Фрази із прямим і зворотним порядком слів у поетиці Пушкіна

Вірші звернені друг до друга за правилом злегка зрушеної дзеркальної симетрії або неповної інверсії, що є одним з найбільш частих прийомів Пушкіна. Фігура ще різкіше підкреслена поляризованою позицією особистих займенників “я” і “ти”. Вони беруть обидва вірші в композиційно-значеннєву рамку й задають умови для подальшого фразового ритму. Потім випливають дві різних анафоричних побудови (ст. 3-4 і 5-6), звернені подібністю-розходженням друг до друга. Строфа II, ст. 7-8, закінчується зворотним порядком слів, що триває в самий початок строфи

III (“Ішли роки”), але відразу переміняється прямим порядком, що повторюється двічі до кінця строфи. Синтаксичні протиставлення приграють антонимической зміні мотивів ” пам’ять-забуття”, і в переклику “Я пам’ятаю” (1) – “я забув” (11) другий і останній раз виникає займенник першої особи.

Строфи IV і V побудовані на зворотному порядку слів, причому в V дві таких фрази (ст. 17-18). У заключній строфі VI сполучається прямій і зворотний порядок, як і в строфі I, створюючи композицію, що облямовує, але зворотний порядок протяженнее, що знов-таки зрушує симетрію. Ми бачимо також, що в цілому зворотний

порядок слів перевищує прямій фактично у два рази, якщо відняти вісім віршів з “нейтральними” анафоричними вставками.

Противонаправленные синтаксичні побудови, крім композиційного балансу й розбалансування, можуть відображати поступальний і поворотний хід художнього часу. Зчитування “змісту” з лексичної поверхні укладається в лінійний час, що біжить від минулого до сьогодення, але інфраструктури тексту “загинають” час назад, стимулюючи його циклічний хід. Це помітно й в описах часу вірша, зроблених під іншим кутом зору. А. В. Чичерин, звертаючи увагу на “чітко розчленовані п’ять тимчасових періодів, те більше, те менш тривалих, кожний зі своїм життєвим ритмом”, додає із приводу віршів ( 3-4), що “у миттєвій блискавці відкрилося щось найвищою мірою стійке, поза часом варте”. Про строфу VI він також пише, що в ній “знак тимчасового позначення усунутий” . Інакше кажучи, у вірші нерасторжимо зчеплені час і вічність, і це можна зрозуміти як пушкінську модель рівноваги між мінливістю й інертністю, важливого для поета у всіх сферах буття. Прямі й зворотні синтаксичні побудови, простежені тут, працюють, на нашу думку, у тім же напрямку.

Подібні функції, але по-іншому, виконують генитивные конструкції. Їх шість, і вони зосереджені в першій половині тексту: “геній чистої краси” (строфи I, V); “У томленьях сумуй безнадійної, У тривогах шумної суєти” (II); “Бур порив заколотний” (III); “у мороці заточенья” (IV). Строго говорячи, наявність-відсутність генитивных форм не ділить текст на дві рівні частини. Але воно робить більше: демонструє тенденцію, а потім порушує її. Одна з форм (ст. 13) злегка переступає чортові розподілу, а інша – далеко проколює другу половину (ст. 3, 19), притягаючи її до першого що врівноважує й змістовним повтором. Крім того, у генитивной конструкції є тут чисто пушкінська властивість: вона виступає як мінімальний інваріант перетворень. На тлі тотожності (ст. 3, 19) інші форми як будівельні цеглинки різних обрисів представляють варіанти із трьох компонентів, причому в одному з них, “прикордонному” (ст. 13), третій компонент значимий минусирован.

