику таємницю. (За іншим варіантом міфу Прометея було звільнено в обмін на безсмертя, яке добровільно віддав кентавр Хірон, випадково поранений отруйною стрілою Геракла, змоченою в крові лернейської гідри).
Яка ж таємниця була вартою тисячолітніх тортур? Від Зевса Фетіда могла народити хлопчика, сильнішого за батька, який міг би посісти трон на Олімпі. Так свого часу вчинив Зевсів батько Крбнос зі своїм батьком Ураном, так зробив згодом і сам Зевс щодо Кроноса після перемоги олімпійців у титаномахії. Тому Зевс вирішив негайно одружити Фетіду зі смертним, аби вона народила смертного, який не буде небезпечним для царя богів. Незважаючи на небажання Фетіди, її чоловіком став Пелей, і вона народила Ахіллеса. Та Зевсові й цього було замало – він хотів не просто смерті, а якнайшвидшої смерті Ахілла, і Троя для цього була найкращим місцем. Тому Фетіда в “Іліаді” й називає Ахілла “коротковічним сином”, який від народження був приречений на загибель: без нього не впала б Троя, але й сам він мав загинути під її мурами – Зевсові б стало спокійніше за олімпійський трон…
Усупереч волі Зевса, Фетіда хотіла зробити свого сина безсмертним (невразливим для зброї), скупавши немовля в Стіксі. Однак не змогла, бо залишилася не омитою чарівними водами славнозвісна ахіллесова п’ята, за яку вона тримала немовля, аби не впустити його в річку (ще й нині сухожилля біля п’ятки називається “ахілессом”). Саме туди згодом і влучив стрілою Паріс (за допомогою Аполлона), убивши останнього героя. Причому влучив підло, коли неозброєний Ахілл прийшов до храму Аполлона одружуватися із сестрою Паріса Поліксеною (за іншим варіантом міфу – під час штурму Трої).
Фетіда ще раз спробувала врятувати сина, заховавши його на острові Скірос у царя Лікомеда, де герой жив поміж його дочок і ходив у жіночому одязі. Там він узяв таємний шлюб із донькою Лікомеда Деїдамією. У них народився син Пірр, згодом названий Неоптолемом (який потім лютував у Трої, убивши сина Гектора й полонивши вдову Гектора Андромаху). Провидець Калхант сказав, що без Ахілла похід на Трою буде невдалим. Тому ахеї відправили на Скірос посольство на чолі з “велемудрим” Одіссеєм. Там переодягненого Ахілла впізнали. Побачивши в палаці Лікомеда гурт дівчат, ахейські “купці” розклали всілякі жіночі прикраси. Усі дівчата зацікавилися і лише одна була байдужою. Тоді Одіссей поклав до товарів розкішно оздоблений меч. Цього разу дівчата занудьгували, а та, яка стояла осторонь, кинулася до нього. “Дівчину” (звичайно, це й був Ахіллес) схопив за руку цар Ітаки. За іншим варіантом міфу, Одіссей зненацька просурмив бойовий сигнал. Усі справжні Лікомедові доньки кинулися навтьоки, лише одна з них (Ахілл) схопилася за меч. Одіссей розповів Ахіллесу, яка війна намічається під Троєю, і той погодився взяти в ній участь.
Макет “троянського коня”. Туреччина, вілаєт Чанаккале. Сучасне фото
Отже, тепер усі ахеї були в зборі, однак їхні вітрильники стояли, бо не було вітру. Тоді Калхант сказав, що боги пошлють вітер тільки після жертвопринесення доньки Агамемнона Іфігенії. Її хитрістю заманили в Авлід (містечко біля бухти, де стояв ахейський флот), пообіцявши одружити з Ахіллом. Дівчина їхала на своє весілля, а приїхала на страту. Ахілл про це не знав, а дізнавшись, готовий був збройно захищати Іфігенію. За іншим варіантом міфу, він усе знав, але хотів війни, тому погодився на це жертвопринесення. В останню мить замість дівчини Артеміда прийняла в жертву лань, а Іфігенію забрала у свій храм до Тавриди. Подув попутний вітер, і ахеї попливли до Іліону. Мури міста були міцними, бо їх будували Посейдон і Аполлон. Крім того, троянці мали союзників. Війна затяглася на десять років, багато троянських міст ахеї завоювали та пограбували, але Іліона взяти так і не змогли. Кульмінацією останнього року війни став двобій Ахілла й Гектора, де троянець загинув, утім і ахеєць пережив його ненадовго. На знак жалоби за Ахіллом ахеї постригли волосся, а Фетіда оплакувала сина з нереїдами. Кістки героя поклали в золоту урну й під спів муз поховали, а воїни насипали курган. За одним із міфів, Ахілл після смерті став богом і жив на острові Левкой (Федоніс), що нині називається Зміїним (Україна, Одеська обл.), де був його храм. Біля Зміїного є родовище нафти, що добре “узгоджується” з легендою про те, що знаменитий щит Ахілла, викуваний Гефестом, притягує до себе багатства. Переказують, що цей щит на Зміїному є й донині, бо жерці храму Ахілла добре заховали його від піратів, чий потяг до збагачення не міг остудити навіть “гнів Ахілла”.
