Скорочено КАТОРЖНА – БОРИС ГРІНЧЕНКО

(Скорочено)

I

Усі звали її “каторжною”.

– Унеси дров у хату, чи чуєш, каторжна ти! – кричала мачуха.

– Геть з-перед очей, каторжна! – визвірювався п’яний батько.

– За що ти мене стовхнула, католзна! – пищав дворічний мачушин хлопчик.

А хлопці та дівчата на вулиці як звали, то також все ж із додатком: “Ота каторжна Докія…”

Та й було за що. Ще змалку вона дивилася на мачуху з-під лоба. Що би та їй не доручила зробити – нічого до пуття не зробить: або поб’є що, або наплута, накруте й не так зробить.

Сварила її мачуха, била. Та вона така: хоч ти її вбий, від неї слова не почуєш і ніколи не плаче! Уся в матір.

А до батька яка вона? Ще як мати її жива була, так тоді тільки до неї й мостилася, та вдвох усе плакали.

А з мачушиними дітьми що вона виробляла? Мало вона їх била та штовхала?

Зла вона була, на всіх зла! І всі їй були вороги, й вона всім ворог, каторжна, та й годі!

І все ховалася від людей. Піде в садок, аж у гущавину, та й сидить. І що вона там робить – хто її знає! Діти мачушині якось побачили, як пішла вона до куща калини, сіла під ним, головою до його припала, і руками його обхопила, й каже: “Калинонько

моя червоная, рідна моя матінко! Покрий мене своїм листоньком зеленим, своїми ягідками червоними! Одна ти в мене рідная, улюбленая!” Каже, а сама плаче…

А плакала вона тому, що в неї не камінь у грудях був, а маненьке дитяче серденько! І те серденько дуже хотіло любити! Але ж кого?

Недоброго і п’яного батька, чи мачушиних дітей, яких мачуха любити не давала…

Поплаче біля калини, втре обличчя, і вийде на окрики мачухи знову така, справжня каторжна, що її нічим не дошкулиш – ні словом, ні ломакою.

Якось засиділась Докія під калиною, і не почула, як мачуха її кликала. Уже тоді почула, як мачуха знайшла її в гущавині і потягла за колосся в хату. “Стривай же ти, каторжна, я тобі дам, як тікати під роботи під свою калину!” Вхопила мачуха сокиру й побігла в садок. Докія кинулась, себе не пам’ятаючи, пробігла садок, добігла до гущавини і стала між калиною і мачухою. “Не займайте моєї калини!” – кричить.

Очі її горіли, а щоки були білі-білі; груди так і здималися. Та здорова мачушина рука відкинула геть маленьку дівчинку. Сокира рубонула, жалібно хряснула цівка калинова, і впала стеблина, тремтичи листом. Дівчина кинулась до мачухи, цілувала їй руки, затуляла своїм тілом останні калинові стеблини…

Так росла Докія: без милування, без жалування, без ляльок, без дитячих іграшок, без калини, – тільки співала іноді тихо, як знала, що її ніхто не чує, тихо та жалібно.

Он до кого ж би я прихилилася?

Прихилилась би я до калиноньки,

До калиноньки, до червоної,

А калинонька нахиляється,

Моє серденько розривається…

А якщо побачить кого, зараз і змовкне, і знову така, як і була: очі додолу, обличчя закам’яніє…

Минули роки. Із маленької дівчинки виросла доросла дівчина. Та життя їй не перемінилося. Лише вираз на обличчю тепер неначе злагоднів. А зробила ту відміну страшна невсипуща журба, що гнітила їй душу, розривала груди і, не мавши вже сили ховатися в серці, виявлялась і на обличчі.

Дві думки не давали їй спокою: “За що мене так мучать?”, та: “Хіба я гірша від інших?” Вона не могла ще зрозуміти, що іноді сама була винна. І вона винуватила людей за все: за свої муки й сльози, за своє дитинство безрадісне, безлюбовне, за свої молоді літа, що марно гинули, – за все, за все. І люди були справді винні. Одні пекли її, мучили. Другі не хотіли зрозуміти її мук, а тільки глузували з неї. І вона це все терпіла і не знала, чим пособити собі.

