Грінченко Борис Дмитрович
Грінченко Борис Дмитрович (1863-1910)
Народився Б. Д. Грінченко 9 грудня 1863 р. на хуторі Вільховий Яр поблизу села Руські Тишки, тепер Харківського району Харківської області, в родині збіднілих дрібнопомісних дворян. Нестримний потяг до знань, любов до слова, бажання оволодіти законами прекрасного виявилися у хлопця ще з раннього дитинства. Він багато і натхненно читає. Інтереси його різнобічні й грунтовні. Тонка і вразлива дитяча уява насичувалася звабливим світом образів, заохочувала до творчості. І скоро під враженням прочитаного підліток
З 1874 по 1879 рр. Борис Грінченко навчається у Харківському реальному училищі, де зближується з народницькими гуртками. За поширення заборонених царським урядом видань його заарештовують і кілька місяців тримають в ув’язненні. Після звільнення Борису Дмитровичу довелося залишити навчання і самому почати заробляти на прожиття. Суворі обставини дійсності змушують юнака дбати і про шматок хліба, і не зрікатися книжки. Так сталося, що, працюючи в казенній палаті, Грінченко мешкав у сім’ї
Здобута самоосвіта дозволила Б. Грінченку скласти іспити на звання народного вчителя при Харківському університеті. З 1881 р. починається його освітньо-педагогічна діяльність, яка тривала до 1893 р. Вчителював він у селах Харківщини, Сумщини, Катеринославщини. Зовнішній бік його біографії в цей час маловиразний, але внутрішньо це були неймовірно багаті й насичені роки. Учителювання Б. Грінченко поєднував із фольклорно-етнографічною, культурологічною, науковою та лінгвістичною справами. Багато пише.
У цей час він багато пише, його різножанрові твори, підписані або власним прізвищем, або псевдонімом (П. Вартовий, Василь Чайченко, Б. Вільхівський, Іван Перекотиполе), регулярно друкуються в журналах та альманахах. Виходять друком його поетичні збірки “Пісні Василя Чайченка” (1884), “Під сільською стріхою” (1886), “Під хмарним небом” (1893), “Пісні та думи” (1895), “Хвилини” (1903). З 1894 р. Борис Дмитрович працює в Чернігівському губернському земстві. Важка й марудна робота забирала в письменника майже весь вільний час. Творчі миті потрібно було викроювати за рахунок сну й відпочинку. “На поезію завжди я мав тільки хороші хвилини, вільні від праці – часом любої, дорогої, здебільшого – нудної, наймитської. Моя пісня – то мій робітницький одпочинок і моя робітницька молитва-надія”, – зізнавався митець.
За час роботи у земстві Б. Грінченко пише дилогію “Серед темної ночі” (1901) і “Під тихими вербами” (1902), публікує п’єси “Лісні зорі” (1897), “Нахмарило” (1897), “Степовий гість” (1898 p.), “Серед бурі” (1899), “На громадській роботі” (1901). Б. Грінченко був людиною надзвичайно працелюбною. Палка любов до рідної землі, до свого народу змушувала його “силуватися знаходити іскру світу там, де, здавалось, була сама темрява”. Саме такими променями справжнього народного єства стало видання його наукових розвідок “Етнографічні матеріали, зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях” у трьох томах (18951899), “З вуст народу” (1900), “Література українського фольклору (1777-1900)” (1901).
ЗАПАМ’ЯТАЙ
Основні твори: чотиритомний “Словарь української мови”, “Серед темної ночі”, “Під тихими вербами”, п’єси “Лісні зорі”, “Нахмарило”, “Степовий гість”, “Серед бурі”, “На громадській роботі”.
ЗВЕРНИ УВАГУ
Один з літературних псевдонімів Б. Грінченка – Вартовий. Звісно ж, таким чином письменниксвідомо визначав свою роль і своє місце в суспільних процесах.
У 1902 р. письменник перебирається до Києва. Тут разом з дружиною Марією Загірною він працює над укладанням вершинної своєї праці – чотиритомного “Словаря української мови” (1907-1909). Цю визначну роботу було відзначено академічною премією. Підірване задавненим туберкульозом здоров’я письменника (наслідки харківського ув’язнення) не витримало такого напруженого, безперервного ритму. Останньою краплею його життєвого випробування стала смерть дочки Насті та її малолітнього сина. Різке загострення хвороби змусило його вирушити на лікування до Італії, але запізно – 6 травня 1910 р. життя невтомного трударя обірвалося в м. Оскендалетті. Поховано Б. Грінченка в Києві, на Байковому кладовищі.
Життя і діяльність Б. Грінченка для багатьох поколінь служить дієвим прикладом подвижництва на теренах розвою української культури і національної ідеї. Мабуть, найвлучніше сказав про нього інший український письменник Микола Чернявський: “Більше працював, ніж жив”. І хоч за зрозумілим змістом цього визначення криється суттєва неточність – бо саме праця й була найвищим сенсом і покликанням його життя, – важливо, справді, усвідомити широту і неминуще значення творчого подвигу митця. Постать невтомного трудівника, що віддав усі сили і час вітчизняній культурі, по праву може стояти поруч із нашими титанами нації, такими як Тарас Шевченко, Іван Франко, Пантелеймон Куліш, Леся Українка.