Після смерті Ахілла Аякс і Одіссей посварилися за його зброю. Її віддали Одіссеєві, Аякс же від люті збожеволів і напав на отару баранів (як згодом герой роману Сервантеса Дон Кіхот), подумавши, що то військо царя Ітаки. Отямившись і збагнувши свою ганьбу, Аякс наклав на себе руки. Паріс загинув, а Єлену видали заміж за його брата Деїфоба. Проте вона хотіла повернутися до своїх, тому зраділа, побачивши якось уночі Діомеда й Одіссея, які пробиралися до храму Афіни. Вони прослизнули в місто, щоб викрасти статую богині, бо доки вона була в Трої, ніхто міста завоювати не міг. Єлена провела героїв таємним ходом. Коли ж на ранок стало відомо, що святиню викрадено, троянці не сумнівалися: настав час поразки. За кілька днів греки зняли облогу і їхні кораблі вийшли в море. Троянці вибігли на колишнє поле бою, але жодного ахейця там не було. І ще одне диво: за курганом Ахілла стояв величезний дерев’яний кінь. Поширилася чутка, що це жертва богам і треба забрати трофей до міста. Усі радо погодилися, але жрець Лаокоон, який був там із двома синами, умовляв спалити коня, бо це міг бути підступ. Вислів Лаокоона, ужитий Вергілієм у “Енеїді” (кн. II, 49), став крилатим: “Тітео Danaos et dona ferentes” (“Данайців боюсь і з дарами прибулих”). Однак жерця взяли на кпини: “Який підступ, коли всі греки поїхали?” Раптом із моря виповзли дві величезні змії, накинулися на жерця і на очах у занімілого натовпу задушили його разом із синами та з’їли (цей сюжет відтворено в уже згаданій скульптурній групі “Лаокоон і його сини”). Вирішивши, що це боги покарали жерця за блюзнірство, троянці потягнули коня до міста. За пророцтвом, доки Посейдонів мур буде цілим, ніхто не проникне до Трої. Ясновидиця Кассандра благала не завозити коня, до того ж він не проходив у ворота. Однак мур розібрали, і кінь усе-таки опинився в місті, що й призвело до зруйнування Трої. Так троянці самі підготували власну погибель.
Лаокоон не помилявся, це був підступ: у порожньому череві коня сиділи дванадцятеро найвідважніших ахеїв разом з Одіссеєм, який і вигадав цю хитрість. Уночі захмелілі троянці заснули, адже бенкет із приводу “виграної війни” був гучним. Щойно стемніло, ахеї повернулися до берега й заховалися за найближчим острівцем. Вилізши з коня і перебивши сонних вартових, вояки Одіссея відчинили браму Трої. Ахеї вдерлися до міста й почалася різанина. Гинув кожен: і старий Пріам, і його малолітній онук Астіанакс, Гекторів син. Жінок убивали чи забирали в рабство, оскверняли жертовники, усе нищили й палили. А Менелай не вбив, а простив Єлену. Так греки зробили з Трої “скирту гною” (І. Котляревський). Дивом урятувалися Еней, його батько Анхіз, син Юл (Асканій) і гурт троянців, які, за волею Зевса, згодом заснували могутній Рим (Нову Трою), що помстився грекам і зробив з Еллади римську провінцію – Ахайю. Про те, як ахеї з-під стін Трої поверталися додому, існує безліч переказів. Найвідомішою є розповідь про мандри велемудрого Одіссея до рідної Ітаки й вірної дружини Пенелопи, геніально втілена в поемі Гомера “Одіссея”.
