Грінченко Борис Дмитрович Без хлiба

І

Край села стояла хата поганенька, а в їй жив селянин із жінкою та з дитиною – хлопчик був. невеличкий, недавнечко народився. Вже третій рік був, як вони побралися, – з чужого села він її взяв, – а все ніяк не могли збитися на хазяйство. У їх тільки й було худоби, що теличка, – купили її торішню весну, – та й та недавно здохла. А хоч би й не здохла, то все ж годувати нічим було б. Як усе недороди, то й самим їсти нічого – не то що теличці. Поплакала Горпина за теличкою, так хіба з того доможеться?

На весну зовсім у селянина не стало

хліба. Тижнів зо три позичками жили, а тепер уже його знає, як і жити – ніхто й позичати не став, усякий каже:

– Що я тобі позичатиму? У мене в самого, може, діти голодні сидять, а тобі давай, давай, а назад і не сподівайся. Ти вже он у всього села напозичавсь. Тут сам за мішок хліба, може, хтойзна-що віддав би!

Раяла жінка Петрові до пана піти, найнятися. Пішов на сусідній хутір – не взяли: і так багато, кажуть, наймитів. До другого пана пішов, так той глянув, що в Петра одежа – лата на латі, подумав, що гольтіпака, пройдисвіт якийсь, – не схотів і говорити.

– Геть! – каже, – багато вас тут ходить таких!.

Зовсім

не знав Петро, що й робити. У кого коняка була, так хоч возити панські дрова з лісу наймалися, а йому й того не можна.

Одного ранку встала Горпина вдосвіта. Дитина ще спала. Молодиця почала тихесенько біля печі поратися, а Петра послала дров урубати. Порається, а сама думає:

– Якби цей тиждень так-сяк перебутися, а там, може, поміг би господь, то поїхала б до батька в Сироватку: може б вони хоч з мішечок дали. Лихо без коня: то сіла б, поїхала, та й годі; а тепер, поки-то випрохаєш у кума того коня!

Відчинилися двері. Петро вніс дрова, додолу кидає.

– Та не грюкай-бо так, дитину збудиш! – каже Горпина.

Розтопила молодиця в печі, постановила горщики. Тоді підійшла до діжки з борошном, глянула:

– Петре, а Петре!

– Га?

– А що ми оце робитимем?

– Як?

– Борошна тільки на раз, та й то хлібини на дві. Помовчав Петро, далі каже:

– Що ж його зробиш? Я вже й сам не знаю…

– Хіба ще піти попрохати?.

– Та до кого ж іти, коли у всіх напозичалися так, що ніхто вже не дає?

Горпина й сама це добре знала. Замовкли обоє. Прокинулась дитина в колисці, молодиця взяла її на руки, почала годувати. Воно вхопилося голодне, та й кинуло: молока нема. Тільки ще дужче заплакало. Каже Горпина:

– Хоч би вже самі, та оцієї дитини не було, а то тільки дивишся, як воно мучиться: сама голодна й воно голодне щодня, бо молока нема.

Петрові самому дитячий плач мов ножем серце краяв. Так хіба жалем поможеш?

– Знаєш що, Петре? Піди попрохай старосту – може, він з гамазеїв дасть?.

Мовчить Петро, а дитина все плаче, усе мов ножем серце крає. Устав Петро, каже:

– А піду! Не здихати ж із голоду!

Узяв шапку, ще постояв, подумав, а далі й пішов мовчки. Він знав, що староста не може сам дати, а все ж пішов, щоб хоч не чути, як дитина плакатиме.

– А може й дасть? – думає, – хто його знає?. Треба попрохати добре. Шкода, що на чвертку ратушним нема.

Прийшов Петро в ратушу, увійшов, перехрестився:

“Здорові, з середою!” сказав і став біля порогу. Староста в кутку за столом сидів, а писар з шафи папери виймав, по столу розкладаючи. Більше нікого в ратуші нема, тільки Петро та їх двоє. Наміряється все Петро сказати, та ніяк не зможе. Думає: “А як скаже – ні, не дам?” І як подума про це, подума, що тоді в його дома і жінка, й дитина голодні сидітимуть, так дух йому перехопить, і не вимовить він нічого, тільки стоїть біля порогу та шапку драну в руках мне. Бачивши староста, що йому чогось треба, а нічого не каже він, став сам питатися:

– А чого тобі, Петре?

Підійшов Петро ближче, вклонився.

– До вашої милості, – каже.

– Ну?

– Не положіть гніва, прийшов оце до вас… От уже третій день, мало що й ївши, сидимо… Сьогодні й крихти в роті не було і борошна нема…

– Ну, то що?

– Не положіть гніва… Я вже всюди прохав, так хто ж його позичить, як у самого, може, нема?. Так я оце… чи не дозволили б з гамазеїв хоч мішечок дати?.

Глянув на його староста та й засміявся.

– Ге, хлопче? Цього ми не можемо своєю волею зробити, на це дозвіл од начальства треба.

– От управи земської, розумієш? – каже писар.

– Та воно так, – каже Петро. – Та чи не можна б як-небудь там, хоч трішки?.

– Та й чудний же ти який, чоловіче! Ти ж чуєш, що ні, ніяк не можна.

Петро постояв, помовчав, та й каже:

– Та може воно так, і без управи?. Хоч небагато…

– Та тобі ж кажуть, чи ні? Позакладало тобі? – визвірився писар.