І тоді зажадало її серце помсти. А втім серце її не було жорстоке, воно вміло любити і співчувати іншим людям.

II

Одного разу мачуха послала її до тітки Одарки по глечик. Увійшла Докія в хату, – аж там шахтарі. Усі в червоних сорочках навипуск, у чоботях з вимережаними халявами, з пістонами та з китицями, у сукняних чумарках. Усі веселі, один на гармонію грає, а ті пісні шахтарської співають. А той, що на гармонії грав, – ну дуже гарний був: одежа аж вилискується, а пояс так і сяє весь од блищиків та від гудзиків. А з лиця? Брови такі!.. Не встигла ще Докія й добривечір сказати, вже він угледів її та як кинеться до неї, та й обняв. Вона його пхнула, а сама навтіки. Наздогнав, в обличчя дивиться, каже, яка вона гарна. А вона знов тікати. Втекла – й додому. А про глечик забула. Коли ж спитала мачуха – сказала, що не дала Одарка.

Але з того дня втратила вона спокій. Кожну суботу бігала до Одарки, заглядала у вікно – чи там він. А його все не було.

Коли в неділю смерком іде вона левадою хмизу набрати, аж хтось:

“А здорова, дівчино! Чия ти? ” Глянула – він! Так на їй і затрусилось уси. Стоїть – з місця не рушить. А він за руку її. Злякалася вона чогось, чи що,- хотіла бігти. А він не пустив. Обняв та як пригорнув… Нічого вона вже потім не знала, нічого не чула, ні того вечора, ні другого дня,- нічого! Тільки чула, як їй на губах його поцілунки горіли.

Тож покохала вона, її серце нарешті знайшло кого любити і віддалось… Ні про віщо вона не думала тоді: нехай б’ють і лають – байдуже!

Прийшла весна. У садок вона вийде,- серце з грудей вирватися хоче. Небо синіє далеке й широке, хмарки по ньому, як ягнятка, біжить, степи, ліси зеленіють, садок увесь пахощами обнімає,- ох і красо ж божая, яка ж ти гарна! Ой і світе мій милий, світе веселий та красний, як же на тобі гарно жити, вірно любити!.. І пісня сама з грудей рветься; серце розцвітає, душа вгору лине. А зустрінеться з ним під вербою зеленою, під вишнею запашною, рясно квітом укритою, зустрінеться – ніч їй мала, не наговориться, не намилується. Ох, любила ж вона! Так любила, що всю душу віддала і назад не думала брати.

Минула весна, літо минає… Чи не мина з ними й щастя?

III

Садком зеленим з повітки Докія Семена випроводжає. Обвила вона йому шию своїми руками, пригорнулась до його: “Семеночку, соколе мій! Чого ти такий невеселий став? Чом ти не такий, як спершу був?”

А Семен лише осміхнувся: “Не все ж цілуваться, не довіку ж обніматься!”

А вона: “Ох, Семене, що-бо ти сказав! А я б умерла коло тебе… Як покинеш ти мене – загину без тебе…” Та й упилась устами йому в уста…

Та він одірвавсь, перестрибнув через тин, кинув: “Прощавай!”, та й пішов улицею… І більше вже не прийшов…

Якось дівчата на вулиці сказали, що він уже давно до Пріськи ходе. Вона не повірила, вирішила сама перевірити. І перевірила, сама почула, як казав: “І чого вона, каторжна, так до мене в’язне?”

Отож і йому вона каторжна стала. А як вона його любила! Боже, як любила!.. І він зрадив. І він такий, як усі. О, прокляті!

Ввійшла вона в хату, не звертаючи уваги на питання батька, узяла сірники – та знову геть, знову пробігла вулицею. Перелізла на город до Одарки і зайшла ззаду, щоб ніхто не бачив. Знайшла сухої соломи, згребла її в купку під очеретяною стінкою і запалила. Солома затлілась і почала горіти нарешті. “Ось коли зайнялося! Гори швидше, займайся! От гарно! Від повітки вогонь на хату. І всі вони згорять”.

