H. С. Лєсков. “Лівша”. Своєрідність жанру
1. Жанр розповіді. 2. Легенда тульського зброяра. 3. Лівша й російський народ. У лівші я мав думку вивести не однієї людини…
Там, де коштує “лівша”, треба читати “російський народ”. Н. С. Лєсков Як визначає тлумачний словник, розповідь – це двухголосое оповідання, стилізоване під усний монолог оповідача, жанр усної прози не казкового характеру. Це не оповідання діючої особи.
Оповідач або оповідач орієнтується на слухача й веде оповідання від себе, зі своїми інтонаціями. Звичайно оповідач використовує у своєму мовленні засобу,
Звичайно розповідь випереджає розгорнутий виклад подій, які відбувалися до зав’язки основної дії. Оповідач не тільки переказує хід подій, але й дає йому свою оцінку, так само як і вчинкам героїв, характеризує всіх діючих осіб. Думки героїв викладає автор. Характер оповідання монологічний, але він припускає в силу своєї стилізації під усне оповідання
Розповідь звичайно викладається з того погляду, що властива оповідачеві, тільки при дотриманні цієї умови розповідь досягає справді художньої форми Позиція й мовлення оповідача відрізняються від авторської. Саме в цьому складається художній ефект розповіді. Він може супроводжуватися авторськими словами – введенням, перебивами, післямовою.
Н. С. Лєсков широко використовував у своїй творчості фольклорні традиції, досягаючи дійсності в зображенні народного життя Це відповідало загальній культурній ситуації після реформи 1861 року. Саме тоді дослідники російського фольклору – А. Н. Афанасьєв, П. Н. Рибников, М. И. Якушкин – записували збірники казок і билин. Для Лєскова вивчення фольклору було ключем до “народної душі”, у фольклорі бачив він джерела сучасної Росії Він, по власному визнанню, виріс у народі” і знав його не по розмовах, а виходить, був об’єктивним в. його зображенні. Дотримується об’єктивності автор і у Своєму “Розповіді про тульського косого Лівшу й сталеву блоху”. “Лівша” уперше був опублікований у журналі “Русь” за 1881 року Критика.
Л. Волинський назвав його “набором блазнівських виражень у стилі потворного юродства”. У першому виданні книги 1882 року письменник увів підзаголовок “Цехова легенда”, написав передмову до розповіді, що раніше, у журнальному варіанті, було виноскою до назви. У передмові говорилося, що автор не знає, де взяла початок ця спеціальна оружейничья легенда, але записав він її в Сестрорецке від старого тульського зброяра Також автор говорить, що легенда “виражає собою гордість російських майстрів рушничної справи. У ній зображується боротьба наших майстрів з англійськими майстрами, з якої наші вийшли переможно й англійців зовсім посоромили й принизили. Тут же з’ясовується деяка секретна причина військових невдач у Криму”.
Роль передмови в тім, щоб увести оповідача, носія певної свідомості й світовідчування. Автор у передмові передає нитка оповідання іншій особі, оповідачеві, носію особливого мовного стилю, охарактеризованногоего професією (зброяр). В оповідача немає ніяких конкретних рис – це означає, що він говорить від імені народу Він розповідає народну легенду, що могла обростити слухами й домислами, перш ніж дійшла до читача.
Подробиці розповіді були настільки достовірні, що критика говорила про участь Лєскова в добутку як про “просте стенографування”, поки автор не написав, що народного в розповіді – лише слова про те, що “англійці зі сталі блоху зробили, а наші туляки її підкували так їм назад відіслали”. Про лівшу ж, за словами автора, ніхто не міг чути раніше, тому що він не переказав легенду, а склав, видумавши все. Ця літературна містифікація потрібна була Лєскову для ілюзії непричетності до змісту розповіді. Згодом він був змушений відмовитися від передмови, і це порушувало композицію добутку, у якому передмова й заключна глава обрамляли легенду Лєсков пропонує нам не історію, а її переломлення в народній свідомості.
“Подвійне дно” оповідання – у тім, що через сприйняття народу розповідається про російських самодержців і воєначальників. Оповідач зовні простодушний, але в оповіданні чутний і авторський голос: самодержці далекі від народу й простих тульських мужиків стурбовані честю Росії більше їх. Тема добутку – доля обдарованої людини в Росії. Лівша може посоромити іноземців, але його заслуги перед Росією не дадуть йому почестей.
Лівша працює мистецьки,, але в нього немає утворення, одне лише вміння не дає знань, тому підкована блоха безнадійно зіпсована – вона не може танцювати. Лісочків говорить про те, що таланти з народу не можуть одержати належне утворення, і не по своїй провині Для письменника доля Лівші – це доля всього російського народу. Трагічна доля таланта – це доля нації – російські люди можуть всі, але стиснуті обставинами. Лісочків малює події не історичні, а епічні, і образ майстра на всі руки теж епічний, тому всі герої, у тому числі й історичних діячах, здобувають у цьому добутку епічний характер
(2 votes, average: 3.00 out of 5)