Гюстав Флобер Просте серце

Гюстав Флобер
Просте серце
Перекладач: Микола Лукаш та Михайло Гайдай
Джерело: З книги:Флобер Г. Твори: В 2 т. – К.: Дніпро, 1987
I
Всі дами Пон-л’Евека ось уже п’ятдесят років заздрили пані Обен, що мала таку служницю, як Фелісіте.
Одержуючи сто франків на рік, вона куховарила, прибирала в кімнатах, прала, шила, прасувала білизну; вміла й коня запрягти, відгодувати птицю, збити масло, і хоч хазяйка була досить-таки неприємною особою, Фелісіте все ж щиро і віддано служила їй.
Чоловік пані Обен, вродливий хлопець, але страшенний

невдаха, помер на початку 1809 року, залишивши їй у спадок двох малят і багато боргів. Довелося пані Обен продати всі маєтки, крім тукської та жефосської ферм, котрі давали прибуток усього в п’ять тисяч франків, і переселитися з будинку по вулиці Сен-Мелен в інший, що вимагав менших витрат. Він здавна належав Обенам і містився зразу ж за ринком.
Будинок цей, вкритий черепицею, стояв між проїздом і вуличкою, що виходила до річки. Підлога в кімнатах розсохлась від часу, стала нерівною, і тому на ній всі спотикалися. Вузький коридор відокремлював кухню від зали, де пані Обен цілими днями сиділа в кріслі біля вікна. Вздовж вибіленої стіни стояло вісім стільців червоного дерева. Під барометром, на старому фортепіано, височіла піраміда якихось коробочок і візитних карток. По обидва боки жовтого мармурового каміна в стилі Людовіка XV висіли гобелени з двома пастушками. Посередині стояв годинник у вигляді храму Вести; в кімнаті трохи тхнуло пліснявою, тому що підлога була нижче від рівня саду.
На другому поверсі містилася кімната “пані”. Це була простора світлиця, обклеєна шпалерами в блідих квітах. На стіні висів портрет “пана” в елегантному костюмі. Двері звідси вели до трохи меншої кімнати, де стояло двоє дитячих ліжок без матраців. Далі була вітальня, заставлена меблями в чохлах. Її завжди тримали замкненою. Прямо з коридора потрапляли до кабінету. Полиці, що з трьох боків оточували широкий письмовий стіл чорного дерева, були заповнені книжками і стосами списаних паперів. Два панно, геть-чисто вкриті малюнками, зробленими пером, пейзажами, виконаними гуашшю, і гравюрами Одрана, свідчили про кращі часи і колишню розкіш. Невеличке віконце третього поверху виходило на дах і освітлювало кімнату Фелісіте. Воно дивилося просто на луки.
Фелісіте прокидалася ще вдосвіта, щоб не спізнитись на ранішню відправу, і працювала потім до вечора без відпочинку. Після обіду вона мила посуд, потім, щільно причинивши двері, загортала жар у попіл і куняла біля вогнища з чотками в руках. Ніхто на ринку не міг торгуватися краще за неї. Вона завжди була охайна, і блиск її каструль доводив до розпачу інших служниць. Як ощадлива жінка, вона їла не поспішаючи, збираючи зі столу крихти. Для себе вона пекла хлібину в дванадцять фунтів; цього їй вистачало на двадцять днів.
Завжди, коли б це не було, взимку чи влітку, Фелісіте носила ситцеву хустину, сколоту ззаду шпилькою, а волосся ховала під чепець; сірі панчохи, червона спідниця і фартух з нагрудником робили її схожою на сестру-жалібницю.
Обличчя її було худе, голос – пронизливий. Коли їй минуло двадцять п’ять років, вона мала вигляд сорокалітньої жінки, а після п’ятдесяти ніхто вже точно не міг визначити її вік; завжди мовчазна, сухорлява і струнка, з неквапливими рухами, вона нагадувала автомат.
II
I вона колись теж кохала.
Батько її, муляр, впав з риштовань і розбився на смерть. Згодом померла мати, сестри розбрелися хто куди… Якийсь фермер дав їй притулок у себе і, хоч вона була ще зовсім дитина, звелів доглядати у полі корів. Вона тремтіла в своєму дранті від холоду; лежачи долілиць, пила воду з калюж, її били за найменшу провину і одного дня вигнали, обвинувативши у крадіжці тридцяти су, яких вона не брала. Фелісіте пішла глядіти худобу на іншу ферму; нові господарі були нею задоволені, і тому подруги їй заздрили.
Одного серпневого вечора (тоді їй вже було вісімнадцять років) дівчата взяли її з собою на бал у Кольвіль.
