Філософський зміст оповідання Студент Чехова А. П

Здається, простий людина, а прийде суворе лихо у велик або малому, і підніметься в ньому велика сила – людська краса. А. Н. Толстой Літературознавці вважають, що оповідання “Студент” (1894) відбиває новий етап у творчості Чехова. У своїх попередніх добутках письменник затверджував позитивний ідеал, нещадно висміюючи-викриваючи в сучасній йому російської дійсності холопство (“Товсте й тонкий”), насильство (“Хамелеон”, “Унтер Пришибеев”), вульгарність (“Смерть чиновника”), ледарство (“Свистуни”), дикість (“Трифон”).

В “Студенті” автор виражає свій позитивний ідеал серйозно, без звичного глузування – героєві оповідання Іванові Великопольскому життя зрештою здається “повної високого змісту”. Якщо в ранніх творах Чехова російське життя кінця XІX століття представлялося у вигляді окремих сценок-епізодів, не зв’язаних причинно-наслідковими відносинами з минулим і майбутнім, то в “Студенті” письменник визначив загальні принципи людського існування Правда й краса – от у чому сенс життя, з погляду автора.

Ці цінності справедливі для будь-якої епохи. У деякі моменти історії окремі люди

й навіть держави можуть відступати від них, але людство однаково рухається по шляху прогресу завдяки правді й красі. Отже, “Студент” – філософське оповідання про те, “чим люди живі” (Л. Н. Толстой). Для розгляду “вічної” філософської теми про сенс життя Н. С. Лєскову, Л. Н. Толстому, Ф. М. Достоєвському треба було складати роман, а А. П. Чехову досить написати маленьке оповідання. І. А. Гончарів, І. С. Тургенєв, щоб розкрити образ героя (Обломова, Базарова), підбирають важливі епізоди з його біографії: зіткнення з ідейними супротивниками; відносини із друзями, улюбленими жінками, родичами; поводження в критичних ситуаціях і т. п. А Чехов, свідомо наближаючи свої добутки до реального життя, прагне зображувати не підібрані (А. П. Диваків “Мир Чехова: Виникнення й твердження” М., 1989, с.228), а самі пересічні ситуації, тому що характер людини виявляється й у великому, і в малому, наприклад у випадковій розмові в багаття по дорозі домийся У початок твору Чехов поміщає безрадісні думки студента про “люту” бідності російського життя: “…

Такі ж діряві солом’яні дахи, неуцтво, туга, така ж пустеля навкруги, морок, почуття гніта – всі ці жахи були, є й будуть, і тому, що пройде ще тисяча років, життя не стане краще”. Подібний похмурий песимізм, історичний і філософський, письменник пояснює не тільки реальним станом російського життя, але й поганим настроєм самого студента. Він з ранку пішов з будинку на полювання й за цілий день самотнього блукання по лісі утомився й дуже проголодался. Однак “йому не хотілося додому”, тому що там, він знав, йому не дадуть гарячої вечері У Жагучу п’ятницю Великого поста повинне згадувати страждання Христа й поститися самим строгим образом – і мати Івана цілий день нічого не варила.

Крім того, погода стояла не по^-весняному холодна, “по калюжах простягнулися крижані голки”. Всі ці обставини (самітність, вечірні сутінки, утома, голод, холод, Жагуча п’ятниця) удручающе подіяли на Івана, і він, гріючись в овдовілого багаття, згадав, що дев’ятнадцять століть назад “точно так само в холодну ніч грівся в багаття апостол Петро. Виходить, і тоді було холодно. Ах, яка те була страшна ніч (…

)! До надзвичайності сумовита, довга ніч!”. Іншими словами, біблійний епізод з’являється в оповіданні по асоціації, що народилася в голові студента духовної академії. Іван розповідає вдовам, як апостол Петро зі страху тричі відрікся від Ісуса. Хоча загальнолюдські істини про правду й красу формулює в оповіданні студент, можна затверджувати, що автор згодний зі своїм героєм, тому що знаходить у поводженні самого Івана правду й красу. Студент розповідає євангельський епізод із власними доповненнями, які стосуються, головним чином, фізичного й щиросердечного стану апостола Ці додавання свідчать про розуміння-жалі молодого героя Петру (краса) і про визнання сили характеру в Петрові, незважаючи на його страх і відступництво (правда).

Якщо в Євангелії на сльози нещасного Петра (“И исшед геть, плакася гірко”) ніхто не реагує, то в чеховському оповіданні, “всією своєю істотою” співчуваючи Петру, плаче Василиса, а в Лукери такий вид, начебто вона із працею стримує сильний біль. Направляючись додому й обмірковуючи реакцію вдів на своє оповідання, Іван приходить ужек оптимістичному погляду на навколишній світ: “Якщо баба заплакала, то не тому, що він уміє зворушливо розповідати, а тому, що Петро їй близький, і тому, що вона всією своєю істотою зацікавлена в тім, що відбувалося в душі Петра”. А якщо так, те, думає студент, “минуле (… ) пов’язане із сьогоденням безперервним ланцюгом подій, що випливали одне з іншого”, виходить, людина не відділена, а включений у мир природи й людей.

