“Історія держави Російського”, як філософську працю

” Історія держави Російського” ставить читача перед рядом парадоксів. Насамперед треба сказати про заголовок цієї праці. На титулі його коштує “Історія держави”. На підставі цього Карамзина стали визначати як “державника”. Закордонна подорож Карамзина збіглося з початком Великої французької революції. Подія це вплинуло на всі його подальші міркування. Молодий росіянин мандрівник спочатку захопився ліберальними мріями під впливом перших тижнів революції, але пізніше злякався якобінського терору й перейшов у табір її супротивників

– досить далека від реальності

Слід зазначити, що Карамзин, якого часто, але зовсім безпідставно ототожнюють із його літературним двійником – оповідачем з “Листів російського мандрівника”, не був поверхневим спостерігачем подій: він був постійним носієм Національної асамблеї, слухав мовлення Мирабо, абата Мори, Робеспьера й інших. Можна із упевненістю сказати, що жоден з видатних діячів російської культури не мав таких докладних і безпосередньо особистих вражень від Французької революції, як Карамзин. Він знав неї в особу. Тут він зустрівся з історією. Не випадково Пушкін називав

ідеї Карамзина парадоксами: з ним відбулося прямо протилежне. Початок революції було сприйнято Карамзиним як виконання обіцянок філософського сторіччя

“Кінець нашого століття почитали ми кінцем найголовніших нещасть людства й думали, що в ньому піде важливе, загальне з’єднання теорії із практикою, умогляду з діяльністю”, – писав Карамзин у середині 1790-х м. Утопія для нього – не царство певних політичних або суспільних відносин, а царство чесноти; сяюче Майбутнє залежить від високої моральності людей, а не від політики. Чеснота породжує волю й рівність, а не воля й рівність – чеснота. До будь-яких форм політик Карамзин ставився з недовірою. Карамзин, що цінував щирість і моральні якості політичних діячів, виділив із числа ораторів Асамблеї короткозорого й позбавленого артистизму, але вже стяжали кличку “непідкупний” Робеспьера, самі недоліки ораторського мистецтва якого здавалися йому достоїнствами. Карамзин обрав Робеспьера. Сльози, які пролив Карамзин на труну Робеспьера, були останньою даниною мрії про Утопії, платоновской республіці, державі Чесноти

Тепер Карамзина залучає політик – реаліст. Печатка відкидання з політики знята. Карамзин починає видавати “Вісник Європи” – перший політичний журнал у Росії. На сторінках “Вісника Європи”, уміло використовуючи іноземні джерела, підбираючи й переклади таким чином, щоб їхньою мовою виражати свої думки, Карамзин розвиває послідовну політичну доктрину. Люди по природі своєї егоїсти: “Егоїзм – от щирий ворог суспільства”, “до нещастя скрізь і все – егоїзм у людині”. Егоїзм перетворює високий ідеал республіки в недосяжну мрію: “Без високої народної чесноти Республіка стояти не може”. Бонапарт представляється Карамзину тим сильним правителем – реалістом, що будує систему керування не на “мрійливих” теоріях, а на реальному рівні моральності людей. Він поза партією. Цікаво відзначити, що, випливаючи своєї політичної концепції, Карамзин у цей період високо оцінює Бориса Годунова. ” Борис Годунов був один з тих людей, які самі творять блискучу долю свою й доводять чудесну силу Натури. Рід його не мав ніякий знаменитості”.

Задум “Історії” дозрів у надрах “Вісника Європи”. Про це свідчить все зростаюче на сторінках цього журналу кількості матеріалів по російської історії. Погляди Карамзина на Наполеона мінялися. Захоплення початок перемінятися розчаруванням. Після перетворення першого консула в імператора французів Карамзин з гіркотою писав братові: “Наполеон Бонапартові проміняв титул великої людини на титул імператора: влада показала йому краще слави”. Задум “Історії” повинен був показати, як Росія, пройшовши через століття роздробленості й нещасть, єдністю й силою піднеслася до слави й могутності. Саме в цей період і виник заголовок “Історія держави”. Надалі задум перетерплював зміни. Але заголовок міняти вже було не можна. Однак розвиток державності ніколи не було для Карамзина метою людського суспільства. Воно являло собою лише засіб. У Карамзина мінялося подання від сутності прогресу, але віра в прогрес, що давав зміст людської історії, залишалася незмінної