І Докії згадалася пожежа, що вона бачила, – ух, страшно! Так і тут буде. Але там ніхто не згорів, а тут усі згорять… І Санька згорить? Санька – маленька дівчинка, дочка досвітчаної матері… Господи! За віщо ж? За віщо вона спалить її? Це ж гріх! Людину спалить живу. Та й не її саму. Господи, може, все село займеться! Нащо ж це вона робить? А солома шипіла, шкварчала і починала розгорятися. Ось полум’я вибухло. Ось-ось повітка займеться. Та Боже мій!.. Та нащо ж це вона?.. Треба гасить, гасить мерщій, а то все займеться. Вона кинулась до вогню, хотіла затоптати його ногами. Але він горів. А їй уже вчувалося, як Санька кричить: “Докійко, рятуй!..”

Все закрутилось їй у голові. Червоне полум’я одно перед нею. Воно пекло її, на їй займалась одежа. Але вона того не чула. Вона хапала руками вогняну солому, підгортала під себе і силкувалася гасити. Але вже вся одежа горіла на ній. Тоді, не знаючи, що робити, вона скрикнула: “Рятуйте, хто в Бога вірує! Рятуйте!” – і більше нічого вже не пам’ятала…

Очі вона розплющила вже дома. Де вона і що з нею, – того вона не розуміла. Її обрятували парубки та дівчата, вибігши на її крик та погасивши пожежу. Страшно вона мучилась. Усі її розпалені думки крутилися тепер круг одного осередку: їй все здавалося, що вона гасить пожежу, і вона борсалась, кидалась, давила попеченими грудьми піл, де лежала, кричала: “Рятуйте! Люди горять! Санька-голубочка згорить!..”

Вона зрозуміла, що вмирає. Біля неї стояв лише батько. Мачухи в хаті не було. Вона пізнала батька, але нічого не сказала. Промовила тільки: “За що? Господи, Боже мій! За що?” Підвелася і, скрикнувши, впала знову на подушку. За кілька хвилин вона була мертва. Її поховано, і ніхто не пожалів її. Вона всім осталась каторжною. Санька тільки плакала. І ніхто й не думав одмовити собі на те питання, що вона кинула вмираючи: за що? За що стільки муки, горя та сліз додають людям люди, коли й так життя таке коротке і таке сумне?..

Борис Грінченко – постать в українській літературі помітна і важлива. Він був відомий як поет, публіцист, фольклорист, етнограф, критик, просвітницький і громадський діяч. Прославився Б. Грінченко і як прозаїк, який написав кілька повістей і понад п’ятдесят оповідань, виявивши в цьому жанрі велику майстерність. В оповіданні “Каторжна” він розповів про трагічну долю Докії, яку усі на селі звали “каторжною”, глибоко зазирнув у внутрішній світ дівчини з народу. “Зла вона була, на всіх зла! І всі їй були вороги, й вона всім ворог… І все ховалася від людей”. Ховалась Докія, бо росла без материнської ласки, бачила й відчувала навколо себе лише ненависть, знущання і від мачухи, і від батька, і від усіх інших. Дві думки не давали їй спокою: “За що мене так мучать?” та: “Хіба я гірша від інших?”. Та вона не могла ще зрозуміти, що іноді і сама була винна, тому “винуватила людей за все: за свої муки й сльози, за своє дитинство безрадісне… за свої молоді літа, що марно гинули, – за все, за все”. А втім серце її не було жорстоке, воно вміло любити і співчувати іншим людям. Докія прагнула любові, та коханий, як і всі інші, зрадив. “Отож і йому вона каторжна стала. А як вона його любила! Боже, як любила!..” Не витримало серце дівчини, вирішила вона жорстоко помститися, та на щастя добре начало, закладене природою в її душу, усе-таки перемогло. Своїм власним життям заплатила дівчина за вчинений гріх, урятувала інших. По прочитанні цього твору залишається великий сум і жаль за змарнованим молодим життям, але й розуміння, що зло може принести лише гіркі плоди.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Скорочено КАТОРЖНА – БОРИС ГРІНЧЕНКО

Categories: Скорочені твори

Links