Не менш важливим у синтаксичній композиції тексту є розташування епітетів. Урегульоване чергування їх пре – і постпозиций виглядає як би навмисним. Три епітети строфи I наділені особливими функціями: “дивовижне” зовсім унікально, і його “непарність” виділена відсутністю епітетів у ст. 2; “скороминуще” і “чистої” повторюються разом у строфі V. Всі вони дотримують препозиції. По-іншому побудований блок з епітетів у строфах II і III. Усього їх вісім, по одному на кожний вірш, і їхній пост – і препозиції піддані безперервному инверсированию. Ця міна позицій супроводжується безперервним чергуванням двох рим, частково тавтологічних, у зв’язку із чим можна говорити про нарощування паралельних структур (20)*. Більше того, строфи II і III тісно гуртуються між собою, на зразок катренів сонета. Нарешті, усе до єдиного епітети скапливаются (11 на 12 віршів) знов-таки в першій половині тексту, а строфи IV – VI, за винятком групи повтору (ст. 19 – 20), повністю від них вільні.

У візерунок синтаксичних фігур вплітаються й анафоричні групи. Розподіл їх по тексту в кількості п’яти доповнює наші міркування про двухчастном його будову. Однак анафори більше значимі для другої половини, де їхня роль складніше. Правда, між строфами I і II досить ефектно зіштовхуються дві разноустроенные конструкції, образуя щось начебто строфічного хіазму (ст. 3-4 і 5-6). У зв’язку із цим у дзеркальну побудову втягуються ст. 1-2 і 7-8, хоча відразу виявляється й контраст цих пар по стислості й довготі часу. Втім, не варто забувати, що наше мгновенье дорівнює вічності й тому ще “довше”. У строфі III анафори зовсім відсутні. Строфи I і V скріплені, як відомо, точним повтором анафоричної групи. Що стосується анафор у строфах IV і VI (ст. 15-16 і 23-24), те вони, вишиковуючи емфатичну коду вірша, створюють “своєрідний повтор-відштовхування”, тобто, будучи полярними за змістом, притягають один одного, обводячи кільцем строфу V. У той же час обидві строфи асиметричні, тому що анафоричне “і”, прошиваючи строфу VI наскрізь, перетворює її всю в суцільну анафору.

Тепер всі складової синтаксичної композиції, поряд з деякими іншими рисами, будуть занурені у великоблочні строфічні компоненти, що утворять ціле загальної картини. Пушкінські композиції завжди вважалися стрункими, розмірному й гармонічними, і у вірші “ДО***” звичайно бачили витончений потрійний розподіл: “…три восьмивірші відбивають три послідовні стани душі”, – пише С. А. Фомичев (22)*. Те ж читаємо в Е. Г. Эткинда: “Тематично вірш розпадається на три частини по двох строфи в кожній; у першій частині (А) говориться про першу зустріч, про давню любов, у другій (В) – про розлуку, у третій (А1) – про нову зустріч і нову любов, у якій відроджується колишня” (23)*.

Отже, композиційна формула вірша представлена як 2 + 2 + 2. Однак остаточне рішення було б передчасним. У зрілій ліриці Пушкіна діє принцип ймовірносно-множинного (незакріпленого, инверсивного) композиційного членування, і “ДО***” підкоряється цьому принципу. Рух ліричного сюжету не прикріплюється до твердо встановленого зчеплення частин, тому що структура вірша настільки багатошарова, настільки перенасичена різноманітними компонентами, що композиційні схеми можуть опиратися на різні підстави – і все буде коректно!

Тому Е. Г. Эткинд, установивши першу формулу, продовжує: “У той же час вірш розпадається на дві рівні половини, образуя дві групи 3 + 3. Перша половина починається сполученням: “Я пам’ятаю…” і кінчається його запереченням: “И я забув…” Всю її поєднують чоловічі рими на – ти… Друга половина починається запереченням і кінчається твердженням всі три строфи об’єднані жіночими рифменными закінченнями на – енья (е). Синтаксичні переклики й зв’язки, показані тут нами, повністю сходяться з думкою Е. Г. Эткинда про те, що “”Я пам’ятаю дивовижне мгновенье…” підпорядковано двом композиційним членуванням, які обоє симетричні


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Фрази із прямим і зворотним порядком слів у поетиці Пушкіна

Categories: Нові твори

Links