У самому загальному виді прогрес для Карамзина полягав у розвитку гуманності, цивілізації, освіти й терпимості. Основну роль у гуманізації суспільства покликана зіграти література. В 1790-і роки, після розриву з масонами, Карамзин думав, що саме красне письменство, поезія й романи будуть цими великими цивілізаторами. Цивілізація – рятування від брутальності почуттів і думок. Вона невіддільна від тонких відтінків переживань. Тому архімедяною точкою опори в моральному вдосконаленні суспільства є Мова. Не сухі моральні проповіді, а гнучкість, тонкість і багатство мови поліпшують моральну фізіономію суспільства. Саме ці думки мав на увазі Карамзин поет К. Н. Батюшков. Але в 1803 р., у те самий час, коли закипіли розпачливі суперечки навколо язикової реформи Карамзина, сам він думав уже ширше.

Реформа мови покликана була зробити російського читача “общежительним”, цивілізованим і гуманним. Тепер перед Карамзиним вставало інше завдання – зробити його громадянином. А для цього, уважав Карамзин, треба, щоб він мав історію свій країни. Треба зробити його людиною історії. Саме тому, Карамзин “постригся в історики”. Історії в держави ні, поки історик не розповів державі про його історії. Даючи читачам історію Росії, Карамзин давав Росії історію. Бурхливі події минулого Карамзину довелось описувати посередині бурхливих подій сьогодення, у переддень 1812 року Карамзин працює над VI томом “Історії”, завершуючи кінець XV століття. Наступні роки в погорілій Москві минулого важкі й сумні, однак робота над “Історією” триває

ДО 1815 року Карамзин закінчив 8 томів, написав “Введення” і вирішив відправитися в Петербург для одержання дозволу й засобів на печатанье написаного. На початку 1818 року 3000 екземплярів перших 8 томів вийшли у світло. Поява “Історії держави Російського” зробилося суспільною подією. “Історія” довгий час залишалася головним предметом споровши

У декабристських колах її зустріли критично. Поява “Історії” впливав на плин їхньої думки. Тепер уже жодна мисляча людина Росії не міг мислити поза загальними перспективами російської історії. А Карамзин ішов далі. Він працював на IX, X і XI томами “Історії” – часом опричнини, Бориса Годунова й Смути. У цих томах Карамзин досяг неперевершеної висоти як прозаїк: про це свідчить сила окреслення характерів, енергія оповідання. У царювання Івана III і Василя Івановича не тільки зміцнилася державність, але й досягла успіхів самобутня російська культура

Наприкінці VII тому, в огляді культури XV-XVI століть, Карамзин із задоволенням відзначав появу світської літератури – для нього важливо ознаки успіхів освіченості: “…бачимо, що предки наші займалися не тільки історичними або Богословськими творами, але й романами; любили добутку дотепності й уяви”. В “Історії” співвідношення міняється й злочинна совість робить марним всі зусилля державного розуму. Аморальне не може бути державно корисним. Сторінки, присвячені царюванню Бориса Годунова й Неясному часу, належать до вершин історичного живописания Карамзина, і не випадково саме він надихнули Пушкіна на створення “Бориса Годунова”.

Смерть, що обірвала роботу над “історичною поемою”, вирішила всі питання. Якщо говорити про значення “Історії держави Російського” у культурі початку XIX століття й про те, що в цьому пам’ятнику залучає сучасного читача, то доречно буде розглянути науковий і художній аспекти питання. Заслуги Карамзина у виявленні нових джерел, створенні широкої картини російської історії, сполученні вченого коментарю з літературними достоїнствами оповідання не піддаються сумніву. Але “Історія держави Російського” повинна бути розглянута й у ряді добутків художньої літератури. Як літературне явище вона належить першій чверті XIX століття. Це був час торжества поезії. Перемога школи Карамзина привела до того, що поняття “література” і “поезія” ототожнювалися