Еволюція Шевченка від романтизму до реалізму

До специфічних національних особливостей українського реалізму слід віднести й успадковані від попередників та розвинуті далі наполегливі пошуки ідеалу з опертям на морально-етичні цінності, національні традиції, своєрідно закумульовані у фольклорі.

Симбіоз романтичного національного месіанізму та прагматичного морального максималізму (виразно представлених і в програмах кирило-мефодіївців) були причиною й наслідком історично зумовлених поліфункціональних характеру й пізнавального призначення української літератури як всіосяжного

дзеркала й учительної школи життя.

З’ясовуючи джерела, шляхи й характер формування змістово-тематичних і формальних особливостей української літератури, зокрема її реалістичних течій, не можна оминути величезної ролі М. Гоголя, тієї ролі, яку, безумовно, слід, вирізнити з усього комплексу традиційних взаємозв’язків української літератури з літературами інших народів.

Українське походження Гоголя відчутно позначалося не лише на тематиці його творів, а й на всій системі художнього мислення та образотворення письменника.

Вже сама поява перших творів Шевченка об’єктивно знаменувала

собою початок нової доби в історії української культури. Увібравши в себе найкращі традиції багатовікової народної творчості й писемної літератури, вирісши на грунті визвольних прагнень уярмлених мас, творчість Шевченка справила значний вплив на духовний розвиток народу, на характер і спрямування національної культури наступних поколінь.

В індивідуальному творчому методі Шевченка романтичний струмінь не зникав, а своєрідно синтезувався з реалістичним. Відомо, що й в останній період творчості Шевченко писав романтичні Твори (здебільшого на історичні Теми ), використовував засоби романтичної образності, звертався до манери просвітницького реалізму. Це розмаїття стилів, принципів і типів образотворення ялвяло собою не естетичну суперечливість, а широку творчу свободу й багатство образного мислення в ім’я адекватно повного зображення світу, людини.

Еволюція Шевченка від романтизму до реалізму проходила шляхом розширення тематики його творів, поглиблення розуміння народності й національної специфіки характерів у їхній конкретно-історичній, соціальній і психологічній зумовленості. В поезіях і повістях Шевченка реалізм утверджується як гостросатиричний викривальний стиль, що й забезпечувало тоді найбільш адекватне відображення типових сторін самодержавно-кріпосницької дійсності. Соціальний гуманістичний і естетичний ідеал виявлявся в яскравому відтворенні найкращих рис народу, його визвольної боротьби й поривань до кращого майбутнього.

Принципово важливим було звернення Шевченка до тем із життя інших народів, оригінальне трактування багатьох “вічних” проблем світової культури, що випливало з його демократичної концепції єднання народів як запоруки не лише соціального визволення, а й створення загальнолюдської гуманістичної культури.

У річищі шевченківських традицій виступили в 50-60-х роках авторка новаторських “Народних оповідань” Марко Вовчок, тонкий лірик і майстерний байкар Л. Глібов, творець оригінальних “співомовок” С. Руданський, автор першого в українській літературі соціально-психологічного роману “Люборацькі” А. Свидницький, визначний буковинський поет і прозаїк О. Федькович.

Своєрідне місце в українській літературі посідає неординарна, суперечлива, а почасти й трагічна постать П. Куліша – різнобічно обдарованої, активної й вольової та працьовитої людини, поета, романіста, публіциста, критика, історика, перекладача, видавца й організатора.

Основне своє завдання та й історичну місію Куліш вбачав у тому, щоб не лише обстоювати права, а й розкривати, цілеспрямовано й систематично демонструвати потенції самобутнього українського слова, утверджувати його в усіх сферах життя. Кулішеві належать починання в розширенні проблематики (національно-історичної, соціальної, морально-філософської), формуванні нових жанрів (зокрема, романтичній спробі на базі фольклору “збудувати жанр історичного роману в “Чорній раді”), збагаченні стильово-зображувальних і ритмо-інтонаційних засобів української поезії, нормалізації літературної мови (багато в чому він був не лише ініціатором, а й справжнім генаратором плідних художніх ідей).

На шляху постійних і невгамовних шукань суспільного ідеалу та їхнього адекватного художнього чи наукового втілення Куліш знав не лише перемоги, а й поразки, часом трагічні зриви й помилки, що приводили й до болісного протистояння різними угрупованнями політичного й культурного спрямування. Але не можна не віддати належне Кулішеві-художнику й ученому в прагненні по-новому осмислити ряд явищ і процесів історії України, своєрідність історичної долі українського народу з його соціальними суперечностями й конфліктами, збагнути й прославити морально-етичну цінність українського “природного” типу людини, не звівельованої цивілізацією.

Процес утвердження реалістичного напряму в українській, як і в інших літературах, зокрема російській, був позначений посиленою й закономірною для своїх часів увагою до етнографічного побутописання і формувався насамперед у жанрі соціально-побутової прози (Марко Вовчок, Свидницький). Ця тенденція в українській літературі посилювалась і теоретично постулювалася та зміцнювалася відомими Кулішевими настановами “етнографічної істини”. Хоч у своїй катетгоричності й практичному застосуванні до оцінки художніх творів (зокрема, ранньої прози М. Гоголя з української тематики) ця теорія хибувала певною нормативною вузькістю та надмірною категоричністю, що не враховувала індивідуальних стильових особливостей письменників, але загалом вона сприяла й тіснішому зв’язку літератури з реальним життям. Проте згодом беззастережне проголошення принципу “етнографічної істини” як нібито однієї з неодмінних і найхарактерніших спеціфічних рис української літератури стримувало як розширення проблемно-тематичних обріїв літератури в напрямі поглибленої уваги до внутрішнього світу людини, так і обмежувало пошуки художньо-образних та стильових засобів.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Еволюція Шевченка від романтизму до реалізму