У фіванському циклі міфів ідеться про долю царя Едіпа та його нащадків. Фінікійський царевич Кадм, розшукуючи свою сестру Європу (звідси назва нашого материка), опинився на родючій грецькій землі Беотії, де заснував місто Фіви. Спершу звели акрополь (“верхнє місто”, як у Києві княжий град, на відміну від Подолу, нижнього міста), названий від його імені – Кадмея, а з часом навколо акрополя виросло велике місто, обнесене високим муром із сімома брамами.
Згодом у Фівах почав правити Кадмів правнук Лай, який узяв собі за дружину Іокасту. Проте в них не було дітей, а отже, спадкоємців трону. Лай подався у священні Дельфи, де в знаменитому святилищі Аполлона жриця Піфія переповідала людям його пророцтва. Спитавши, чи матиме він сина, Лай почув страшну відповідь: “Ти матимеш сина, та не радій завчасно: він тебе вб’є, і весь твій рід загине. Так звелів Зевс, аби справдилося прокляття Пелопса”.
Замолоду Лай скоїв злочин: погостювавши в царя Пелопса, він викрав його малолітнього сина. У розпачі Пелопс прокляв Лая, побажавши йому загинути від руки власного сина. Лай давно вже забув про це, але тепер усе згадав і жахнувся. Тож коли Іокаста народила дитя, Лай зв’язав малому ноги й пробив їх залізними шпичаками, а тоді звелів рабові, який пас їхні череди на горі Кіферон, віднести туди немовля й кинути в урвище – хай там помре з голоду чи стане поживою диким звірям. А якщо хлопець і виживе, то його можна буде впізнати. Раб пожалів хлопця і віддав його пастухові корінфського царя Поліба. Поліб із дружиною Меропою були бездітними, тож дуже зраділи малюкові. Вони вилікували його опухлі ніжки й назвали Едіпом (опухлоногим). Хлопець виріс у Коринфі, вважаючи Поліба рідним батьком, а Меропу – матір’ю.
Ставши юнаком, Едіп не знав, що скоїлося з ним у дитинстві. Та якось один молодик назвав його безбатченком, знайдою. Хлопець почав розпитувати Поліба, чи справді він знайда. Той запевняв, що все це вигадки, але так розгубився, що Едіп засумнівався. Він пішов до Дельф, аби дізнатися правду. Однак Аполлон чіткої відповіді йому не дав, а через Піфію напророчив, що він уб’є рідного батька й одружиться зі своєю матір’ю.
Нажаханий, Едіп подався подалі від Поліба та Меропи, аби якось випадково, не бажаючи того, не вбити їх. Він вийшов на шлях, що вів до Фів. Раптом йому назустріч виїхали коні з багатою колісницею, у якій сидів стариган у коштовному вбранні, а перед ним – окличник-візник, який правив кіньми. Не встиг Едіп відступити вбік, як окличник оперіщив його батогом. Розлютившись, юнак схопив каменюку й щосили жбурнув, але попав не у візника, а в старого, який мертвим упав із колісниці. Так справдилося веління Долі: Едіп убив свого батька, бо той старий був Лай. А Едіп заспокоював своє сумління: не він перший напав, його змусили боронитися!
Нарешті він дійшов до Фів, де люди дізналися, що якийсь чужинець щойно вбив їхнього царя. Лай саме їхав до Дельф, аби довідатися, як фіванцям позбутися Сфінкса – досі не баченого страховиська, породженого вогнедишним Тіфоном (тим самим, який зітхав під гнітом вулкана Етна) і кровожерною Єхидною. Сфінкс мав жіночу голову та груди, тулуб здоровенного лева й драконячий хвіст. Він чатував біля Фів і всіх, хто йшов до міста чи звідти, примушував відгадувати загадку. Проте ніхто не міг цього зробити, і він рвав людей на шматки й пожирав. Багато фіванців уже загинуло, а Сфінкс похвалявся з’їсти всіх.
