Генріх Белль Мовчання доктора Мурке

Генріх Белль
Мовчання доктора Мурке
Перекладач: Євгенія Горева
Джерело: З книги: Зарубіжна проза першої половини ХХ сторіччя: новели, повісті, притчі (укладач Д. В. Затонський). Посібник для 11 класу.- К.:”Навчальна книга”, 2002.
Щоранку, тільки-но зайшовши до Будинку радіо, Мурке проробляв таку собі екзистенційну вправу: вскакував до кабіни патерностера, але, замість вийти на другому поверсі, де була його редакція, їхав вище, минав третій, четвертий поверх, і щоразу, як кабіна на мить зависала над площиною п’ятого поверху й, скрегочучи,

пересувалась над глибоким ліфтовим колодязем, де лиснючі від мастила ланцюги вкупі з усім іншим залізяччям бряжчали й рипіли, наладнуючись на спуск, – Мурке відчував страх; він злякано прикипав очима до цього єдиного на весь будинок непотинькованого закутка й зітхав з полегкістю, коли кабіна, пересунувшись, поволі рушала донизу, минаючи п’ятий, четвертий і третій поверхи; Мурке розумів, що страх його безпідставний, чогось лихого з ним, звичайно, не станеться, просто не може статись, а якби вже щось і сталося, якби, скажімо, кабіна застрягла нагорі, – в найгіршому разі довелось би перебути годину, щонайбільше дві замкненим у ліфті – та й усієї біди. В кишені він завжди мав книжку, сигарети; одначе відколи стоїть Будинок радіо, ще не було випадку, щоб ліфт зіпсувався. Траплялося, що Мурке піднімався нагору не сам, тоді йому доводилося відмовлятись від своїх чотирьох з половиною секунд страху; в такі дні він бував сердитий і невдоволений, неначе його залишили без сніданку. Цей страх був для нього необхідний, як для іншого вівсяна каша, кава чи фруктовий сік.
На другому поверсі, де містився відділ культури, Мурке вискакував із ліфта, підбадьорений, спокійний, як той, хто знає й любить своє діло. Відімкнувши двері до редакції, він неквапливо підходив до свого крісла, сідав і закурював сигарету. Він був молодий, освічений і бездоганно чемний, і навіть погорду, що інколи прозирала з-поза тієї чемності, йому дарували, пам’ятаючи, що він магістр психології та ще й скінчив курс із відзнакою.
Ось уже два дні Мурке відмовляв собі у своїй ранковій пайці страху: він з’являвся до Будинку радіо на восьму, поспішав до студії і не гаючись брався до роботи. Два дні тому він дістав від шефа вказівку підкоригувати два виступи славетного Бур-Малотке про суть мистецтва, вже записані на плівку, звідки мусив на вимогу того ж таки Бур-Малотке вирізати кілька слів. Бур-Малотке, що під впливом релігійного піднесення після 1945 року привернувся був до Бога, за його словами, “якось серед ночі відчув у душі сумнів релігійного характеру, побачив раптом і свою провину в релігійних надмірностях німецького радіо” і через це поклав собі викреслити з обох своїх півгодинних виступів про суть мистецтва слово “Бог” і замінити його висловом, що більш відповідав би тому способові мислення, якого він тримався до 1945 року. Бур-Малотке просив шефа замінити слово “Бог” висловом “та вища істота, яку ми шануємо”, одначе виголошувати бесіди задля нового запису відмовився, а попросив усюди повирізувати “Бога” й повклеювати натомість “ту вищу істоту, яку ми шануємо”. Бур-Малотке з шефом приятелювали, та не приязнь спонукала шефа погодитись: просто Бур-Малотке не належав до тих, кому можна було суперечити. Він був автором численних книжок критико-філософсько-релігійно-історико-культурного змісту, співробітником трьох журналів і двох газет і, крім того, головним редактором найбільшого в країні видавництва. Бур-Малотке зголосився в середу на чверть години прийти до Будинку радіо й стільки разів проказати на стрічку “ту вищу істоту, яку ми шануємо”, скільки в обох його виступах траплялося слово “Бог”. А далі він покладався на технічну вправність працівників радіо.
Шеф не відразу вирішив, на кого можна скласти цю роботу; він, щоправда, найпершого згадав Мурке, але саме те, що Мурке найперший спав йому на думку, збудило в ньому вагання – шеф був чоловік здоровий і життєлюбний, тому він міркував ще хвилин п’ять, перебрав у думці Швендлінга, Гумкоке, панну Бролдін, але знову вернувся до Мурке. Мурке був не до вподоби шефові; правда, шеф узяв його на службу відразу, тільки-но того порекомендували, – як директор зоосаду, серцем найбільше прихильний до кроликів та сарн, мусить, одначе, брати в зоосад і хижаків, бо зоосад без хижаків не зоосад; так і шефове серце найдужче схилялося до сарн та кроликів, а Мурке був для шефа надто мудра бестія.
