Ірина (Іраїда) Володимирівна Жиленко
Ірина (Іраїда) Володимирівна Жиленко народилася 28 квітня 1941 року в Києві. Роки дитинства, на які припала війна, сім’я прожила на Черкащині, а потім знову повернулася до Києва. Після закінчення 1964 р. вечірнього відділення філологічного факультету Київського університету І. Жиленко працювала в редакціях газет “Молодь України” та “Літературна Україна”. Багато сил віддала вона сім’ї, дітям та чоловікові, відомому українському письменнику Володимиру Дрозду.
Оскільки 1. Жиленко належала до письмешіиків-шістдссятників, то у неї
Пізніше виходили збірки “Автопортрет у червоному” (1971), “Вікно у сад” (1978), “Концерт для скрипки, дощу і цвіркуна” (1979), “Дім під каштаном” (1982), “Ярмарок чудес” (1982), “Останній вуличний шарманщик” (1985). У них помітно зростає роль фантастичного. Поетеса прагнула створити на противагу сірим будням ідеальний казковий світ, сповнений домашнього тепла, добра і любові. З-під пера І. Жиленко вийшло п’ять збірок для дітей “Достигають колосочки” (1961), “Вуличка мого дитинства” (1978), “Двічі по два – дорівнює кульбабці” (1983), “Казки буфетного гнома” (1985), “Новорічна історія про двері, яких нема, і про те, як корисно іноді помилятися номером” (1986). Це світлі грайливі казки, які вчать добра та людяності.
У поезіях І. Жиленко Останніх років (збірки “Чайна церемонія” (1990), “Вечірка у старій винарні” (1994.)) поряд із філософським осмисленням життєвого шляху дедалі частіше з’являються мотиви розчарування й розпачу, викликані як соціальними негараздами, так і загальним занепадом культури, духовності та гуманістичних цінностей.
Цікавим документом літературного процесу поч. 1960-х рр., де крізь особистіше сприйняття І. Жиленко показала стосунки між людьми, атмосферу тих років, стали спогади на матеріалі власних щоденників “Ното £егіеп8” (“Радісна людина”),* які вона почала систематично видавати з 1998 р.
“Висміюючи жорстокі міфи тоталітаризму, герметична поезія обстоювала право кожного на свій незалежний внутрішній світ, свою мрію, свою міфологію. Від усіх людських прав людини 70-х років залишилася можливість жити у вільному світі власних фантазій. І в поезії Ірини Жиленко ця можливість ілюзорної свободи реалізовується сповна…
Розроблювана Іриною Жиленко поезія “приватного життя” не мала нічого спільного із офіціозними уявленнями про родину як “державну одиницю” або “осередок суспільства”. Для її ліричної героїні дім був маленьким острівцем серед моря офіційної брехні, екстериторієїо, де діють закони взаєморозуміння. У ті роки створювався своєрідний артистичіго-іителігентський образ дому, формувалося нове уявлення про життєве середовище, нове мистецтво інтер’єру. Тут усе мало говорити про прагнення забути про реальне життя за стінами дому. Переважали химерні атрибути: екзотичні мушлі, старі, часом биті вази, дивовижні антикварні меблі, репродукції давніх картин, плакати й реклама з малозрозумілими написами. Все це ставало символом незалежності від існуючої реальності, демонстрацією зречення сірих “радянських буднів”.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)