Так Іван переборює почуття самітності, і, хоча сутінки, утома, холод, голод, Жагуча п’ятниця нікуди не зникають, життя починає представлятися студентові “чудесної”. Очевидно, що переказ біблійного сюжету розмежував у добутку філософський песимізм і оптимізм студента. Що ж зрозумів парубок у вечір Жагучої п’ятниці, що змусило його настільки кардинальним образом поміняти своє відношення до миру?

Песимізм Івана був пов’язаний з тим, що він дивився на життя з боку, відокремлюючи себе від навколишнього світу, тобто як егоїст. При такій точці зору все гарне зосереджується в самому егоїсті, а мир, звичайно, з рук геть поганий, причому незмінно й завжди поганий. Оптимізм з’явився в Івана тоді, коли він помістив свою неповторну особистість усередину миру й, подібно Пьеру Безухову, відчув своє безсмертя, тому що навколишній світ – “все це моє, і все це в мені, і все це я” (Л. Н. Толстой “Війна й мир”, 4, 2, XІV). Так людина, не втрачаючи своєї індивідуальності, виявляється зв’язаний з усім миром і з усіма людьми, що були, теперішн і майбутніми, тобто стає необхідною ланкою у великому історичному ланцюзі людства.

Що ж поєднує людей? Студента осіняє думка, що це краса й правда, які він відкрив зараз у давно відомій йому біблійної історії й у поводженні вдів. У саду первосвященика Христос страждає за своє гуманістичне релігійне навчання (правда) і, незважаючи на побої й що загрожують распятье, не відрікається від нього (краса). Апостол Петро, відрікаючись від учителя у дворі первосвященика, переконується, що сам – слабка людина (правда), хоча кілька годин назад гордо відокремлював себе від звичайних смертних і говорив Христу: “З тобою я готовий і в темницю й на смерть”. Розуміючи свою малодушність і незначність у порівнянні із Христом, Петро одночасно співчуває вчителеві, плачучи про нього (краса).

Василиса не розумом, а душею осягає подвиг Христа й поводження Петра (правда) і плаче про їх, жалуючи обох (краса). Після розмови із удовами про апостола Петрові Іванові “здалося, що він тільки що бачив обидва кінці… ланцюга”, що з’єднує всіх людей у світі – і видатних героїв (улюбленого учня Христа), і пересічних сільських жителів (Василису, Лукеру, та й самого студента): Іван “доторкнувся до одного кінця, як мерзнув інший” кінець ланцюга. Фінал оповідання підтверджує, що парубків (хоча б на час) вибирає оптимістичний погляд на мир, тому що по дорозі додому “життя здавалося йому чудової”. Отже, Чехов, як і будь-який великий письменник, прагне визначити головну філософську ідею, що виразила б суть людського життя.

Чеховські герої з оповідань, більше пізніх, чим “Студент”, намагаються знайти цю загальну ідею-опору в любові (“Маленька трилогія”), у сім’ї (“Душечка”), у праці (“Ионич”), але все безрезультатно. Тому в деяких літературознавчих роботах можна навіть прочитати, що Чехов взагалі не знайшов свою “загальну ідею”. Чому ж тоді улюбленим, за свідченням І. А. Буніна, своїм оповіданням письменник уважало “Студента”? Саме в цьому оповіданні Чехов зуміло представити своє оригінальне розуміння “вічних” світоглядних питань.

Людина не самотня у світі – він пов’язаний з великою кількістю людей у просторі (Іван і вдови) і в часі (Іван і апостол Петро). Цей духовний зв’язок надає окремій людині силу й наповнює його життя високим змістом. Іван Великий-Польський спеціально не замислюється над сенсом життя, подібно героям Л. Н. Толстого або Ф. М. Достоєвського, але самі життєві обставини наштовхують чеховського героя на філософські міркування, зовні (але тільки зовні) дуже прості й неостаточні. Згадавши Євангеліє й реакцію Василиси на своє оповідання, Іван Великопольский вирішує для себе, що, “очевидно, головне в людському житті й взагалі на землі” – правда й краса.

Обоє названих поняття досить складні у визначенні, саме тому їх важко заперечити вцелом. При цьому Чехов прекрасно усвідомлює, що людина, що живе в реальному світі, на відміну від літературного героя, постійно випробовує вплив з боку цього миру й, отже, його світогляд може змінюватися. У фіналі чеховського оповідання виражене сумнів, що герой раз і назавжди визначив для себе сенс життя.

Досить звернути увагу на авторські застереження – “йому було тільки двадцять два роки”, “життя здавалася йому…” – і на той факт, що парубок так і не доходить до будинку: письменник залишає його на шляху до рідного села. Так Чехов підкреслює відносність філософської ідеї оповідання й, отже, не нав’язує читачеві розуміння життя, сформульоване студентом духовної академії Іваном Великопольским.