Історико-патріотична й героїко-соціальна проза
Окремою тематичною лінією в українській фольклорно-історичній романтичній прозі є історико-патріотична й героїко-соціальна проза, пов’язана з відкриттям “історичної людини” та осмисленням національного характеру.
Найяскравішим прикладом гармонійного поєднання цих первнів стала історична повість М. Гоголя ” Тарас Бульба ” (1833). Для М. Гоголя, який, як і кожний з російських прозаїків першої половини ХІХ ст., зазнав впливу Вальтера Скотта, характерний, однак, свій тип історизму, котрий можна назвати фольклорним, – історична
Таким чином, в українській фольклорно-історичній романтичній прозі 30-60-х років, попри порівняно невелику кількість творів, зроблено загалом
Шукаючи рятунку від суспільної самотності, особистість бачить втілення своєї повноти й самоцінності в любовному почутті. Однак взаємна любов і відчуття щастя – аж ніяк не в дусі романтичної поезії. Для поета-романтика цінність має саме переживання стану закоханості, любовної муки, їх естетизація. Найчастіше виступають мотиви нерозділеного почуття, розлуки, зради, втрати коханої людини, які дають глибину емоційного переживання. Віршів про щасливу любов в українських романтиків дуже мало.
У любовній особистісно-психологічній ліриці, таким чином, виявляється характерна для романтизму недосяжність у реальному житті ідеалу, своєрідний культ душевного страждання. Особливо показова в цьому плані сентиментально-романтична лірика В. Забіли.
У романтичному світосприйнятті індивід виступає частиною природи, яка є живим організмом, доброю матір’ю, етичною й естетичною цінністю. Від фольклорного пантеїзму романтики приходять до розуміння природи як вічної субстанції, вищої за суєтне й мізерне людське життя, як ідеального уособлення гармонії та свободи. Різко осуджуючи людську ненажерливість – мотив, широко відомий у народній поезії, – Л. Боровиковський протиставляє їй цінності “природного життя”.
Своєрідне космічне світосприйняття, таке характерне для романтиків (зокрема, для М. Лермонтова), дістало чи не найяскравіший вияв у Творчості М. Петренка в циклі “Небо”. Естетизація природи як аналога душі, втеча від жорстокості й прози земного буття зрештою були формою, хоч і пасивного, протесту проти дійсності; поза самотності, світова скорбота теж були не що інше, як вираження суспільного змісту внутрішнього світу особистості й водночас невпинного пошуку гармонії, возз’єднання із світом. Це – характерні риси байронічного героя, що притаманні російському романтизму 20-30-х років і виявилися в українській романтичній поезії (хоч і меншою мірою).
Оскільки Кохання в романтичній літературі виступає, як правило, темою трагічною, Природа любовного конфлікту далеко не завжди пов’язана тільки з об’єктивними зовнішніми обставинами, а часто з несумісністю духовною (чи дущевною), з перешкодами суто психологічного плану. Самий характер такого конфліктного протиставлення свідчив про успіхи літератури в психологічному дослідженні особистості, позаяк на зміну прямолінійному відображенню в характерах обставин приходить розуміння багатовимірності, суперечливості та глибини психології індивіда. Зрозуміло, що ідейне спрямування такої характерології в кожному випадку могло бути різне.
В українській романтичній особистісно-психологічній прозі найвиразніше окреслюються три типи особистості: герой, який (часто жертовно) співвідносить свої вчинки з інтересами коханої людини; романтично-просвітницький, етичний, але малодійовий герой; власне романтичний (баладний) герой, який, нехтуючи моральними нормами свого середовища, домагається реалізації своїх пристрастей. Як правило, другий тип героя не відповідав просвітницькому авторському ідеалові. Своєрідний духовний диктат Просвітництва зрештою зумовлювала недостатня розвиненість суспільно-економічних умов в Україні.
На початку ХІХ ст. інтерес до “екзотичної” країни з’являється у французів, німців, англійців, іспанців і дає імпульс до появи художніх творів у європейському романтизмі (в літературі – Байрон, Гюго, Шаміссо, Готшаль, Еспонседа та ін., у живопису – Буланже, Верне, у музиці – Бетховен, Ліст). Усе це сприяло входженню України як історико-культурного комплексу у свідомість західноєвропейських і насамперед слов’янських народів, пробудженню інтересу до її літератури (саме цього часу починають з’являтися переклади творів українських письменників іноземними мовами).
(2 votes, average: 3.50 out of 5)