Феномен В. Висоцького
Культова фігура вісімдесятих. Касети з його піснями переписували нескінченно – і затирали до дір від постійного прослуховування. Його обожнювали всі – і підлітки, які хрипкими голосами в під’їздах співали “під Висоцького”, і запеклі театрали, і питущі офіцери в далеких гарнізонах, і інтелігенти, і кримінальники, і дисиденти, і кагебешнікі. Від тайги до британських морів. І кожний знаходив своє, лише про нього сказане, до болю рідне. Було і про тещу. Було і про волю. Було і про війну. І про спорт. І про алкоголіків. І про шизофреників.
Якщо друг виявився раптом
І не друг і не ворог, а так!
Якщо відразу не – розбереш, Поганий він або гарний!
Він багато писав
!Він мовчав невлад і не в такт підспівував,
Він завжди говорив про інше,
Він мені спати не давав,
Він зі сходом вставав,
А вчора не повернувся з бою!
І як пронизливо звучить:
Нині вирвалося – начебто з полону весна –
Помилково окликнув його я: “Друг, залиш покурити!”,
А у відповідь – тиша!
Він учора не повернувся з бою.
Його пісні – своєрідна енциклопедія народного життя. Сатира, гротеск – і відразу глибоко ліричні рядки, і дуже особисті, наболілі!
Я не люблю впевненості ситої,
Уж краще нехай відмовлять гальма.
Прикро мені, коли слово “честь” забуте
І коли в честі наклепи позаочі.
Коли я бачу зламані крила,
Немає жалості в мені, і не спроста:
Я не люблю насильства і безсилля,
От тільки жаль розп’ятого Христа.
Я не люблю себе, коли я боюся,
Я не терплю, коли безневинних б’ють.
Я не люблю, коли мені лізуть у душу,
Тим більше, коли в неї плюють.
Він працював з повною самовіддачею, “на нерві”, заганяючи себе, як кінь. І сам почував, що надто! але натура не дозволяла жити по-іншому. Начебто передчував, що жити залишилося небагато.
Згину я – мене пушинкою ураган змете з долоні,
І в санях мене галопом повезуть по снігу ранком, –
Ви на крок неквапливий перейдіть, мої коні,
Хоч небагато, але продовжите шлях до останнього притулку!
Трохи повільніше, трохи повільніше! !
Не укажчики вам батіг і батіг!
Але щось коні мені попалися вибагливі –
І дожити не встиг, мені доспівати не встигнути.
Обстановка в країні була не сама підходяща для щирості. Він працював, як каторжний – у театрі, на концертах – але було відчуття, що все не так, що Слово грузне в павутині неправди і лицемірства. Його обожнювала країна – від мала до велика, – а офіційно його як би й не було. Саморобними касетами можна було заповнити невелике море, а пластинок практично не було. Так і жив. Мотався з гастролями. Виступав у якихось закуткових клубах і дико втомлювався. Мучила депресія, намагався рятуватися споконвічним російським засобом – алкоголем і новомодним іноземним – наркотиками. Що тільки наблизило розв’язку. Завдяки Висоцькому, Галичу, Окуджаві, Візбору, Кіму давно забутий – середньовічний – жанр бардівської пісні знайшов нове життя, завоював заслужені любов і повагу. Але, не будь Висоцького, авторська пісня залишилася б захопленням досить невеликої групи прихильників. Висоцький подарував їй всю країну. Прийшов новий час. І пролунали нові пісні: Андрій Макаревич, Віктор Цой, Ілля Кормільцев, Юрій Шевчук, Борис Гребєнщиков! Не будь у їхніх авторів дитячого захоплення Висоцьким – чи почули б ми їх?
(2 votes, average: 3.50 out of 5)