Креонт, брат овдовілої Іокасти, до якого тимчасово перейшла влада, пообіцяв руку цариці тому, хто врятує Фіви від Сфінкса. Та коли в пазурах страховиська загинув син самого Креонта, більше ніхто не ризикував змагатися з чудовиськом. І тоді Едіп прийшов до скелі й гукнув до нього: “Кажи свою загадку, я хочу її розгадати!” Сфінкс лиховісно зареготав і промовив: “Хто ходить уранці на чотирьох, удень – на двох, а ввечері – на трьох?” Едіп спокійно сказав: “Людина. На світанку свого життя вона повзає на чотирьох, тобто на ногах і руках, у полудень віку ходить на двох ногах, а наприкінці життя їй потрібний ще й костур”.
Почувши правильну відповідь, Сфінкс кинувся з гори й розбився. Удячні фіванці обрали Едіпа царем, Креонт віддав за нього Іокасту, яка була його рідною матір’ю. Так справдилося веління Долі: він убив батька й одружився з матір’ю. Справдилося й прокляття Пелопса: Лай загинув від руки власного сина.
Іокаста народила синів Полініка й Етеокла та дочок Антігону й Ісмену. Доброго і справедливого Едіпа поважали фіванці, які почали забувати про вбивство Лая. Та й сам він майже забув про жахливе дельфійське пророцтво, чим знову викликав гнів богів. Почалися страшна моровиця і засуха, гинуло багато людей. Ніякі молитви й жертвоприношення не допомагали, і Едіп послав Креонта до Дельф довідатись, як можна зарадити лиху. Після повернення той переказав віщування дельфійського оракула: “Фіванцям треба знайти вбивцю Лая, який живе серед них, і назавжди вигнати з міста”. Народ загомонів: “Хто ж убивця?” Едіп пообіцяв багату винагороду тому, хто викаже вбивцю Лая, але всі мовчали. Тоді царю порадили звернутися до віщуна Тіресія. Коли той прийшов, Едіп повторив запитання, але віщун не відповідав. Розгніваний Едіп звинуватив Тіресія в покриванні вбивці. Віщун розсердився й приголомшив царя страшною звісткою: це він, Едіп, убив свого батька Лая. Гнів, сумніви та розпач охопили царя. І раптом йому сяйнула думка: є ж свідок, візник, який бачив убивцю Лая. “Де той візник?” – кинувся Едіп до Іокасти. Вона сказала, що з того часу, як Едіпа обрали царем Фів, візник став пастухом на далеких гірських пасовиськах. Його знайшли, і він підтвердив, що камінь у Лая кинув Едіп. “О горе!” – простогнав цар. Аж тут прибігла служниця і повідомила, що від сорому та ганьби Іокаста повісилась. Едіп кинувся до неї і перерізав зашморг, але було пізно. Тоді він зірвав з її сукні застібку й виколов собі очі: “Ці очі, що не впізнали рідної матері, не можуть дивитися на білий світ. Ви бачили, очі, які злочини я скоїв, і не осліпли самі! О Зевсе, карай мене, нещадно карай”.
Коли Креонт звелів Едіпові покинути Фіви, той гордо відповів, що не благатиме залишити його в місті, а піде сам. Переодягнувшись у жебрацьке лахміття, Едіп назавжди залишив рідне місто. І лише донька Антігона стала його поводирем. Довго вони мандрували, аж поки дійшли до містечка Колон, неподалік від Афін. Дізнавшись про прибульців, до них прийшов афінський цар Тезей, син Егея, чиїм ім’ям назване море. Та Едіп уже помирав. Нараз небо розкраяли блискавки, загуркотів грім. “То Зевс провіщає мені останні хвилини! – мовив Едіп. – О славний Тезею! Ти, мабуть, чув про мої страшні злочини, та знай: я не винен. Зрячий, я ішов у темряві й злом платив за зло. Тепер, сліпий, я бачу: так жити не можна, але вже пізно, я помираю. Звели поховати мене в гаю біля Афін. Моя могила завжди боронитиме твоє білокам’яне місто і твій розумний народ”.
Антігона повернулася до Фів, де саме почали боротися за владу Етеокл і Полінік. Чим закінчився цей цикл ви дізнаєтеся, прочитавши переказ перед прологом до трагедії Софокла “Антігона” (с. 82).