А Петро все стоїть, не йде. Він і сам не розумів, чого ще він ждав. Тільки як же його йти без нічого? Дома ж і картоплю вже затого поїдять!. Хіба ще раз спитатися?

– Та я віддав би скоро, ось тільки б заробив, так і віддав би…

Писар зовсім розсердився:

– Та кажуть же тобі, що ні! Що тобі, сто разів казати? Хоч ти йому коляку на голові теши, а він усе – дай та дай! Ну, люди!.

Пішов Петро з ратуші. II

Забавила Горпина дитину, положила, – сама з останнього борошна спекла дві перепічки, борщу та картоплі зварила. Порається, а сама думає:

– Сьогодні так-сяк перебудемося, та й завтра… Як дадуть Петрові, то, може, й до батька не треба буде їхати. Ні, хоч і дадуть, а все ж на сівбу немає, – їхати не минеться.

Повиймала молодиця перепічки, хату вимела та й сіла прясти. У самої прядива не було цього року – сіяти не мали де, так чуже брала від повісма. Усе за тиждень яких дні сороківки заробить, а то й копу.

– Копу заробіші за тиждень, а на карбованця з’їси, – думає Горпина, нитку викручуючи. Коли чує, рипнули сінешні двері.

– Мабуть, Петро, – думає молодиця, – чи несе ж хоч що-небудь?.

Справді Петро. Увійшов мовчки, сів на лаві, нічого й не каже. Позирнула Горпина на його і відразу вгадала, що дурно він ходив.

– Петре, – каже, – нічого не дали?

– Кажуть, що без панів земських не можна… – понуро відказав Петро.

Мовчать обок. Петро, похнюпивши голову, сидить сумний-сумний. А Горпина схилилась на прядку і не пряде вже. Глянув на неї Петро, – така вона змучена, зовсім змарніла. Так жалко йому стало її. Підійшов до неї, обняв, та й каже:

– Годі, голубко моя, годі! Не журись…

Підняла очі Горпина, а в очах сльози.

– Ми то перетерпимо, – каже, – а дитина як? Яково їй терпіти?

Та й заплакала Горпина тихо… Згодом озвалася знову:

– Та вже ж така, мабуть, наша доля. Як бог поможе, то й перетерпимо.

То розважити жінку хотів Петро, а тепер чує, як у самого на серці все важче та важче стає. А як сказала вона, що терпіти треба, то й не вдержався:

– Та доки ж його терпіти? – аж скрикнув. – Уже ж і так, здається, дня не минає, щоб не терпіли!

– Та вже ж, мабуть, так бог дав! – знову каже Горпина.

Петро насупився.

– Та хіба ж ми вже такі грішні, хіба ж немає вже й грішніших од нас, що таке лихо ми терпимо?

Нічого не сказала Горпина, замовк і Петро похмурений. Мовчить, а думи снуються в голові:

– Хіба ж то правда? За віщо ж мусимо з голоду вмирати? Староста не дав, а як сам, то хіба не бере відтіля ж? Торік же вкрав четверть ячменю… Вони крастимуть наше добро, а ти з голоду вмирай і дитина нехай умирає!

Та й обняла Петра злість; така злість у його в серці заворушилася відразу на старосту, що й не сказати.

– Він у достатках, – Петро думає, – та ще й краде, а я голодний, то що мені робити?

И хтойзна-що зробив би він старості, так запалилося. Схопився похмурий з місця, пішов з хати. По двору блукає, а думка не кида:

– Не вмирати ж із голоду! Моє ж добро, не чиє там, бо й я ж туди зсипав, а тепер, як мені їсти нічого, так дати не можна! Ну, так я ж у вас не прохатиму! Я й сам без вас візьму!

І скільки він не думав, то все одно в голові стоїть: “візьму!”

– Не чуже ж я візьму, а своє. Коли не дають самі, треба криткома брати.

І так він потроху до тієї думки звик, що зовсім не лякавсь її. Спершу йому здавалось аж страшно, як він про це думав, а тепер і дарма, – звик. І як звик, і не став цього зовсім боятись, тоді наважився зробити так, як надумав.

– Піду, дірку в гамазеї продовбаю та й наточу! – думає Петро.

Тільки як про це Горпині сказати? Він знав добре, що вона зроду того не схоче, знав, що хоч як її вмовляй, а на це не підмовиш. А що ж його більше робити? Він бачив округи себе лихо, а не міг тому лихові запобігти. Бачив, що й люди не хотіли йому помочі дати. Он староста краде, а йому так не дав! Усюди неправда!. І тепер йому не здавалося гріхом украсти. А все-таки боявся казати про це Горпині, бо почувався, що й він не по правді робить.

А Горпина стала помічати, що з Петром робиться недобре щось. Все похмурий та смутний ходить. Почне вона питатися, нічого не каже, або: “Та так… Щось голова болить”. Іноді ж гляне понуро так на неї та й одмовить: “А з чого ж його веселому бути?”

Бачила молодиця, що не такий став Петро, а запобігти лихові не знала чим, тільки журилася ще дужче.

А тим часом хліба вже не було, картоплю всю поїли, затого вже зовсім нічого їсти буде.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Грінченко Борис Дмитрович Без хлiба

Categories: Твори з української літератури

Links