Ідеал вільний і незалежний образи в романі “Євгеній Онєгін”
Дійсно, прочитавши лише перші 20 глав “Євгенія Онєгіна” ми вже знаємо надзвичайно багато з життя людей тої епохи: як виховували молодих дворян, де вони гуляли в дитинстві, куди їздили розважатися, коли ставали взрослей, що було важливо для молодих дворян, що їли й що пили; що було модно дивитися в театрі, для чого люди ходили в театр. На сторінках роману можна знайти навіть такі подробиці з життя Росії 19 в. як особливості експорту й імпорту (“за ліс і сало” і пеньку ввозили предмети розкоші: “Янтар на трубах Цареграда, Порцеляна й бронза…
Однак нерозумно було б думати, що цим і обмежується “ЕО” як роман – енциклопедія. Адже роман був написаний скоріше для співвітчизників Пушкіна, чим для нас, його нащадків через 200 років, і навряд чи йому хотілося нам показати життя Росії початку 18 сторіччя (дії роману відбуваються 1819- 1825 р.). Скоріше приходить на розум, коли читаєш роман, що Пушкін хотів показати з нової сторони ті події і явища життя, які були властиві російському дворянству й народу в ті роки.
Протягом роману й у ліричних відступах
Вище світло Петербурга виступає на перший план на початку роману, у першому розділі, а також в останньої VIII главі роману. Насамперед, впадає в око авторське відношення до вищого світла Петербурга – саркастичне глузування над їхнім життям і поводженням. Наприклад, про виховання Євгенія:
* Він по-французькому зовсім
* Міг висловлюватися й писав;
* Легко мазурку танцював
* И кланявся невимушено;
* Чого ж вам більше? Світло вирішило,
* Що він розумний і дуже милий.
Відразу видно, що для світла нічого крім гарних манер не потрібно й для того, щоб мати успіх, треба лише вміти кланятися “невимушено”. Або така деталь, як розмова світських дам:
* … Але взагалі їхня розмова
* Нестерпний, хоч безневинна дурниця;
* До тому ж вони так непорочні,
* Так величні, так розумні,
* Так благочестя повні,
* Так обачні, точні,
* Так неприступні для чоловіків,
* Що вид їхній вуж народжує сплін.
Однак під цим глузуванням мимоволі (скоріше навіть спеціально) видно авторський смуток і неприйняття подібним положенням справ. І вже не дивним стає визнання “задоволено нудний вищий тон”.
Далі в серединних главах перед нами з’являється помісне дворянство й життя сільської Росії (про те, що сучасна йому Росія сільська підкреслюється також грою слів в епіграфі до другого розділу). Коли починаєш розглядати поміщиків, показаних Пушкіним, те мимоволі в голову приходить порівняння з Гоголівськими поміщиками з “Мертвих душ” (особливо на цю думку наводить опис сну Тетяни і її іменин):
* Зі своєї супругою огрядної
* Приїхав товстий Дріб’язковий;
* Гвоздин, хазяїн чудовий,
* Власник злиденних мужиків;
* Скотинины, чету сива….
* Повітовий франтик Петушков,
* … І відставний радник Флянов,
* Важкий пліткар, старий шахрай,
* Ненажера, хабарник і блазень.
Пушкін не щадить нікого. Від його сарказму не ховається жоден типовий персонаж. Однак варто помітити, з якою майстерністю йому вдається домогтися тої золотої середини між злим глузуванням і звичайним описом. Пушкіна говорить просто й без злості.
Особливий інтерес як представник певного класу представляє Ленский. Він народився в Росії, але виховувався й одержав утворення у волелюбній Німеччині:
* … Від хладного розпусти світла
* Ще зів’янути не встигши, …
Але такій людині немає місця в тій Росії, що описав Пушкін у своєму романі. Не загинь на дуелі, він міг би, на думку автора, стати поетом або перетворитися в отакого Манилова й закінчити життя як дядько Онєгіна (також цікаво, що Пушкін хотіло, але по міркуваннях цензури не зміг включити ще одну строфу, де говоритися, що Ленский міг би бути “повішений як Рилєєв”).
Доля матері Тетяни також типова для жінок того часу – вона була видана заміж за нелюбимого їй людини, але незабаром звикла й упокорилася, почала господарювати:
* Солила на зиму гриби,
* Вела витрати, голила чола…
Тобто замінила щастя звичкою. Цей образ дуже нагадує Коробочку з “Мертвих душ”. Тільки лише в описі простого народу, Тетяни (оскільки вона була “російська душою”) і Євгенія (оскільки саме про нього ведеться оповідання) Пушкін відмовляється від свого постійного глузування. Тільки до них він ставиться з повагою й не намагається викрити подібно іншим образам.
Далі в сьомому розділі перед нами з’являється московське дворянство, або, як відразу визначає Пушкін – “ярмарок наречених”. Описуючи московське дворянство, Пушкіна також саркастичен: у вітальнях він помічає “нескладну вульгарну дурницю”, але разом з тим, поет любить Москву, і всім запам’яталися його знамениті надзвичайно гарні рядки: “Москва… Як багато в цьому звуці для серця російського злилося…”. Він пишається Москвою 1812 року:
* Дарма чекав Наполеон,
* останнім щастям опоенный,
* Москви уклінної
* із ключами старого Кремля…
Як видно, “Євгеній Онєгін” – дійсно “енциклопедія російського життя”, енциклопедія, у якій заново пояснюється й розкривається зміст тих явищ і того життя, що оточувала людей епохи Пушкіна. Автор зміг за допомогою авторської іронії, ліричних відступів і надзвичайно барвистих і історично вірних образів розповісти у своїй “енциклопедії” про головний у житті людей. 19 жовтня (1825) З довірливою надією першого років, Друзям іншим душею зрадився ніжної; Але гіркий був небратський їхній привіт.
* …Поета будинок опальний,
* ПРО, Пущин мій, ти перший відвідав;
* Ти усладил изгнанья день сумний…
(2 votes, average: 3.50 out of 5)