Головний персонаж роману “Злочин і покарання” Розкольників
Федір Михайлович Достоєвський – письменник-філософ, що ставив і вирішував у своїх добутках сложнейшие, вічні питання буття. Його герої – незвичайні люди. Вони мечуться й страждають, роблять лиходійства й каються, перебуваючи в нескінченному пошуку істини. Такий і головний герой роману “Злочин і покарання” Родіон Романович Розкольників. “Він до того поглибився в себе й усамітнився від усіх, що боявся всякої зустрічі, не тільки зустрічі з господаркою. Він був задавлений бідністю, але навіть стиснуте положення перестало останнім
Самота потрібно Раскольникову, щоб остаточно сформулювати теорію про надлюдину, що має право на вбивство. Родіон Романович хоче на собі перевірити, ” читварина він тремтяча або право має…”. Для доказу своєї теорії Розкольників вирішує вбити бабу-процентщицу, шкідливу для суспільства лихварку, як він уважає, “нікчемну старушонку”.
Чому ж виникла в голові досить утвореного юнака така дика теорія? Через жахливу бідність, у якій змушений існувати Розкольників, несправедливості, неможливості, та й небажання переробити навколишнє життя. Він вирішує встати над
Злочин зроблений, чому ж так важко й страшно нашому героєві? Він уникає суспільства людей, навіть найближчого друга Разумихина, відштовхує сестру й матір. Він боїться “забруднити” їхнім своїм злочином. Лише в розмовах із Сонею Мармеладовой Розкольників зміг відкрити свою душу. Вона така ж грішна, як і він (живе по жовтому квитку). На цей шлях Соню теж штовхнув безвихідний нестаток. Вона тяготиться своїм положенням, але не може його змінити
Слухаючи страшну історію Раскольникова, Соня бере на себе вага його провини:
– Що ви, що ви це над собою зробили,- запекло проговорила Соня.- Ні, немає тебе несчастнее нікого тепер у цілому світлі!
Вона вмовляє Родіона Романовича покаятися на площі, полегшити душу, щоб знайти спокій і щиросердечну рівновагу, втрачена після вбивства
Розкольників розуміє що його “теорія” зазнала краху. А він і радий цьому. Страждаючи через убивство “нікчемної старушонки”, герой доводить собі й нам, що нормальна людина не може безкарно зробити лиходійство, що життя набагато складніше й “изобретательнее” будь-якої теорії. Убивши бабу, Розкольників змушений був убити і її необразливу сестру Лизавету, що повернулася додому в момент убивства. Цей подвійний злочин обтяжує Родіона Романовича. І зрештою він зізнається слідчому у всім вчиненому. Каяття на площі й у слідчого трохи примиряє Раскольникова сокружающими.
Але тільки постійна щиросердечна турбота, терпляча увага Соні змогли повернути Родіона Романовича до життя. Мучачись сам, він мучить Соню. Але прийде час, і оновлений герой зрозуміє, що “бесконечною любов’ю” надолужить він тепер всі неї страждання
Роман закінчується оптимістичними мріями героїв про щастя, що вони вистраждають роками, проведеними на каторзі. Що ж хотів сказати своїм романом Федір Михайлович Достоєвський? Неминучість покарання за злочин – це занадто просто, навіть примітивно для письменника, він набагато ширше й глибше. Письменник-Гуманіст Достоєвський показав неможливість безкарно робити злочини й дає шанс навіть оступившемуся, але раскаявшемуся людині розраховувати на прощення. Людина не вільна у своїй долі, його веде провидіння, але живучий за Божими законами наближається до того ідеалу, про яке мріяв Федір Михайлович Достоєвський,- до “доконаної людини”.
Головний персонаж роману Розкольників виник у ньому з іншого сюжету й іншої книги, коли давно діяли й жили Мармеладов, Соня, а інші персонажі вже одержали свої імена й портрети в чернетках письменника
Розкольників приходить на сторінки книги з реального життя, що був студент, “людина з підпілля”, скоріше антигерой, чим позитивний персонаж. Його образ викликає скоріше співчуття, чим симпатію, у ньому ще бродять тіні гоголівських героїв, але Розкольників щораз уміло придушує або витісняє їх.
Розкольників має багато чорт, які чисто по-людськи залучають до нього увага. Він чесний, він здатний до співчуття й співпереживання. Останні свої гроші, мідь і срібло з рубля він залишає Мармеладовим. Правда, потім хоче повернутися й забрати їх, але не вертається. Він сильна, талановита людина. Можливо, геній. Однак місце його у світі таке, що “нікуди йти”. Тупик, де кольоровий зміст життя вигорає, і залишаються тільки відтінки
Сірого
Розкольників має таємну формулу існування: “До всього негідник-людин звикає!” Він опускається. Морально. Він може дозволити собі деяку неохайність. У своїй схожій на фоб комірці він може спати не роздягаючись. “Він був задавлений бідністю, – пише Достоєвський, – він був до того зле одягнений, що інший, навіть звична людина, посовестился б удень виходити в таких лахміттях на вулицю”. Усе в нього діряве, усе в дірах, у плямах. Навіть капелюх – високий циммермановский циліндр, – руда, без полів, бридко заломлена набік. І
Нехай молода особа його має доконані риси, все виражає в цій людині внутрішній розлад і відсутність гармонії
Він ходить, говорить, сміється – як у лихоманці. Це гарячковий стан не залишає його до кінця книги. “Хто я? Тварина тремтяча? Або право маю?” – от ціна квитка в царство влади й волі
Усе в Раскольникова – зовнішність, думки, учинки – межа антигармонії. Звідси пекло повсякденного життя. Коли Розкольників зважується на лиходійство, в – ньому пробуджується якийсь злочинницький геній педантизму й ощадливості. Петельку для сокири пришиває ліворуч, фальшива застава загортає так, щоб бабуся помучилася, а не розв’язала швидко пакетик. Заради одного тільки:
“Воля й влада”. А головне, влада! “Над всею дрожащею твариною, над всім мурашником”. Може, і коштувало життя нікчемної старушонки цієї великої мети, так тільки чим оцінити вартість іншої безневинної жертви – тихої, богомольної старухиной сестри – Лизавети? Достоєвський відразу й спочатку розуміє вищу цінність будь-якого людського життя. Йому це простіше – він пройшов через власну страту
Це повинен зрозуміти Розкольників. Автор пише: “Із самого цього злочину починається його моральний розвиток, можливість таких питань, яких колись не було”. Розкольників убив. Він став Наполеоном. Він опинився в граничній моральній ситуації. “Нерухлива ідея”, що володіє його душею, що лежить у підставі його філософії, дала тріщину. Відбувається катастрофа його світогляду
Людина, по Достоєвському, відкритий для добра й Бога. Цей шлях уже пройшов сам письменник. Результатом його стали глибокі моральні й релігійні переживання. Достоєвський щедро ділиться ними, переносячи багато чого з пережитого на образ Раскольникова. Аж до таких дріб’язків, як Євангеліє під подушкою в каторжному госпіталі. Тут сходяться малюнки внутрішньої духовної біографії письменника і його героя. І в цьому одна із причин того, що роман має дуже світлий і щасливий кінець
Розкольників знаходить любов і щиросердечне заспокоєння. “Але отут починається нова Історія, – пише Достоєвський, – історія поступового відновлення людини”.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)