ІМРУ-УЛЬ-КАЙС, Хундудж ібн Худжр аль-Кінда
(бл. 500 – середина VI ст.)
ІМРУ-УЛЬ-КАЙС, Хундудж ібн Худжр аль-Кінда (бл. 500 – середина VI ст.) – доісламський арабський поет.
Iмру’улькайс походив із вельможного бедуїнського роду. Батько Iмру’улькайса був могутнім вождем племені, жорстокою і несправедливою людиною. Одноплемінники, які боялися посилення могутності племінних вождів і боролися з їхніми претензіями на абсолютну владу, вбили батька Iмру’улькайса.
Традиційна біографія повідомляє, що дитинство та юність поет провів у розкошах, що, зрозуміло, не було характерно
Батько намагався змусити його відмовитися від “віршування” і врешті-решт прогнав з дому. В цьому також виявилося уже нове, “шляхетне” уявлення про те, що віршування – негідне заняття для “княжича”, на відміну від давньої патріархальної поваги до поетів.
Із групою таких самих вигнанців Iмру’улькайс блукав пустелею, від одного оазису до іншого, полював, складав пісні.
Традиція вважає Iмру’улькайса “творцем” касиди з усіма її композиційними елементами. Найвидатнішим твором Iмру’улькайса вважається його му’аллака. У середні віки араби оголосили її неперевершеним шедевром і навіть художнім еталоном. Оцінюючи який-небудь поетичний твір, вони говорили: “Це ще довершеніше, ніж касида “Почекайте! Поплачем!” чи “Це ще відоміше, ніж касида “Почекайте! Поплачем!”
Згідно з традицією, свою му’аллаку Iмру’улькайс створив на знак пам’яті зустрічі зі своєю коханою. Цей день, названий за місцем зустрічі “днем Дарат-Джульджуль”, як свідчать середньовічні коментатори, ознаменований наступною подією.
Закоханий в Унеїзу, Iмру’улькайс вдався до хитрощів, щоб зустрітися зі своєю коханою. Під час чергового перекочовування поет відстав від своїх одноплемінників і сховався поблизу місця купання в Дарат-Джульджуль. Коли Унеїза разом з іншими жінками прийшла сюди і ввійшла у воду, поет зібрав розкиданий на березі одяг, всівся на нього і заявив, що не віддасть його до тих пір, поки купальниці не вийдуть голими з води. Після тривалих сумнівів жінки були змушені підкоритися, причому останньою з води вийшла Унеїза. Одягнувшись, жінки почали дорікати Iмру’улькайсу за легковажну поведінку, але він одразу ж зарізав свого верблюда і щедро пригостив їх вином і печеним м’ясом. Жінки, зворушені вчинком поета, із вдячності понесли сідло його верблюда на собі до племінного стійбища.
У першій частині поет, споглядаючи залишене стійбище, згадує, як колись зазнав кохання та гіркоти розлуки. У другій частині він описує свої любовні пригоди, побачення з Унеїзою і особливо зупиняється на подіях “дня Дарат-Джульджуль”. Третю частину касиди поет присвячує змалюванню життя в пустелі (полювання, кінь, гроза, ніч і т. д.).
Дві головні теми – кохання та природа – проходять через усю поезію Iмру’улькайса. Розвиваючи їх, поет розповідає про людей і події. Описи злигоднів і випробувань змінюються у нього розповіддю про радощі та щасливі моменти життя, а в цілому перед слухачем виникає строката картина життя в Аравійській пустелі.
Iмру’улькайс справедливо вважають неперевершеним майстром описів. Поет умів побачити високу поезію в одноманітному житті бедуїна і відтворити її економно та яскраво: “Нам трапилась отара диких вівців. Самиці були схожими на дівчат у довгих платтях, які прогулюються навколо ідола Дувара. І зненацька вони розсипалися, наче намистини з намиста на шиї вельможі”.
Інколи в піснях Iмру’улькайса звучать скарги на долю, гіркота людини, яка зіткнулася з несправедливістю та розчарувалася в житті. Джерелом цієї гіркоти були явища суспільного “лихоліття”, яке зачепило також і долю поета. Звідси нотки скептицизму, розчарування і мотиви смерті: “Я бачу, як ми швидкими кроками наближаємося до неминучої смерті… Досить я покружляв у цьому світі, і тепер я натомість погоні за здобиччю хочу повернутися цілим”.
Твори Iмру’улькайса завжди вважалися зразковими, і їх охоче наслідували як поети доісламського, так й ісламського часу. А. Кримський назвав Iмру’улькайса найвидатнішим серед доісламських арабських поетів. Окремі його вірші переклав В. Мисик.
За I. Фільштинським
= 2b c жаз”), видану вже після смерті (Ікбал помер у 1938 p.).
“Книга Джавіда” – складний твір; його тема – мандри душі небесними сферами, небесна подорож у пошуках світла божественної Істини. Герой на ймення Зендеруд – він же авторське “я”, супроводжуваний духом Румі, зустрічає грішників і праведників, які перебувають то в льодах чи озерах з киплячою смолою, то в ідеальному місті, то в нейтральному просторі. Усі вони перебувають на різних стадіях близькості до божественного престолу. Поміж душ, які зустрічають мандрівці, – Іса (Ісус Христос) і Мірза Галіб, давні язичницькі божки, генерал Кітченер, мученики, праведники та зрадники ісламу й інших релігій, що уособлюють усі колізії духовних борінь, усі успіхи, осягнення та помилки сприйняття. Саме сходження знизу вгору, від Місяця до емпіреїв (Восьмого неба), у мусульманській традиції не означає того, що “погане” залишається внизу.
Пафос “Книги Джавіда” так само пов’язаний з колізіями сучасного політичного життя, як і пафос “Божественної комедії” Данте, з якою прийнято порівнювати поему Ікбала.
Нове світосприйняття, думки про необхідність зрівнятися з найпередовішими цивілізаціями, довести глибоку культурну значимість досвіду мусульманських народів – все це вимагало від Ікбала надзвичайної напруги сил у пошуках істини. Його поезія була явищем як органічним, так і екстраординарним, оскільки такі поети, як І., навіть у цій великій літературі з’являються раз у століття.
За Н. Пригаріною
(2 votes, average: 4.50 out of 5)