Історичні віхи в історії українського народу (за драмою “Бояриня”)
Історія українського народу надзвичайно трагічна й повчальна. Вона свідчить про якусь незбагненну силу українців, їхню здатність знову і знову відроджуватись після нищівних, здавалося б, смертельних ударів та катастроф.
Можна було б свою розповідь розпочати від татаро – монгольської навали, яка не тільки знищила українську державність, а й фізично вигубила народ, так підірвала його біологічні сили, що він став легкою здобиччю сусідів і потрапив до них у неволю. Однак у даній роботі ми зосередимося на подіях, що відтворені на сторінках
Одним з таких полотен є драматична поема Лесі Українки “Бояриня”. Цей твір присвячений подіям, пов’язаним з Переяславською радою Поема написана в час (1910 p.), коли царевий уряд посилив утиски пригноблених окраїн і національних меншин. Леся Українка гостро переживала соціальний і національний гніт, брак національної державності, шукала відповіді на запитання: хто ми, українці, які ми є. на прикладі головних героїв драми – Степана та Оксани – талановита письменниця об’єктивно відтворює події, що ввійшли в історію під назвою “Руїна”.
Це
Згадаймо образ Степана. Він піддався агітації, покину Україну і тепер у Московщині цілує руки, як невільник. На думку літературних критиків, Степан є відтворенням духу свого часу. Це слабовільна людина, боягузлива. Він зрікся рідної землі, звичаїв, культури, став безбатченком. Степан – не оборонець рідного краю, а пристосуванець, приречений на приниження людської гідності. Це мало згубні наслідки для багатьох майбутніх поколінь упродовж кількох століть. Саме в часи “Руїни” з’явилося багато пристосуванців, які, надивившись на “московські соболі”, пішли служити царю.
У поемі на прикладі Оксани, її життя Леся розповідає про зародження української культури. Вона змальовує церковні братства, яких брали участь жінки. Члени братств виготовляли корогви як символ волі, незалежності. Вихована на українських традиціях, Оксана не змогла прижитися на чужині, бо там сповідувалося рабство в найогидніших проявах. Вона не хотіла миритися зі Степановим приниженням, бо вихована в інших ідеалах. Однак дівчина не змогла піднятися над обставинами, тому й ствердила, що вони з Степаном “обидва ржаві”.
З часом, на наш погляд, характер українця, загартувався. Ним ще більш оволодівало бажання жити вільно й незалежно. Такою особистістю безпомилково можна назвати Григорія Косинку, видатного новеліста XX століття. Він у 1917-1919 роках не втікав у “пещери, озера, ліси”. Розбуджений революцією, вбирав кожний момент швидкоплинної діяльності і творив її портрет.
Однією з кращих новел письменника є “Політика”. На сторінках новели автор показує духовне зростання людини, її тісний зв’язок з народом Мусій, головний герой твору, любить людей, хоче надати їм допомогу; він не поступається переконаннями, не допускає жодних компромісів. Як і сам письменник. Життя Г. Косинки обірвалось трагічно: він був страчений за хибним звинуваченням у приналежності до групи терористів. Та справжньою причиною його загибелі був письменницький талант, його твори, у яких не ідеалізувалися більшовицькі будні, а правдиво відтворювалися братовбивчі події на благословенній українській землі.
Так було знищено десятки тисяч українських інтелігентів. Це ще одна трагічна сторінка в історії України.
Говорячи про історичні віки, не можна не згадати події 1927, 1933 років, що ввійшли в історію під назвою “голодомор”. Читаючи драму М. Куліша “97”, повість У. Самчука “Марія”, задумуєшся над питанням: хто винен у традиціях, описаних письменниками. У драмі “(?” автор розповідає про українське село, у якому далеко не всі люди сприйняли революцію, що принесла голод…
У селі поїли всіх кішок і собак… До глибини душі вразив епізод, у якому розповідається про те, як Ларивон, глухий церковний сторож, і Орина, бідна вдова, поїли своїх дітей. Громада вимагає суду над дітовбивцями. Але чи підлягають вчинки Лари вона й Орини законам людського співжиття?
Не менш трагічною в українському селі була насильницька колективізація, котру описує У. Самчук, Книга стала монументом пам’яті тим, котрих налигачем заганяли до колгоспів. Ця політика держави спричинила початок кінця: відбулося тотальне винищення українського селянства, витравлення з нього власника, господаря, годувальника. На колись родючих землях виросли бур’яни, під дощами, згнило збіжжя. До родини Марії, головної героїні повісті, прийшло лихо.
Старший син Максим, який учив батька й матір соціалізму та комунізму, виганяє їх із хати. Молодшого сина Лавріна репресовано. Останні члени родини втратили віру в можливість людського життя. Кульмінація твору – страшні картини голодомору в колись багатому куркульському селі.
Насамкінець можна додати, що етнічні втрати українського народу склали біля 12,7 млн чоловік. А воєнні? За даними науковців уроки Великої Вітчизняної війни загинуло біля 80,5 млн наших земляків.
Про війну написано багато. Та, може, найоб’єктивніше змалював її О. Довженко у своїх оповіданнях, кіноповістях та “Щоденнику”. Уже перша записна книжка “Щоденника” кровоточить своєю жахливою правдою… Змучені, зганьблені, голодні жінки плакали: на горе й потому покидала їх Червона Армія, відступаючи. О. Довженко оголив фашизм.
Німці знищували все на своєму шляху. Ось одне з сіл… Що залишилося в ньому? Дві тисячі трупів, серед руїн і попелу – скелети. Наша земля була хвора, вона стогнала, нелюдське горе перелилось через край в кожній душі і вже не викликало гніву, а лише огиду та обурення.
У тому, що творилося, Довженко вбачав підлість, яку чинили чиїсь руки. Він засуджує бездонну вічну брехню, якою обплутані ми. Серце його переповнюється жахом від того, що сотні тисяч кращих продовжувачів нашого роду зникне з нашої землі.
Трагедією світового масштабу переживає наш народ сьогодні. Це наслідки чорнобильської аварії. Та про них слід писати окремий твір.
Заключним рефреном можуть бути слова П. Тичини: “яка біда, яка чума мене косила, а сила знову розцвіла”.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)