Відомим у Елладі був і цикл міфів про аргонавтів. Езон, цар фессалійського міста Іолка, мав підступного брата Пелія, який скинув його з престолу. Саме тоді в Езона народився син Язон. Щоб передати царську владу своїм нащадкам, Пелій вирішив убити немовля. Про це довідався старий слуга й застеріг Езона. Уночі мати віднесла немовля до кентавра Хірона, під наглядом якого Язон ріс до двадцяти одного року, нічого не знаючи про своє походження. Став ши дорослим, він подякував Хіронові й пішов шукати пригод і слави. Опинившись біля річки, юнак зустрів стареньку бабусю, яка попросила його перенести її на інший берег. Язон охоче допоміг, не знаючи, що то була сама Гера, яка випробовувала доброту юнака.
Відтоді дружина Зевса стала його опікункою. У річковому мулі Язон загубив сандалію і напівузутим зайшов до Іолка. Там його побачив Пелій, який щойно отримав страшне попередження дельфійського оракула: “Бійся того, хто буде водночас земляком і чужинцем, босим і взутим”. Отож переляканий Пелій помітив Язона й звелів слугам запросити його до палацу. Там Язон назвав своє ім’я. Тоді цар запитав: “Що б ти зробив, Язоне, якби був царем і знав, що маєш загинути від руки одного з твоїх гостей?” – “Послав би того гостя на пошуки золотого руна”. – “То знай же, що це саме ти і є. Отож іди й принеси мені золоте руно”. Язон онімів, а до нього підійшов слуга, який колись попередив Езона про страшний намір Пелія, і розповів історію його роду й провів до батька. Побачивши дорослого сина, Езон заплакав. Глибоко вражений батьковою старістю та бідністю, Язон побіг до палацу, у вічі сказав Пелію про його негідну поведінку й зажадав, аби той повернув багатство та владу. Цар хитро відповів, що віддасть владу, коли Язон привезе золоте руно. Від Хірона Язон знав історію руна.
Цар беотійського міста Орхомени Атамас і його дружина Нефела мали двох дітей: сина Фрікса та доньку Геллу. Овдовівши, Атамас одружився з Іно, донькою фіван – ського царя Кадма (родичкою Лая, Едіпа й Антігони). Зла мачуха намовила жінок з Орхомени ошпарити посівне зерно окропом і тим викликати в країні неврожай. Коли хліби не зійшли, Атамас відрядив гінців до оракула запитати, як відвернути божий гнів. Іно підкупила гінців, які принесли цареві відповідь, що вона сама підготувала: боги вимагають, аби їм принесли в жертву царських дітей. Проте й Нефела пильнувала дітей. Материна душа з’явилася Фріксові в сні й веліла тікати разом із сестрою. Уночі за містом на них чекатиме чарівний золотий баранчик, який віднесе їх, куди вони захочуть. Діти сіли йому на спину й трималися за золоте руно, а він пролітав над горами, островами й морем, немов ластівка. У протоці, що відокремлює Азію від Європи, знялася буря. Злякавшись, мала Гелла впала в море, яке відтоді називається Геллеспонтом (грец. море Гелли), а її брат опинився в Колхіді, де страждав прикутий Прометей. Фрікс доглядав баранчика, поки той зістарився і попросив, щоб його принесли в жертву Зевсові. А золоте руно цар Колхіди Еет повісив на дубі у священному гаю Ареса.
Е. де Роберті. Аргонавти. XV ст.
Язон розіслав гінців по всій Елладі, скликаючи охочих у заморський похід. На заклик з’явилися Геракл, Тезей (який переміг Мінотавра й за допомогою “нитки Аріадни” вийшов із лабіринту), Пелей (батько Ахілла), натхненний співець Орфей (він зачаровував грою на лірі навіть диких звірів і наважився піти до Аїду по Еврідіку), син Аполлона, бог лікарів Асклепій (його ще називали Ескулапом, а медиків і досі іронічно називають “ескулапами”) та інші сміливці. Збудували корабель “Арго” (грец. швидкий), а членів його екіпажу стали називати аргонавтами. Обравши ватажком Язона, вони вирушили в далеку небезпечну мандрівку. Біля входу в Чорне море, де тепер відкривається протока Босфор, прохід закривали дві скелі Сімплегади. Вони то щільно сходилися, то розходилися, на мить відкриваючи прохід. Між Сімплегадами не міг пройти жоден корабель. Аргонавти зупинилися прямо біля них і випустили голуба. Птах промайнув блискавично, і скелі, з’єднавшись, лише вирвали в нього з хвоста кілька пір’їнок. Скориставшись миттю, коли скелі розійшлися, аргонавти налягли на весла, і “Арго” пролетів так швидко, що вони встигли розтрощити лише шматок дерева на його кормі. Сімплегади завмерли й відтоді більше не ворухнулися.