Становлення його як письменника й громадянина відбувалося наприкінці XIX ст., у найглухішу пору суспільного життя України. То був час жорстоких і безтямних визисків національної свідомості, коли придушувалися найменші прояви і спроби самоусвідомлення і самоствердження себе як народу. То був час тотального витравлення всього українського – починаючи зі слова й закінчуючи ідеєю. Саме в цих умовах на історичну арену виходила молода плеяда борців за українську національну справу, найяскравішим представником якої, безперечно, був Борис Грінченко.
Борис Грінченко попри талант письменника мав ще й безсумнівне обдарування надзвичайно сумлінного науковця. Матеріалом його захоплень, предметом його досліджень, полем його діяльності стало Слово. Слово – це та субстанція, що акумулює в собі творчу енергетику нації. І той, хто сповна розуміє це, – уже неординарна особистість. Б. Грінченко пішов далі у розумінні значення цього феномена. Ще влітку 1891 р. деякі національно свідомі українці проголосили себе продовжувачами справи великого Кобзаря, створили “Братство тарасівців”, яке об’єднувало студентську молодь та викладачів київських і харківських вузів.
У своїй програмі вони проголошували: “Ми мусимо дбати про те, щоб українська мова запанувала скрізь на Вкраїні: в родині, в усяких справах, як приватних, так і загально суспільних, у громаді, у літературі і навіть у зносинах з усіма іншими народами, що живуть на Україні. Так, кожен з нас, свідомих українців, має промовляти в родині, в товаристві і взагалі скрізь, де його зрозуміють, по-українському”. Щоденна наполеглива, натхненна культурно-освітня праця повинна була прищепити кожному українцеві непохитне переконання самоідентифікації, аби “відрізняти свою націю від інших і підносити національне питання й право вкраїнської нації скрізь, де тільки можливо”.
Сьогодні ми знаємо Бориса Грінченка як письменника, поета, автора славнозвісного “Словаря української мови”, але не слід забувати, можливо, найголовніше: він – один з небагатьох будителів національної свідомості, один з небагатьох справжніх будівничих національної ідеї, один з небагатьох істинних патріотів України.
Оповідання “Дзвоник” (1897) за своєю темою і напруженістю розгортання конфлікту не має аналогів у нашій літературі. Йдеться тут про семирічну сільську дівчинку Наталю, яка опинилася в сирітському притулку великого міста. Вся увага автора зосереджена на показі моральних страждань дитини. їй нелегко жилося і вдома після смерті матері, бо батько-п’яниця, прогайнувавши господарство, не вилазив із шинку. Сирітка ходила боса й обірвана, ніким не доглянута. Тепер, здавалося б, усе змінилося на краще: вона нагодована й одягнена, спить у чистому, теплому ліжку, її не лають і не б’ють. І все ж дитині в притулку невимовно тяжко, бо відчуває себе самотньою, чужою, відчахнутою від звичного побуту, бо глузування товаришок травмує її психіку. І не можна з цього пекла дитині вирватися, бо вона позбавлена найголовнішого – волі.
Новеліст уважно простежує поведінку дівчинки, з реалістичною переконливістю з’ясовує кожний її крок, вмотивовано показує, як щоденне цькування може підвести дитину до біди.
За невміння користуватися виделкою за обідом її прозвали “ляпалом недотепним”, “селючкою”, глузували, що не розуміла російської мови. Не раз доводилося Наталі залишати обід, зриватися з місця і, причаївшись десь у куточку, мовчки тліти пораненою душею. Сирітці хотілося виплакатися, але й сльози не бриніли на очах, а тільки нервово тремтіли вуста і болісно кривилося обличчя. Ховалася доти, аж поки голосно задеренчить дзвінок.
Дзвінок стає прокляттям для нещасної дівчинки. Наталя щоразу здригалася від його несамовитого дзеленчання, адже він несподівано обривав її думки, раптово вривався в спогади про село, затьмарював уявлювані картини щасливого, як їй тепер здавалося, існування. Вдумливий аналіз внутрішнього життя персонажа, здійснюваний новелістом, переконує: дівчинка не жила, а постійно страждала, чекаючи наказу теперішнього її повелителя.
ЗАПАМ’ЯТАЙ
Основні твори: “Лісова пісня”, “Contra spem spero”, “Епілог”, поеми “Давня казка”, “Віла – посестра”, “Роберт Брюс, король шотландський”, “Одержима”, драма “Кассандра”, драматична поема “В катакомбах”, драматичний діалог “На полі крові”, драма “Руфін і Прісцілла”, драматична поема “Адвокат Мартіан”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)