Патріотична драма “Бояриня”

Патріотична драма “Бояриня” була написана Лесею Українкою в 1910 році. Поетеса дуже любила свою країну, свій народ, її хвилювала доля рідної України, яка перебувала під владою Росії, не мала навіть власної державності. Удрамі “Бояриня” Леся Українка засуджує тих українців, які зрадили батьківщину, які заради почестей служили російському царю.

Драма починається з опису родини Оксани, її рідного будинку. Поетеса зображує людей, які по-справжньому любили Україну, українську мову та звичаї. Оксана – дівчина, яка дуже любить природу:

їй подобається вирощувати та збирати квіти, співати пісні біля річки та в гаю. Вона щира патріотка своєї країни:

Аякже, я перша братчиця в дівочім братстві.

Оксана пишається тим, що вона народилася в Україні, тим, що вона українка. Раптом вона зустрічає Степана, який приїхав із Москви на Україну. Оксана щиро закохалася в нього, погодилася бути його дружиною, поїхати з ним до Москви. Але вона навіть не уявляла, що чекає її на чужині, вона сподівалася бути щасливою з коханим чоловіком, а вийшло все навпаки.

Проста, але чесна і щира українська дівчина не може зрозуміти московських звичаїв. Оксана не може, як Степан,

відцуратися рідної мови, звичаїв рідного народу, вона не може забути Україну. Московське життя було для Оксани неволею, вона почувала себе, немов у в’язниці:

Степане, та куди ж се ми попались? Та се ж якась

Неволя бусурменська. Чим довше Оксана живе в Москві, чим краще пізнає чоловіка та його обов’язки на службі, тим огидніша стає для неї Москва. Оксана не розуміє, як можна цілувати руку царю, вона вважає, що це принижує людину. Кохання Оксани до чоловіка поступово змінюється розчаруванням. Вона розуміє, що Степан намагається догодити царю й боярам, щоб покращити матеріальне становище своєї родини, але це не підвищує його в очах Оксани, а навпаки. Степан втратив усі свої не лише національні, а й людські якості, свою гідність і гордість:

Ба знаєш, як то кажуть: “Скачи, враже, як пан накаже!”

Постійно думаючи, як збагатитися, Степан зовсім не приділяє уваги Оксані, їхні почуття зникають.

Оксана намагалася допомогати чоловікові, зробити з нього людину, вона пропонувала йому покинути Москву, повернутися в Україну, проте її зусилля нічого не дали. Степан вважав, що в нього все є, він вважав себе щасливою людиною, але не розумів, що він занапастив свою душу, занапастив себе й Оксану.

У драмі “Бояриня” Леся Українка порівнює образ Оксани з образом України. Україна була вільною та щасливою, але її підкорила Москва, зробивши з неї велику руїну Так само й Оксана в’яне й марніє на чужині, в неволі. Розлучившись із рідною країною, Оксана захворіла не лише фізично, а й духовно.

Коли Оксана захворіла, Степан сказав, що спитає дозволу у царя, щоб з’їздити на Україну, проте вона не погодилася. Вона весь час сумувала за рідною країною, мріяла повернутись, але не змогла: їй було соромно перед Україною, перед народом. Коли на Україні була жорстока боротьба, вона нічого не зробила, щоб покращити долю рідного краю, вона втекла, сховалась, до того ж втекла не куди-небудь, а саме в Москву, тобто перейшла на бік ворога. Оксана не уявляла, як після того, що вона зробила, вона подивиться в очі українцям, які захищали свою батьківщину, ризикуючи власним життям, її сумління не дозволило зробити їй те, про що вона мріяла весь час, на що завжди таємно сподівалась.

Леся Українка в драмі “Бояриня” закликає не залишати рідної землі, рідного народу, не цуратися рідної мови та звичаїв, а робити все можливе, щоб бути справжнім українцем, патріотом рідної землі. Поетеса закликає всіх до боротьби, яка б покращила долю України. Удрамі “Бояриня” поетеса реально зображує відносини між Україною та Росією, тяжку й трагічну долю України, глибокий патріотизм і зраду.

Життя Степана, героя драми “Бояриня”, не менш трагічне, ніж доля Оксани.

Степан – не історична особа, це український інтелігент другої половини ХІХ століття, який утратив національну свідомість, зрікся рідної культури і прийняв чужу.

Одружившись з Оксаною, Степан мріє жити щасливо, але щастя йому не судилося, бо він виявився нездатним за нього боротися. Оксані Степан обіцяв, що в Москві вони виконуватимуть свої обряди й звичаї (“нічого ж там чужого у нашій хатоньці не буде”). Але вже в перші дні проживання в Москві Степан не дотримує свого слова. Він примушує Оксану одягти чуже московське вбрання і мовчки сприймати обряд із московськими боярами, який супроводжувався поцілунком старого боярина. Дружині це було приниженням, але чоловік на це не звертає уваги. Він боїться, що за відмову від обряду цар розгнівається на нього, і він буде покараний. Степан вислужується перед царем, цілує йому руку.

Боїться Степан і приймати в себе в домі гостя з України, позачиняв усі двері і вікна, щоб їх ніхто не підслухав. Степан, перебуваючи на службі у царя, став слабовольним, боязливим.

Він просить Оксану догоджати гостям тоді, коли йому це вкрай необхідно, а не для того, щоб дбати про свою кар’єру. Він перш за все переживає за свою голову.

Від гостя з України Степан бере супліку, щоб передати цареві, бо все-таки хоче допомогти українцям. Але йому це не вдалося.

Оксана допомагає Степанові вирватися з рабства, радить тікати, але він боїться, що їх будуть переслідувати. Якби чоловік був сильним, таким, як Оксана, то він би погодився.

Степан по-іншому переживає події, які трапилися в Україні, він ніби трохи радіє, що “тепера на Вкраїні утихомирилося”. Про це він спокійно говорить. Степан не думає, як він буде дивитися у вічі батькам Оксани після того, що трапилося. Він любить свою дружину якоюсь дивною любов’ю, бо хоче їй, вже тяжко хворій, допомогти повернутися до рідних, та про це треба було думати раніше. Їй така допомога вже ні до чого. Оксана в тяжкі хвилини розвеселяла Степана і його родину. Але так було не завжди. Його душа, хоч і покрита іржею (“як на старих шаблях буває”), проте все ж відживає у найстрашніший момент життя – у передсмертний час дружини. І ось монолог-сповідь Степана розкриває сутність трагізму його долі:

Нас доля так уже скарала тяжко, Що, певне, й Бог простить усі гріхи. Хтось кров із ран теряв, а ми із серця. Хто засланий, в тюрму замкнутий був, а ми несли кайдани невидимі. Хто мав хвилини щастя в боротьбі, а нас важка, страшна душила змора, і нам не вділено було снаги ту змору подолати.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Патріотична драма “Бояриня”

Categories: Шкільні твори

Links