Аргонавти прибули до Колхіди. Коли герої пояснили мету свого приїзду, цар Еет підступно пообіцяв, що віддасть золоте руно Язонові лише після того, як той запряже пару бронзових вогнедишних биків, виоре Аресове поле, посіє драконові зуби й переможе воїнів, які народяться із цього посіву, та ще й подолає невсипущого дракона, що стереже золоте руно.
На превеликий подив присутніх, Язон здійснив усі ці подвиги, заволодів золотим руном і здобув вічну славу. І ніхто не знав, що йому допомогла донька Еета чарівниця Медея, яка закохалася в нього й втекла з ним на “Арго”. Коли ж Еет послав флот навздогін “Арго”, вона вбила свого маленького брата, якого викрала з дому, порізала його тіло на шматки й розкидала по морю. Побачивши на хвилях синове тіло, Еет зупинив кораблі, щоб забрати його. Тим часом “Арго” став недосяжним для переслідувачів. Жах охопив аргонавтів: караючи за злочин, Зевс відвернувся від них, почалися дні злигоднів і поневірянь. Нарешті аргонавти повернулися до Іолка. Але Езон уже був при смерті. Тоді Медея омолодила його й улаштувала так, щоб доньки Пелія, захотівши омолодити й свого батька, власноруч його вбили. Передчуваючи неминучу помсту жителів Іолка, Язон із Медеею та дітьми втекли з міста.
Невдовзі вони опинилися в Креона, царя Коринфа, у доньку якого, Креусу, Язон закохався. Медея була приголомшена зрадою чоловіка, задля якого стільки зробила. Проте вона стримала гнів і навіть подарувала нареченій напрочуд гарну шлюбну сукню. Коли Креуса одягла дарунок Медеї, сукня облягла її й пекла, як вогонь. Золотий вінець на скронях тлів, і полум’я поповзло по її блідих щоках. Вогонь намагалися погасити, але вода перетворювалася на пару й огортала царівну молочною хмарою. Убрання, намочене в отруйних соках різного зілля, уп’ялося в тіло, і бідна дівчина горіла живцем. Почувши передсмертні зойки Креуси, Медея повбивала своїх дітей і на колісниці, запряженій крилатими драконами, утекла до Афін. Тіла її синів коринфяни поховали в храмі Гери. На їхній могилі щороку відбувалося богослужіння.
Міфи – невичерпне джерело літератури. Тож недаремно аргентинський письменник Хорхе Луїс Борхес сказав: “Література починається міфом і закінчується міфом”.
1. Що ви знаєте про міфи та міфологічний світогляд? 2. Які крилаті вислови, “народжені” еллінською міфологією, ви знаєте?
3. Назвіть основні цикли давньогрецьких міфів. Чи перетинаються вони між собою? 4. Як Едіп опинився в Поліба і Меропи? Чи вдалося Лаєві запобігти здійсненню віщування дельфійського оракула? Чому?
5. Чи винен Едіп у злочинах, у яких його звинуватив Тіресій? Чому?
6. Кого ще з великих героїв, крім Язона, виховував кентавр Хірон? 7. Які випробування випали на долю Язона? Чи всі він пройшов із честю? Обгрунтуйте свою точку зору. 8. З якими циклами міфів пов’язаний цикл про аргонавтів? Відповідь аргументуйте. 9. Назвіть три умови, без виконання яких греки не змогли б здолати Трої? Хто їм допомагав у цьому? 10. За одним із міфів, боги розпочали Троянську війну, щоб під стінами Трої знищити всіх героїв і закінчити їхню добу. Як ви думаєте, що спонукало олімпійців так зробити, чим їм завадили герої? Відповідь аргументуйте. 11. Де на території нашої держави ми можемо натрапити на відлуння еллінської міфології? Наведіть конкретні приклади.
12. Давньогрецька міфологія стала невичерпним джерелом для митців різних часів і народів. Спробуйте створити свій мистецький твір, використовуючи сюжети еллінської міфології.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)