Ідейне значення картин російського пейзажу в романі Пушкіна “Євгеній Онєгін”
У талановитому й щирому романі сучасники Пушкіна побачили живу дійсність, довідалися самих себе й своє знайомих, всю навколишнє середовище, столицю, Село. Вони почули живе, розмовне російське мовлення, ще сильніше відчули, як чудова російська Природа.
Зображуючи пейзаж, чуйний і тонкий цінитель краси в кожній картині дає своє особливе, часом невловиме звичайним оком, розуміння. Пейзаж у Пушкіна не байдужий, образ він має свій символ, свій зміст. Він пише:
Інші потрібні мені картини
Люблю піщаний косогір,
Перед хатинкою дві горобини,
Хвіртку,
Перед Пушкіним – життя і її повсякденна проза. Уже в перших розділах “Євгенія Онєгіна” дана замальовка столиці й відношення до неї самого автора.
Онєгін, добрий мій приятель,
Народився на брегах Нові,
Де, може бути, народилися ви
Або блищали, мій читач.
Там ніколи гуляв і я,
Але шкідлива північ для мене!
Цією невеликою фразою Пушкін іронічно натякає на своє посилання, у яку він відправився не по своєму полюванню.
Море, буйна стихія надихають Пушкіна. Він точно дає замальовку свого заколотного духу, віддаючись спогадам молодості:
Я
Як я заздрив хвилям,
ЩоБіжить бурною чредою,
З любов’ю лягти до моїм нoгaм.
Не такий Онєгін. Він виріс у Петербурзі, природа швидко набридає йому, як і геть усе. Потрапивши в село, Онєгін тільки перші два дні захоплюється зміною в його житті, а потім знову хандрить. Пушкіна пише?
“Два дні йому здавалися нові
Відокремлені поля,
Прохолодь похмурої діброви,
Журчанье тихого струмка.
На третій гай, пагорб і поле
Його не займали боле,
Потім уже наводили сон,
Потім побачив ясно він,
Що й селу нудьга та ж”.
Отчого ж природа не вилікувала Онєгіна? Вирослий у світлі, що встиг своєю отрутою отруїти його, Онєгін не був поетично тонкою натурою, як Ленский. Він був цінителем жіночої краси, але часто краса зовнішня не відповідала красі внутрішньої, тому Онєгін, розбестившись і переситившись любов’ю, швидко остигав. Розум його вимагав їжі, а їжі навколо він не бачив, душу його мовчала.
Пушкін, як ніхто інший, гостро почуває тишу, природу, зливаючись із нею цілком. Самі щасливі творчі миті дала йому природа. Поет сумує про мрію, що не відбулася, коли пише:
Я був породжений для життя мирної,
Для сільської тиші:
У глухомані звучніше голос ліри,
Живее творчі сни.
И далі Олександр Пушкін продовжує:
Квіти, любов, село, ледарство.
Поля! Я відданий вам душею.
Завжди я радий помітити різницю
Між Онєгіним і мною.
Тетяна близька Пушкіну тим, що вона тонко сприймає красу полів, лісів, вона “дитя природи”. Багато письменників помітили, що дівчини, що виросли в глухій провінції, більше сприйнятливі до краси. “Село, де нудьгував Євгеній, була чарівний куточок”, а Тетяна жила поруч, серед крас російської природи, де “череди бродили по лугах” і “покрову розширювала густі величезний, запущений сад”. Яка ідилія! Який простір для Творчості!
Дивна доля героїв, здавалося б, Ленский внутрішньо більше пасує Тетяні, він міг би зрозуміти те, чим жила ця героїня. Пушкіна про Ленском пише:
Він гаю полюбив густі,
Уединенье, тишу,
И ніч, і зірки, і місяць.
Це все дуже близько Тетяні, вона вихована на цьому романтизмі й мрійності. Але Ленскому дає вдохновенье Ольга, він приписує їй риси, які видумав сам. Мила, чарівна, але не більше того. Внутрішньо порожня й недалека, вона здавалася Ленскому іншої. Він боготворив у ній те, що йому хотілося бачити, тобто “безневинної принадності повна (в очах батьків), вона цвіла, як конвалія потаєний, не знаний у траві глухої ні метеликами, ні бджолою”, а замість конвалії виявилося, що виріс дурненький сорнячок, що “він любив, як у наші лета вже не люблять, як одна божевільна душа поета ще любити засуджена”.
Сон Тетяни, у якому їй приснилося, що Онєгін повалив Ленского, зненацька виявився пророчим. Тетяна чуйна, у неї добре розвинена інтуїція, я думаю, що цю частину душі вона одержала від матері-природи й самітності.
На всю російську сільську природу; на весну, на осінь, на зиму – Пушкін дивиться очами Тетяни. Завдяки їй любовно й тремтливо відтворені гадання при місяці, загадування бажань побачивши падаючої зірки або поезія російських святок зі старою піснею про загублений мужицький рай.
Поетичні відбиття природи в “Євгенію Онєгіні” просто чудові.
Як смутно мені твоє явленье,
Весна, весна! Пора любові!
Яке млосне волненье
У моїй душі, у моїй крові,
– пише автор. Всі ці ліричні відступи допомагають нам глибше побачити героїв і епоху, зрозуміти душу самого автора, відчути красу навколишньої природи, відчути повноту й фарби всього нашого життя.
Бєлінський дуже точно помітив, що Пушкін почуває плин часу, він виражає кращий тип російського національного характеру своєї епохи. Душі поета далекі кастова ізоляція й духовна обмеженість. Багате духовне життя поета дозволяло йому відкривати красу, що таїться в природі. Літературознавець-Пушкініст Томашевский, що написав ряд чудових робіт про поета, відзначив, що “точність описів, відмова від манірності, правдивість відрізняють поезію Пушкіна й ставлять її в перший ряд по грандіозності зображення російської природи”.
Пейзаж дуже важливий у романі, через нього Пушкін дав психологічно вірні портрети героїв, доніс до нас дух часу. Картини природи у творчості Пушкіна служать чудовим засобом виховання любові до Батьківщини, тому що можна любити лише ту землю, ту красу, серед якої виріс. Милі серцю картини не забуваються ніколи, як ніколи не можна забути дитинство
(2 votes, average: 2.50 out of 5)