Врешті-решт гору взяла шефова життєлюбність, і він загадав Мурке різати виступи Бур-Малотке. Обидва ці твори стояли в програмі на четвер і п’ятницю, сумніви ж релігійного характеру посіли Бур-Малотке вночі проти понеділка, а суперечити йому було однаково, що приректи себе на самогубство, тим часом шеф надто любив життя, щоб зважитися на самогубство.
З півдня в понеділок і зранку у вівторок Мурке тричі переслухав півгодинні бесіди Бур-Малотке про мистецтво, повирізав слово “Бог”, а в короткі хвилини перепочинку мовчки курив удвох з радіотехніком і думав про шефову любов до життя й про ту ницу істоту, що її шанував Бур-Малотке. Мурке ніколи доти не читав ані рядка, написаного Бур-Малотке, і жодного разу не чув його виступів. Уночі проти понеділка Мурке наснилися сходи, такі височенні та круті, як Ейфелева вежа, він брався тими сходами нагору, аж раптом побачив, що вони змащені милом, а нанизу стоїть шеф і погукує: “Ну ж бо, Мурке, ну, моторніш, покажіть лишень, чого ви варті!” Проти вівторка знов приверзлося казна-що: нібито він, не сподіваючись лиха, пішов собі поглянути на ярмарок і вирішив спуститися з ярмаркової гори-ковзанки; заплатив тридцять пфенігів якомусь чоловікові при вході, і обличчя того чоловіка здалося йому знайомим. Та, рушивши вгору, несподівано побачив, що гора заввишки добрих кілометрів десять і вороття назад уже немає. Тієї ж таки миті йому сяйнуло в голові, що взяв від нього тридцять пфенігів не хто інший, як шеф.
Після таких снів йому вранці вже не треба було звичайного невинного почастунку страхом.
Була середа. Цієї ночі Мурке не бачив уві сні ані мила, ані ярмаркової гори, ні шефа. З усміхом зайшовши до Будинку радіо, він кинувся в кабіну ліфта, піднявся на шостий поверх – і все пішло, як звичайно: чотири з половиною секунди страху, скрегіт ланцюгів, знайомий непотинькований закуток; далі спустився на четвертий поверх, вийшов з ліфта й подався до студії, де мав зустрітися з Бур-Малотке. За дві хвилини до десятої він сів у зелене крісло, привітався до техніка й закурив сигарету. Тоді спокійно витяг з нагрудної кишені папірця й поглянув на годинник. Бур-Малотке ніколи не спізнювався, в кожному разі, його пунктуальність увійшла в приказку; і тільки-но секундна стрілка відлічила останню секунду години, хвилинна вказала на “12″, а годинна – рівно на “10″, двері відчинилися, і Бур-Малотке увійшов до студії. Мурке підвівся, привітно всміхаючись, пішов йому назустріч і відрекомендувався. Бур-Малотке подав Мурке руку і, всміхнувшися й собі, сказав:
– Що ж, до роботи!
Мурке взяв зі столу цидулку, встромив у рот сигарету й, глянувши в папірець, почав:
– В обох ваших виступах слово “Бог” ужите рівно двадцять сім разів, отож я проситиму вас двадцять сім разів промовити нам вислів, який треба вклеїти натомість. Взагалі, ми були б вам дуже вдячні, якби ви проказали нам його тридцять п’ять разів, щоб ми потім, коли візьмемося вклеювати, мали деякий запас.
– Гаразд, – усміхнувся Бур-Малотке й сів.
– Тут, щоправда, є одне ускладнення, – провадив Мурке. – Слово “бог” у ваших виступах пов’язане з іншими словами, тому вислів “та вища істота, яку ми шануємо”, треба з ними узгодити. Усього ми маємо, – він привітно всміхнувся Бур-Малотке, – п’ятнадцять називних відмінків, себто “та вища істота, яку ми шануємо”, сім родових – “тієї вищої істоти, яку ми шануємо”, п’ять давальних – “тій вищій істоті, яку ми шануємо”, і ще одну кличну форму – там, де ви кажете: “О Господи!” Я дозволив би собі порадити вам залишити кличну форму – промовити ще: “О ти, вища істото, яку ми шануємо!”
Бур-Малотке вочевидь не сподівався таких перепон; він трохи аж спітнів, необхідність узгодження між словами неабияк його стурбувала.
Мурке вів далі.
– Загалом, – так само ввічливо й приязно казав він, – щоб двадцять сім разів промовити цей новий вислів, потрібно хвилину й двадцять секунд, тимчасом як слово “Бог”, проказане двадцять сім разів, забирало тільки двадцять секунд. Прийнявши запропоновані зміни, ми повинні скоротити кожен ваш виступ на півхвилини.
Бур-Малотке вкрився ще ряснішим потом. Подумки він уже лаяв себе за свій клятий сумнів релігійного характеру, а вголос запитав:
– Чи ви вже повирізали слово “Бог”?
– Так, – відповів Мурке, дістав з кишені бляшану коробочку для сигарет, розкрив її й простяг Бур-Малотке: там лежали манісінькі клаптики темної стрічки. – Осьде слово “Бог”, що його ви промовили двадцять сім разів, – тихо сказав Мурке, – може, візьмете собі?
– Ні, – люто мовив Бур-Малотке, – дякую.