В першу хвилину Фелісіте просто розгубилася; у неї аж голова пішла обертом від музики, ліхтариків на деревах, святкового вбрання гостей, мережива, золотих хрестиків і юрми людей, що весело танцювали водночас. Вона скромно стояла осторонь, коли раптом до неї наблизився чепурно одягнений юнак, що курив люльку, спершись на ручку кошика, і запросив її до танцю. Він вгостив Фелісіте сидром, кавою з печивом, подарував шовкову хустинку і, сподіваючись, що вона здогадується про його наміри, запропонував провести її додому. На краю поля, де ріс овес, він грубо повалив їі. Вона злякалась і почала кричати. Тоді він втік.
Якось увечері, на бомонському шляху, вона хотіла випередити великий віз із сіном, який повільно посувався вперед, і, наздогнавши його, впізнала Теодора.
Він підійшов до неї, начебто нічого не сталося, попросив пробачити його за все, тому що тоді, мовляв, “забагато випив”.
Вона не знала, що відповісти, і хотіла вже втікати.
Тоді він почав розмову про врожай та про найповажніших осіб округи; розповів, що батько його покинув Кольвіль і оселився на фермі Еко, отож вони тепер сусіди.
– Он як! – сказала Фелісіте.
Теодор додав, що батьки збираються одружити його, але він, зрештою, не поспішає, бо хоче знайти собі жінку до вподоби. Фелісіте ніяково схилила голову. Тоді він запитав, чи не думає вона про одруження. Посміхаючись, вона відповіла, що недобре кепкувати з бідної дівчини.
– Та ні, я не сміюсь, запевняю вас! – і він лівою рукою обняв її за стан. Вона йшла, підтримувана його рукою, і кроки їхні уповільнились.
Повівав теплий вітерець, блищали зорі, величезний віз з сіном похитувався перед ними, і четверо коней здіймали куряву, ліниво переставляючи ноги. Потім коні самі звернули праворуч. Він ще раз стиснув її в обіймах, і Фелісіте зникла в темряві.
Наступного тижня Теодор домігся побачення з нею.
Вони зустрічалися по глухих кутках садиби, за якоюсь стіною, десь під самотнім деревом. Вона не була наївною і манірною, як панночки, бо багато чого бачила, пораючись біля тварин, але здоровий глузд, природжені чесність і порядність не дозволили їй втратити розум. Опір дівчини розпалював Теодора і, щоб задовольнити свою хтиву пристрасть (а може, він і сам вірив у те, що говорив), він запропонував Фелісіте вийти за нього заміж. Вона вагалася, не знаючи, чи можна вірити йому. Він присягався і давав страшні клятви.
Незабаром після цього Теодор розповів їй неприємну річ: батьки торік зуміли за гроші знайти рекрута, але тепер його щодня могли покликати на службу до війська, і думка про це жахала його. Для Фелісіте цей острах був просто доказом щирості його почуттів, і вона ще дужче покохала його. Вона сама прийшла до нього вночі. Теодор, з’явившись на побачення, мучив її своїми побоюваннями і настирливими проханнями. Нарешті він сказав, що сам піде до префектури, дізнається про все, а наступної неділі повідомить її десь між одинадцятою годиною вечора і північчю.
У призначений час вона прибігла до свого коханого, але замість нього застала одного з його приятелів. Той сказав, що Фелісіте не повинна більше зустрічатися з Теодором: щоб не йти до війська, Теодор оженився на пані Легуссе із Тука – дуже багатій і вже старій жінці.
Горе Фелісіте не мало меж. Вона із стогоном впала на землю, плакала, ревно молилася і до самого ранку самотньо тужила в полі. Потім вона вернулася на ферму, сказала про свій намір залишити господарів і, одержавши наприкінці місяця належні їй гроші, зав’язала своє немудре майно в хустину і вирушила до Пон-л’Евека.
Біля заїзду вона спитала про щось даму в траурному капелюшку. Та якраз шукала собі куховарку. Дівчині ніколи не доводилось куховарити, але вона погоджувалась працювати на яких завгодно умовах і була така невибаглива, що врешті пані Обен зважилась:
– Гаразд, я вас беру!
За чверть години Фелісіте вже оселилася в домі Обенів.
Спершу її лякали “звичаї, що склалися в родині”, і схиляння перед пам’яттю пана Обена, яку тут свято шанували. Поль і Віргінія (хлопчику було сім років, а дівчинці ледве минуло чотири) здавалися їй зробленими з дорогоцінного матеріалу; граючись з дітьми, вона залюбки возила їх на спині. Пані Обен заборонила Фелісіте щохвилини цілувати дітей, і це глибоко образило дівчину. I все ж вона почувала себе щасливою. Її смуток швидко зник в цьому оточенні.
Щотижня, у четвер, приходили знайомі й друзі Обенів на партію в бостон. Фелісіте заздалегідь приготовляла їм карти та грілки. Гості збиралися рівно о восьмій годині і розходилися по домівках перед одинадцятою.
Кожного понеділка продавець старих речей, що жив у завулку, з самого ранку вже розкладав на землі своє залізяччя. Потім місто сповнювалось гомоном голосів, що мішався з іржанням коней, меканням ягнят, рохканням свиней і деренчанням возів по бруку.