Глібов Леонід Іванович Кундель
У полі тихому жив у норі Хом’як;
На самоті скучав він, неборак!
Подивиться кругом – багато поля
Комусь дала щаслива доля;
І глянуть весело, і любо походить,
Не те що у норі сидіть.
Он двір стоїть багатиря гладкого,
Неначе городок;
Чого нема у його?
Будинок і садок…
Надумався Хом’як себе розвеселити –
І насадив маленький квітничок.
Порозцвітали гарно квіти:
Нагідочки, красолі і мачок,
Барвінок стелиться, і рута зеленіє;
Подивиться Хом’як – аж серденько радіє.
Де взявся
Гасаючи по полю,-
Бодай би він не знав добра,-
Накинувся на тиху долю.
– А що се ти тут наробив?
І нащо квітничок розвів? –
Загавкав Кундель навіжений.
Аж затрусивсь Хом’як смиренний:
За що, про що, чого напав?.
– Я думав, щоб…- Хом’як казать почав,-
Щоб горенько було чим розважати…
– Ти думав?! – Кундель став гарчати,-
А чи дозволено ж вам думать, Хом’якам,
Неначе тим розумним головам? –
Злякавсь ще більш Хом’як, аж серце холодіє,
А Кундель гав та гав: – Так знай же ти про те:
Коли в дворі цвіте,
То за двором
По квітничку собака поскакав,
Усе понівечив і потоптав.
Став бідненький Хом’як і плакать, і тужить:
– Ой квіти, мої діти!
Нащо ж я вас кохав?
Нащо вас доглядав?
Хто ж розважатиме заплаканую долю? –
Аж дивиться – іде по полю
Висока Правдонька і стала перед ним.
– Чого ти журишся? – вона спитала тихо.-
Чи плачеш ти за ким,
Чи скоїлося лихо?
– Був квітничок у мене, а тепер…
Он глянь, як Кундель навтішався! –
Хом’як до неї обізвався
І лапкою сльозу утер,-
Хоч би ти, матінко, як-небудь настрашила,
Щоб унялась собача сила…
– Ох! – каже Правдонька.- І я його боюсь,
Бо Кундель, бач, який здоровий, мов скотина;
Зустрінусь, аж трушусь,-
Нехай його страшить лиха година!
Бодай би Кундель той пропав!
На Хом’яка нагнав таке він лихо,
Що той і приказку у норку заховав,
Аби, як кажуть, лихо тихо.
[1892-1893].
(1 votes, average: 5.00 out of 5)